Нещодавно драмтеатр в Івано-Франківську відсвяткував 115-річчя з дня першої вистави. Приєднуючись до численних привітань творчому колективу, ми спробували більше дізнатися про історію українського театру в нашому місті. Адже минулі 115 років стали для нього справжньою школою виживання й творчої витривалості. Проте кожного разу він відроджувався завдяки небайдужим людям, які у вирішальні моменти ставали на його підтримку, пише Західний кур’єр. Перші кроки на українській сцені Справа організації в Галичині постійного українського театру активно розгорнулася лише в 1860-х роках. До цього часу всі спроби створення театру зводилися до поодиноких вистав мандрівних аматорських колективів. У Станиславові теж діяла аматорська театральна трупа, яка була мандрівною і їздила на гастролі в різні міста. Наприклад, у кінці 1899 року український театр прибув до Калуша і гастролював там до 10 січня 1900 року. Польська преса відгукувалася про ці гастролі досить критично, відзначаючи, що актори «неначе ходили у чужому взутті». Незважаючи на це, зала, де давалися вистави, була переповнена. Щороку два тижні театр гастролював у Львові.

У липні 1910 року було засноване товариство, яке мало зайнятися створенням сталого українського театру в Станиславові. 10 жовтня 1910 року було офіційно зареєстровано статут товариства. Спочатку театр планували назвати на честь Тараса Шевченка. Газета «Кур’єр станиславівський» від 24 липня 1910 року повідомила: «З метою утворення сталого українського пайового театру недавно було засноване товариство. Цей театр імені Тараса Шевченка давав би два рази на тиждень вистави в Станиславові, а ще два рази – по околичних селах і містечках. При цьому театрі має бути також драматична школа, чиїм завданням було би навчати українські акторські кадри для майбутнього сталого українського театру у Львові». В неділю 12 лютого 1911 року, о 19.30 новозаснований театр виступив із своєю першою виставою в залі Д. Єґера при вул. Газовій. Почався урочистий вечір промовою професора Юліана Чайківського і декламацією прологу Івана Франка «Великі роковини». Далі зіграли п’єсу «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. У виставі брали участь актори Лукасевич, Малиновичева, Лукасевичівна, Грицуляк, Олександр Любич (справжнє прізвище Любасовський), Л. Козаченко (Лесь Яґенчук) і два гімназійні учні, які своєю грою несподівано вибилися на перший план. Український театр час від часу давав вистави у приміщенні «Руської бесіди» (вул. Січових Стрільців, 24). Поціновувачі нашої історії добре знають, що ця кам’яниця пов’язана з іменем Івана Франка. Вважається, що 26 листопада 1911 року видатний поет читав тут свою поему «Мойсей». Взагалі життя цього будинку було цікавим і насиченим. З 1904 року, коли тут розмістилося товариство «Руська бесіда», в цій будівлі виступали визначні культурні діячі, влаштовували театральні вистави і творчі вечори.

Цікаво, що до українського театру ходили не лише українці, а й поляки. У квітні 1902 року газета «Кур’єр станиславівський» повідомила, що афіші українського театру надруковані українською та німецькою мовами, але на них немає тексту польською, хоч численна польська публіка відвідує український театр. Втім, така популярність зовсім не дивує, адже тут грали справжні зірки сцени. 5 вересня 1912 року Український народний театр імені Тобілевича у Станиславові відіграв виставу Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». В постановці взяла участь гостя зі Львова – видатна драматична актриса і співачка Катерина Рубчакова. В 1929- 1934 роках у театрі працювала видатна актриса Леся Кривицька. «Живий театр» у полоні фінансових труднощів Життя української сцени Станиславова завмерло під час Першої світової війни, однак трохи пожвавилося у період ЗУНР. Зокрема великим успіхом користувалися виступи чернівецького театру навесні 1919 року, репертуар якого включав у себе як драматичні, так і комічні п’єси. Зокрема глядачам продемонстрували п’єсу «Циганка Аза» Галяревича, комедію «Паливода» Карпенка-Карого, історичну драму «Невольник» Кропивницького і драму на п’ять дій «Нещасливе кохання» Л. Манька. Проте місцевий театр відновив свою діяльність лише у 1921 році. Тоді театр виступав в основному в залі українського «Сокола» (нині вул. Грушевського, 18). Меценатом був директор банку К. Вишневський. Проте тодішній театр значною мірою був аматорським. Започаткування професійного театру відбулося 20 серпня 1927 року. Директором театру став К. Вишневський, а першим режисером Я. Давидович. Театр часто їздив на гастролі до Львова та в інші міста.

З 1929-1930 років під керівництвом Миколи Бенцаля і Володимира Блавацького став мандрівним. У діяльності театру були репрезентовані два напрями: прихильника літературно-реалістичного театру М. Бенцаля і В. Блавацького, що орієнтувався на стиль театру-студії. У вересні 1933 року Блавацький з частиною акторів перейшов до театру «Заграва», а наприкінці 1938 року з обох цих театрів утворився Театр ім. Івана Котляревського, на базі якого у вересні 1939 року постав Львівський державний український драматичний театр ім. Лесі Українки. В 1930-х роках український театр імені Тобілевича у Станиславові переживав важку фінансову кризу. Колектив театру об’єднував у собі талановитих акторів, костюмерів і декораторів, а українська громада міста активно відвідувала вистави, але виручених коштів не вистачало. Тим паче, театр не мав постійного мецената, хоч директор К. Вишневський усіляко підтримував його з власних коштів. Врешті-решт перед театром постала дилема «бути чи не бути», і до порятунку українського театрального мистецтва долучилися місцеві жінки. 25 лютого 1930 року в залі товариства «Руська бесіда» відбулися збори, в яких узяли участь близько двохсот чоловік. Софія Олесницька, голова «Товариства українських жінок», виголосила промову, в якій розповіла про нагальні потреби театру, і закликала присутніх підтримати українське мистецтво.

