Місто мого дитинства – це Івано-Франківськ кінця дев’яностих. З Позитрону до центру нас з мамою везла маленька синя маршрутка, зі шторами на вікнах. Ми виходили на зупинці біля готелю «Надія», поруч з яким стояв великий рожевий слон. Обов’язковим пунктом програми було зайти до «Букініста» і довго вибирати кольорові книжки. А потім – з’їсти креманку солодких вершків, більше схожих на молочне суфле, у «Білому камені». Там завжди було темно, таємничо, а за сусідніми столиками сиділи старші пани та пані й пили каву з коньяком.
З кожним роком місто змінює своє обличчя. Культові місця зникають, зате з’являються інші, які стають центрами суспільного життя і саме по них з часом характеризуватимуть теперішню епоху. «Репортер» розпитав франківців, яким для них був той Франківськ, якого вже нема.
Черга за книжкою – місце для знайомств
Ігор Панчишин, архітектор
Є об’єкти, про які не згадують, але які є частиною станіславської ідентичності. Наприклад, Пасічна. До мого свідомого життя я її не бачив і не знав. Це було поза міським контекстом.
Міжміські автобуси тоді зупинялись на перехресті Василіянок і Галицької, біля парку. А Пасічна – це було далеке село. Я займався лижами, бігав біатлон. Взимку в Пасічній відбувалися різні змагання. Влітку там було стрільбище. Але більшість людей жили в масштабі тільки середмістя.
Вид на середмістя з поштамту. Фото – Степан Назаренко
Франківськ був достатньо урбанізований, добре збудований. От, наприклад, Німецька колонія – вона була суттєвим ядром міста. Хоч вона і тепер виглядає провінційно, але це є релікт, який треба берегти.
Зараз на вулиці Курбаса є багато кнайп, хоч колись їх не було там зовсім. Для мене центром всього там був магазин «Передплатні видання». Тепер це бар «Гост». Літератури тоді друкували багато, але книжкових магазинів у місті було кілька. І цей – головний, принаймні для мене. Там можна було передплатити те, що планували видавати: енциклопедії, багатотомники якихось видань, нові книжки. Хоч наклади були великі, але все одно треба було стати в чергу. Багато людей перезнайомились між собою саме у тих чергах.
У мене дотепер є багато видань, куплених там, до того ж, українською. Навіть унікальні речі, які зараз не знайдеш. Коли настала незалежність, цей магазин трансформувався у просто книжковий. А з часом зовсім закрився, десь перед двотисячними.
Другий знаковий книжковий вузол був на стометрівці під колонами – у тому залі, що поруч з «Букіністом» (зараз там магазин азійських товарів Miniso – авт.) Тоді там не було цих колон, зашиті вітрини, плакати. А всередині – двоярусна книгарня, як старі барокові бібліотеки. Там стояли вінтажні меблі, сходи, куди піднімалися продавці за книжками – здавалося, що це страшенно високо. Продавали і комісійні книги, і листівки – єдине на той час джерело пізнання світового живопису.
Потім, десь на початку сімдесятих, перед тим, як стометрівку зробили пішохідною, там була реконструкція. Дерев’яні вітрини розібрали, а під ними виявилися колони. Там були вітрини ще з німецьких часів, на яких знайшли плакати з Гітлером. Тоді все забрали, демонтували, колони відкрили. Пізніше там працював менший книжковий, потім збоку відкрили той, що зараз називається «Букініст».
Також цікавим місцем є філармонія, яка тоді була театром. Він був часто відвідуваний, а нагорі – колосальне кафе-ресторан. Він функціонував лише, коли були вистави й концерти, але еліта могла його замовити і окремо – для своїх святкувань. Це було панське місце, як і ресторан на вокзалі й ресторан «Київ» – той, що потім став «Білим каменем».
Я вчився в одинадцятій школі, а жили ми біля теперішньої станції переливання крові. Тож я щодня бігав до школи через цвинтар. Це був некрополь, як музей – скульптури, архітектурних елементів. Загадковий темний парк. Шкода, що зараз це все зруйноване.
Дерева все пам’ятали
Людмила Лінник, волонтерка
Ми жили на вулиці Молодогвардійській, тепер це Героїв УПА, на Софіївці. Там, де тепер «Арсен», «Епіцентр», Каскад, колись були колгоспні поля, потім – городи, дачі. У нас була дача над Бистрицею. Ми постійно ходили туди з батьками через ті поля. Висока трава, бузьки збирали жаб. Росли два великі дерева – чи аличі, чи акації – ми біля них ховалися від дощу. Ці дерева ще донедавна стояли, навіть коли там уже все забудували. Потім їх зрізали, зробили тротуар. Це таке ностальгійне місце дитинства.
Той район забудували, коли я ще була дуже маленькою, або ще до мого народження. Розказують, що на місці теперішнього ліцею № 20 було озеро, де плавали гуси, качки. Я цього не застала.
Одне з моїх улюблених місць дитинства – Меморіальний сквер. Моя мама пам’ятає, коли кладовище руйнували і робили там парк, а я вже застала сквер. Пригадую, колись там була дуже велика клумба, викладена плитами з каменю. Справжній лабіринт, можна було бігати по тих доріжках. Зараз клумби немає.
Для мене це дуже атмосферне місце, але я не можу його сприймати як місце поховання. Думаю, таке сприйняття в усіх людей мого покоління. Навіть попри те, що там є каплиця і Алея слави, де поховані наші воїни, все одно для мене це місце пам’яті, але не цвинтар.
