Воєнні фото завжди привертали увагу. Тим більше, якщо події розгортаються не десь у полях, а на добре знайомій вулиці. Відтак, презентуємо нашу стометрівку під час найстрашнішої війни ХХ століття.
Друга світова тривала шість років, і за цей час у місті п’ять разів змінювалася влада. 1 вересня 1939 Німеччина напала на Польщу, а за кілька днів на голови мешканців Станиславова посипалися німецькі бомби. Але захопили його не німці. У спину Речі Посполитій ударив СРСР. 17 вересня червоні перетнули кордон і за два дні вже були тут. Почалася «доба перших совітів». Назва міста дещо скоротилась – воно стало Станіславом, пише Репортер.
«Визволителі» проводили масові арешти й депортували людей до Сибіру. Ідея вийти в місто з фотоапаратом і щось познімати могла запросто завершитися звинуваченням у шпіонажі на будь-яку розвідку. З іншого боку, життя у тодішньому СРСР було бідним, фотокамера вважалась ледь не розкішшю, приїжджі «східняки» просто не мали, чим знимкувати. Саме тому до нас дійшло обмаль світлин періоду «перших совітів». Та й тривав він відносно недовго.
22 червня 1941 Станіслав знову бомбили німці. 30 червня совіти залишили місто. Два дні тут вирували погроми й грабунки, які припинились лише із вступом військ. І знов це були не німці! 17 армія вермахту наступала на львівському напрямі, а південніше просувалися їхні угорські союзники. 2 липня місто зайняли підрозділи «Карпатської групи».
Фото № 1 демонструє угорських солдат на балконі кам’яниці за сучасною адресою Незалежності, 12. Станіслав вони отримали без бою, тож центр лишився неушкодженим. Внизу можна прочитати таблички з попереднього режиму. Лівіше розташовувався магазин «Ковбаса», а поруч – «Партійний комітет МК КПбУ», тобто міського комітету комуністичної партії (більшовиків) України.
Вже 14 серпня угорці урочисто передали владу німецькій адміністрації. Відтак запанували нові порядки, за якими мешканців поділили на арійців та унтерменшів, тобто людей першого й другого сорту. Найбільш привілейованою кастою стали райхсдойчі (німці з Рейху) та фольксдойчі (етнічні німці, які жили в інших державах). Для них існували спеціальні крамниці, перукарні, ресторани, навіть кінотеатри. Усі ці заклади мали статус «Нур фюр дойч» – лише для німців, іншим вхід туди був заборонений.
У потягах останні вагони також завжди віддавали німцям, адже туди не долітав дим від паровозу і в разі аварії шансів вижити було більше. Краєзнавець Леонід Орел згадує випадок, коли під час окупації його тато запізнювався на потяг і ледве встиг заскочити в останній вагон. Але його ногами виштовхнув поляк-провідник, що пильнував у тамбурі.
Найкрутіша крамниця у Станіславі називалась «Ганза», вона займала весь нижній поверх перших двох кам’яниць непарного боку стометрівки. (фото № 2) Сучасники згадували, що там можна було купити майже все, навіть справжній шоколад, але дорого і знову лише для німців. Хоча, заможні поляки та українці знаходили спосіб – за винагороду знайомі фольксдойчі могли купити будь-що.
Ще у вересні 1939 головна вулиця міста називалась Сапіжинська. Совіти перейменували її на вулицю Сталіна, а німці – на Адольф Гітлер штрассе. На її початку бачимо дівчат в українських національних костюмах. (№ 3) Вказівник позаду них допоможе хоча б приблизно датувати фото. На одній із стрілок, що вказує в бік вулиці Чорновола, є напис «Kgf Lager». Це скорочення від «Kriegsgefangenenlager» – табір військовополонених. Йдеться про сумнозвісний Сталаг-371, де тримали ув’язнених офіцерів і кадетів армії Королівства Нідерланди. Він існував з квітня 1942 до січня 1944 року й розташовувався у «Діброві», на Чорновола, 119а, вулиця тоді називалась Герінг штрассе.
Але дівчата одягнені дуже святково. З чого б це? Річ у тім, що 11 липня 1943 року в Станіславі проводилось свято стрілецької дивізії «Галичина». Зі Львова прибув керівник дистрикту Отто Вехтер, для якого влаштували цілий парад на вулиці Грюнвальдській. Перед будинком окружного староства крокували добровольці дивізії, музиканти, шкільна молодь, працівники різних установ.
Газета «Станиславівське слово» писала про це так: «За містом йшло село: на переміну хлопці і дівчата, жінки і чоловіки – всі у мальовничих народних одягах. Особливо велике враження на німецьких гостей робили лави дівчат і жінок, їхні строї і гордий, самовпевнений хід під такт музики. Перед представниками влади продефілювали: Ямниця, Радча, Угорники, Лисець, Богородчанщина, Отинійщина та ін., кожне село інакше одягнене» (фото № 4).
Після сталінградської катастрофи фронт покотився на захід. 26 липня 1944 року, о 17.30, радянські війська пішли на штурм Станіслава. Ранком наступного дня місто зачистили від німців.
Світлина № 5, що зберігається у музеї «Героїв Дніпра» підписана як: «Урочиста хода радянських військових підрозділів у звільненому ними обласному центрі. 27 липня 1944». Втім, то не зовсім фото, та й дата зйомки інша. Невдовзі після здобуття міста оператори Кацман і Ейберг зняли пропагандистську стрічку «Визволення», тож зображення є стопкадром з фільму. Для цього дві роти червоноармійців прогнали центральними вулицями Станіслава, а спеціально навчені дівчата у потрібних місцях дарували їм квіти.
Усе тут, включаючи масовку на тротуарах, постановочне. Тож фільм вийшов не документальний, а художній, точніше – пропагандистський. За кілька днів ці солдатики підуть воювати з німцями далі, а в Станіславі розквартируються підрозділи НКВС. Цього разу совіти прийшли в Галичину надовго.
Іван Бондарев |
