Між схилами вкритих смереками гір, в урочищі з цілющими джерелами та унікальним мікрокліматом розташоване диво зодчих і природи – Скит Манявський. Це аскетичний чоловічий монастир східного обряду, український Афон, визначна пам’ятка духовності, культури і мистецтва.
Заснував монастир 1606 року (в інших джерелах – 1611) Йов (Іван) Княгиницький (1550–1621), шляхтич східного обряду, родом із містечка Тисмениці. Він належав до плеяди видатних представників Церкви, які вели богослужбову і культурно-просвітницьку діяльність.
Особливий розквіт монастиря пов’язаний з наданням Манявському Скитові у 1620 році Константинопольським Патріархом права ставропігії, тобто самоуправління і незалежності від місцевої церковної ієрархії. Скитові в цей час підпорядковувалось більше п’ятисот православних монастирів Польщі, Молдови і Румунії. Він мав статус трибуналу при виборі львівських православних єпископів та у виданні церковних книг.
Авторитет монастиря був дуже високим і серед католиків. Його патронували Потоцькі, а пожертви, окрім українських гетьманів, молдовських господарів та російських царів, надавали також польські королі. Відомо, що в’їзна вежа-дзвіниця була збудована на кошти, пожертвувані військово-політичним діячем, легендарним корсунським полковником Станіславом Морозенком. Манявський монастир не раз зазнавав нападів, тому в 1620–1621 роках його оточили оборонним муром із трьома вежами й численними бійницями.
«Тільки Великий Скит в Маняві, на підгір’ю карпатськім (за Станиславовом, в повіті Богородчанськім), заснований на поч. ХVІІ в. (1611 р.) афонським монахом Йовом Княгиницьким, приятелем Вишенського, зістався при православній вірі аж до кінця Польщі (закрило його вже австрійське правительство в 1785 р.)» (Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ – Львів, 1913. – С. 436).
Манявський Скит довгі роки був духовним центром усього Прикарпаття. Багато відомих людей приходили сюди, щоб насолодитись навколишньою природою та відновити душевний спокій.
Існує два перекази про заснування монастиря: перший розповідають в Маняві, другий – в Хмелівці.
Одна з легенд говорить, що ченці Іоаникій та Пахомій прийшли в галицький край, у Карпатські гори, шукати воду на зразок київської чудодійної. Але поки вибудували Манявський Скит, ці ченці перебували під Блаженним каменем. Він слугував їм за чернечу келію і каплицю. Монахи не присіли й однієї хвилини, працювали день денно коло Блаженного каменя. Прочистили кущі тернини для зручного приступу, зробили городжені двері, а перед печерою завели гарний город, де садили ярину та сіяли збіжжя. У цій печері пережили вони багато літ. Таке місце ченці нібито знайшли там, де Батерс (Скитець) зливався з Манявкою. В печері Блаженного каменя вони заснували первісний Скит. Вода, що витікає тут із джерела, вважається цілющою. Йов (Іван) Княгиницький перед закладанням монастиря теж перебував у печері-скиті.
Остаточно монахи утвердились у своєму виборі, коли їм явилась Мати Божа – на камені, що відтоді називається Блаженним. Таке ж явлення сталося після приходу в це благословенне місце Йова Княгиницького. Нині до цього каменя здійснюють прощу тисячі прочан.
“Двоє ченців із Києва, залишивши Печерський монастир, повернулись до своєї рідної Галицької Руси з думкою заснувати там монастир. Для цього взяли водяну вагу, щоби знайти таку воду, як у Києві. Куди приходили, брали воду і важили, але ніде не знаходили потрібної, аж в околиці Станиславова вона почала трохи відповідати вазі київської води. Тоді вони рушили вгору Бистрицею, але там, де Раковець, вода знову перестала відповідати київському еталону. Повернулися на річку Манявку, де, знайшовши таку воду, поселилися спершу вище Бабчого. Урочище це і нині зветься Трійцею. Потім переселилися туди, де з Вознесенської гори потік спадає до Скитця. Тут збудували каплицю, а житлом їхнім був Благословенний камінь”, – писав Іван Вагилевич у своїй праці «Монастир Скит у Маняві».
Романтик отець Антін Могильницький (колишній декан Богородчанський) у написаній 1852 року поемі «Скит Манявський» розповідає, що заснування монастиря відбулося в епоху Ярослава Мудрого, коли з Києва вирушили о. Пахомій і брат Іоаникій «в галицьку землю», щоб заснувати монастир Манявський (лавру) поблизу м. Галича. Легенда і бувальщина, фантастичне і реальне – все переплелося у цьому творі, в якому автор розповідає про єдність українських земель у минулому.
З історичних джерел відомо, що 1611 року, коли, забажавши тиші і спокою, чернець Йов, світське прізвище якого було Іван (Іов) Княгиницький, над потічком Батерс – правою притокою річки Манявки – побудував собі колибу-хатку. У ній він у молитвах і постах провадив своє життя. Княгиницькому тоді минуло 50 років. Великий життєвий досвід, широка освіченість, мужність і стійкість – такі визначальні штрихи його портрета.
Про Йовову хатку довідалися ченці з інших монастирів та світські люди й почали іти до нього з усіх сторін. Одні – для молитви, другі – за порадами, а ще дехто – для лікування.