«Під Лиликом» народжувались ідеї
Віталій Перевізник, громадський діяч
Кафе «Під Лиликом» було місцем, де панував український дух. З часів заснування ця кав’ярня стала національно-демократичним і мистецьким місцем. Там збиралися люди, які зараз відомі всьому світові – Юрій Андрухович, Тарас Прохасько. Були Ігор Панчишин, Володимир Ковальчук, Ярослав Яновський, Володимир Єшкілєв, Анатолій Звіжинський. Усі, хто тоді мав відношення до чогось світлого. Тоді це було трохи неформальним, а тепер стало узвичаєним.
Там народилося дуже багато нових ідей, там було започатковане Студентське братство. Саме звідти пішла ідея Студентського братства відзначати день міста. У цю кав’ярню запрошували всіх, хто приїжджав у гості, бо то була така екзотика, родзинка – кав’ярня надворі.
Для мене це місце було як рідне. Багато людей – і старших, з досвідом, і молодших. Ми один в одного вчилися. Пили каву, трішки до кави, інколи щось міцніше. Місце було студентське, але й не тільки – туди приходили викладачі, поети, художники.
З часом воно закрилося. Навколо почали відкриватися інші заклади, напевно, кращі й більш вишукані, ми виростали та розходилися по світу. Але в ті часи там пив каву так званий станіславський феномен.
Тішить, що люди, які там познайомилися, дотепер на культурному, національному і ментальному рівні тримають Україну. Це якби кафе «Під Лиликом» сховалося у «Ваґабундо». Цей простір продовжує традицію, бо там можна зустріти тих, кого зустрічали у середині дев’яностих «Під Лиликом».
Молочний смак міста
Лідія Анушкевичус, волонтерка
Франківськ минулих років – смачний Франківськ. Саме таким він був для мене, коли я закінчила Вінницький політехнічний інститут і почала працювати на Арматурному заводі в Івано-Франківську. У нас був чудовий молодіжний колектив і ми ходили в «Молочне кафе» або в кафе «Казка» на Валах. Там була неймовірна атмосфера – смачно, людно, гарно пахло. Для мене після п’яти років у Вінниці, де радянське громадське харчування було просто жахливим, саме ці заклади створювали атмосферу міста.
На першому поверсі можна було поласувати десертом «Пташине молоко», збитими вершками з шоколадом, тістечками, молочним коктейлем. Саме молочний коктейль став для мене смаком Франківська кінця вісімдесятих. На другому поверсі можна було пообідати: овочева зупка, вареники.
«Казка» на Валах також ідеально вписувалась в архітектуру міста і справді була казкою в часи тотального дефіциту. А ще там був чудовий вид з панорамних вікон.
Шкода, що доля зіграла злий жарт – що з «молочкою», що з «Казкою», але добра пам’ять залишилась. Коли я проходжу повз «Молочне кафе» і через паркан бачу берези, що ростуть на будівлі, мене болить серце. Та надія не вмирає, що життя ще завирує і тут.
Непоказні будинки творили атмосферу
Тарас Прохасько, письменник
Останнім часом Франківськ мав багато втрат. Скажімо, знаковим був «Коровай», таке кафе у старому стилі, де зараз «Львівська майстерня шоколаду» на початку стометрівки. Це було дуже важливе для Франківська місце і от тепер його вже нема.
Ще мені страшенно шкода силуету спиртзаводу. Це був такий гарний мотив при в’їзді у Франківськ. А місце, яке не втратило свого часу чи значення, – це площа Міцкевича. Її реставрація не зменшила його знаковості.
Також мені шкода за таким важливим місцем для історії Франківська і для суспільних бурлінь – кафе «Під Лиликом». Те місце ще є, але воно вже недоступне для цього демократичного кафе у саду або, як кажуть у Чехії, «загради». Такого бракує у місті.
Був період, коли дуже важливим було місце біля так званого стомату. Там існував шанс на створення відкритого публічного простору, де можна було грати бадмінтон, де були музиканти.
З дитинства важливими для мене були Вали, особливо ці гірки для санкування. А ще там щороку робили ковзанку, яка доходила аж до вулиці Шопена.
Знаковими, звичайно, були готельні ресторани – у «Дністрі», у «Києві». А ще – відкрита тераса на ресторані «Карпати». Крім того, я зараз відчуваю повний брак кафетеріїв зі стоячими місцями. Були такі кав’ярні – «Юність» на стометрівці, «Сніжинка» (тепер там магазин «Грін» на Січових стрільців). Навіть у тодішніх гастрономах відділи кафетерії, де була кава, коньяк, канапки, соки, були важливою частиною міської культури спілкування і споживання. Відсутність таких місць відчувається. Бо просто приходити у кафе, сідати надовго за стіл – це дуже буржуазно. Немає цього відчуття, яке французи називали бістро.
Ще, порівняно з часом мого дитинства і молодості, тепер двори у середмісті всі закриті. Колись було кілька прекрасних садів, де стояли столики, лавки. Для тих, хто там жив, це, напевно, було не найкраще товариство. Але це – гарне місце для проведення часу.
Я дуже болісно відчуваю, як Франківськ міняється, особливо коли йдеться про нищення історичних старих речей. При тому, що ці старі речі не завжди можна було вважати шедеврами архітектури, не завжди столітньої давнини. Бо у Франківську найбільшою цінністю були досить непоказні будинки, які робили знакову атмосферу, архітектурний ландшафт міста.
Ольга Романська |
