У післявоєнному Станіславі найдоступнішою розвагою було кіно. За відсутності телебачення та інтернету, а також дорожнечу ресторанів більшість населення проводила вільний час, переглядаючи фільми. Інколи навіть по декілька разів. І варто зауважити, що асортимент кінотеатрів тоді значно розширився завдяки трофейним кінострічкам. Лікар Рубін відносив себе до справжніх кіноманів. Нечасто сеанс проходив без його участі. А в місті тоді були лише три ескулапи, які мали приватні ліцензії, й доктор Рубін був одним із них. Звідки він узявся, зараз важко сказати. Зрозуміло, що Рубін був єврей, але не корінний (тих винищили німці). Напевно, приїхав зі сходу. Але це на завадило йому швидко прославитись. Уявіть собі кінопрем’єру. Скажімо, демонструють британський фільм «Багдадський злодій». Зал вщент забитий. Лікар Рубін із сімейством сидить у першому ряді. І ось через 15 хвилин після початку сеансу до зали забігає якийсь хлопчисько та істерично волає «Докторе Рубін! Людина помирає!». Лікар вибачається та швидко прямує до виходу… І – дивна закономірність! Такі екстрені виклики траплялись доволі часто, переважно на прем’єрах, при великому скупченні народу. Насправді ж ніхто не помирав, а хлопчикові-крикуну лікар платив за рекламу. Досить скоро лікар Рубін у популярності програвав хіба Айболитові. ІВАН БОНДАРЕВ | 