Лише за два дні на потреби театру вдалося зібрати більше тисячі злотих, ще 400 злотих пожертвував єпископ Хомишин. Але учасниці «Товариства українських жінок» на цьому не зупинилися. Вони започаткували акцію «На живий театр», до якої залучали поціновувачів українського мистецтва з інших міст, перш за все зі Львова. Газета «Діло» повідомляла, що «не задовольнившись акцією в самім Станиславові, це товариство вислало три свої делегатки на три дні до Львова. 15 березня згадані делегатки зібрали нараду спільно з представницями львівського жіноцтва, якому близька наша театральна справа, і на цій нараді вирішили скласти у Львові окремий ширший комітет пань (приблизно 30 осіб), які поділили би весь Львів між собою на райони і щомісяця збирали скромні добровільні пожертви. Кожна група цих пань матиме легітимації від «Кооперативу українського театру» у Львові і декларації для охочих, що зобов’язуються складати щомісяця по одному чи по два злотих на наш живий театр. Завданням членів комітету буде щомісяця відвідувати декларованих жертводавців. Зібрані фонди будуть передані «Кооперативу українського театру» у Львові, який перешле їх комітетові «Товариства українських жінок» у Станиславові для розподілу їх на потреби театру».

Діяльність під час Другої світової війни та у повоєнні роки З приходом німців до Станиславова міській театр передали українцям і назвали іменем Івана Франка. У неділю, 14 листопада 1943 року, в театрі давали оперету «Шаріка» –твір місцевого композитора Ярослава Барнича про кохання січового стрільця й закарпатської дівчини. Під час вистави гестапо провело облаву, шукаючи підпільників ОУН. Під час облави було заарештовано близько 140 українців, серед яких були члени ОУН. 17 листопада 1943 року, через три дні після облави, 27 заарештованих патріотів розстріляли під стінами синагоги на вулиці, яка згодом отримала назву Страчених.

15 березня 1945 року драмтеатр імені І. Франка відновив свою роботу після війни, а в березні 1946 року відзначалася його перша повоєнна річниця. Був організований урочистий ювілейний вечір, у фойє демонструвалась виставка фотографій, що ілюструвала життя театру за цей період. За рік своєї роботи театр імені І. Франка дав 229 вистав у місті, які відвідало більше 66 тис. глядачів і 40 вистав в області для більш ніж 9 тис. глядачів. 79 концертів і 9 вистав артисти театру дали в частинах місцевого гарнізону. Серед акторів був навіть народний артист Молдавської РСР – Є. Никитченко. Першою виставою, яку театр поставив після відновлення своєї роботи була п’єса І. Чабаненка «На Вкраїні милій», в якій ішлося про воєнні події й боротьбу з фашистськими загарбниками. Звісно, в репертуарі було багато «ідеологічно правильних» п’єс, проте «зелене світло» давалося й творам українських класиків. Одна з поставлених п’єс викликала невдоволення партійних ідеологів – «Вирок оскарженню не підлягає» П. Шильмана і Б. Мінца, де начебто неправильно висвітлювалось життя партизанів. За перший рік театр поставив п’єси «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Суєта» І. Тобілевича, «Украдене щастя» І. Франка. В той час театр працював у приміщенні теперішньої Обласної філармонії.

В 1958 році у «Прикарпатській правді» з’явилась публікація про спорудження музично-драматичного театру. Як говорилося у публікації, «приміщення театру проектується спорудити з цегли, облицьованої місцевим білим вапняком Доброводського родовища, цоколь буде з сірого граніту. Головний фасад матиме вигляд шестиколонного портика з лоджією за колонами. Віконні прорізи в глибині лоджії передбачається заповнити вітражами з кольорових прозорих пластмас або кольорового скла. Тема вітражів – побут, праця і мистецтво українського народу. Зал для глядачів розрахований на 800 місць. Він матиме партер, два яруси балконів, фойє, виставочні приміщення, вестибюль, кулуари навколо залу. Сцена передбачається механізована, обладнана електроапаратурою. В залі для глядачів постійно підтримуватиметься режим повітря відповідної температури, для цього буде встановлене спеціальне обладнання». Цей проєкт театру визнали надто помпезним, і він так і не був реалізованим.

Новий проєкт театру розробив київський архітектор Степан Сліпець у 1967 році. Масштаби споруди вражали – висота дорівнювала дев’ятиповерхівці, загальна площа 13 тис. квадратних метрів, глядацький зал на 950 місць, площа видимої частини сцени 420 квадратних метрів, діаметр рухомого кола сцени 14 метрів, на даху вертолітний майданчик, у підвалі – велике бомбосховище. 18 грудня 1980 року, після більш як десяти років будівництва, на вулиці Радянській (тепер вул. Незалежності) урочисто відкрили нове приміщення театру. Сьогодні велична будівля театру – лише зовнішній символ його історії. Адже справжній театр живе в пам’яті поколінь, у традиції, що передається зі сцени до залу, від актора до глядача. Від перших вистав у залі Єґера до відкриття нового приміщення у 1980 році, від «Наталки Полтавки» до сучасних постановок – франківський драмтеатр залишається простором, де історія продовжує говорити мовою мистецтва. І саме в цьому його найбільша цінність та запорука майбутнього.

Олена БУЧИК