При допомозі тодішнього управителя соляних джерел у Маняві Петра Ляховича та Анастасії Волянської з Балабанів побудували 1611-го перші келії для ченців, а роком пізніше – першу монастирську церкву. Постали величаві кам’яниці: дзвіниця, оборонна вежа, а за потоком – господарські будинки.
«Історія монастиря ділиться на дві частини: історію до унії і після унії. Спочатку тут не було нічого, крім села Бабче в гірській частині Галицького староства. Починаючи з ХVІ століття, а особливо коли ці землі стали власністю Потоцьких і Цетнерів, при старому селі Бабче виросли Маркова, Молодьків, Битків, а біля монастиря – Манява, Кричка, Пороги…
Найкращим часом для монастиря було ХVІІ століття. Тоді ченці отримали землі у маєтках Потоцьких і Цетнерів у Бабчому, Марковій, Старуні, Горохолині й Ляхівцях. Отримали в дар від молдовського воєводи Олександра Ельяша село Мамаєвці, від його логофета – Ревну, від панів Туркулів, які заповіли поховати себе в церкві Воздвиження Чесного Хреста, – великі скарби…
Хоча Скит розташований у горах, він був монастирем заможним. Монахи дбайливо, як дар Божий, використовували даровані їм і прикуплені земельні угіддя в Маняві, Марковій, Монастирчанах, Жураках, Горохолині, Старуні, Грабівцях, Раківці, Пасічній, на Коломийщині та в Молдові.
У галицьких гродських та земських книгах ХVІІ ст. вміщено велику кількість документів, що висвітлюють фінансово-господарську діяльність Скиту Манявського, зокрема документів на заставу ґрунтів за позичені гроші, контрактів тощо. Серед них чимало складених шляхтичами Жураківськими (три брати – Олександр, Василь, Петро), що мали маєтки в Жураках, Грабівцях та Старуні.
Зі Скитом були пов’язані фінансові інтереси Петра Жураківського: 30 червня 1666 року він склав перед судом урядову заяву, в якій зазначив, що винен Скиту 3 000 злотих ринських і зобов’язується сплачувати борг, а в заставу віддає «на руки ігумена Дорофея Блажейовського всі свої ґрунти в Жураках, Старуні і Грабівцях».
Колишній професор Станиславівської польської гімназії Юліян Целевич стверджував, що згаданий Петро Жураківський міг бути тим самим ченцем Скитського монастиря, котрий прийняв у чернецтві ім’я Пафнутія Жураківського і значився серед монахів у 1685 році Божому (Целевич Ю. Історія Скиту Манявського. – С. 47–48).
Але розвиток монастиря перервав напад татар у 1676 р. Сталося це під час Журавницької битви, коли турки на чолі з Ібрагімом-пашею здійснювали похід проти Польщі. Тоді було знищено міста Чортків, Бучач, Тисменицю, передмістя Станиславова і Галича. Сильний татарський загін, приваблений багатством монастиря, пограбував його, а потім підпалив.
З Манявським монастирем тісно пов’язане ім’я легендарного гетьмана Івана Виговського. За однією з версій, саме на території Манявського Скиту він мав би бути похований разом зі своєю дружиною Оленою. Місце захоронення і нині намагаються встановити фахівці.
Монастирськими стежками також ходили засновник Скиту Манявського Іван Княгиницький, письменник-полеміст Іван Вишенський, першодрукар Іван Федоров. Бували тут і Тиміш Хмельницький та Іван Вагилевич. З покоління в покоління передаються легенди про те, що відвідав Маняву і гостював у Скиті опришок Олекса Довбуш. Можливо, тут колись слухав легенди й перекази поет-романтик о. Антін Могильницький або розмовляли про давнє та прийдешнє Іван Франко і Михайло Павлик, Наталія Кобринська і Осип Маковей. Але на той час архітектурну пам’ятку вже зруйнував невблаганний час, і всі спроби відродити її були марними. Відновити пам’ятку не в змозі були впродовж усього XIX сторіччя. Аж у 1934 році заходами станиславівського владики Григорія Хомишина звалища Скиту і частина площі – шляхом закупу – перейшли у власність Станиславівської греко-католицької капітули…
Тривалий час Манявський Скит перебував у руїні. Його знову відкрили 1980 року у вигляді музею. Архітектура, побут, народна творчість і, звичайно, славна історія Прикарпаття заговорили до людей зі стендів та експонатів історико-архітектурного музею «Скит Манявський». На місці руїн заново виросли в’їзна та оборонна вежі, трапезна, келії, мури з бійницями. Значний внесок у реставрацію пам’ятки зробило Українське товариство охорони пам’яток історії та культури (на реставрацію і ремонт Скиту Манявського було затрачено 120 тисяч радянських карбованців).
1998 року Скит було повернено ченцям Української Православної Церкви Київського Патріархату (нині ПЦУ). 1999-го всі споруди і територію пам’ятки архітектури – Манявського Скиту передали (на умовах охоронного договору) в користування Івано-Франківському єпархіальному управлінню УПЦ КП.
За незалежної України Скит дістав нове життя… Тут залишили пам’ять про себе роки давні, ближчі до нас і теперішні, поєдналися в химерному переплетінні людські долі різних епох. При згадці про Маняву в уяві знову зринають вкриті лісами мальовничі гори, унікальні природні дива – Блаженний камінь та водоспад і, звісно ж, неперевершений своєю архітектурою та глибокою духовною сутністю Манявський Скит, якому налічується вже більше 400 років.
Василь РОМАНЮК |
