Історія знає чимало прикладів, коли любов чоловіка до жінки спричинялась до величезних наукових відкриттів. Ще 35 років тому ми довідалися, що головна праця наукового життя славетного археолога Ярослава Пастернака (1892-1969) «Старий Галич», була присвячена його дружині Марії. Історія людства також повторюється в тому плані, що кохані жінки великих чоловіків часто перебувають в затінку слави своїх суджених, навіть, якщо вони їм не поступаються успіхами в науковій, культурній чи громадській діяльності. За всю історію вивчення біографії Пастернака – науковця, найбільше, що ми довідувалися про Марію Пастернакову, може характеризувати лишень один абзац із нарису Василя Вериги «Дослідник підземного архіву України». Там коротко сказано: «У 1930 р. доктор Пастернак одружився з Марією Стецик, учителькою "Рідної Школи” імені Т.Шевченка у Львові. Його дружина стала його необхідним товаришем життя і порадником у його праці, бо й сама цікавилась українським культурним життям та брала в ньому активну участь, хоч і не на царині археології». Щоби увійти у життєвий світ Марії Пастернакової, треба зрозуміти коло її зацікавлень. Ми би окреслили три іпостасі героїні нашої розповіді. Вона народилася 1897 року у Львові, саме в той час, коли з під столітньої крижаної товщі пробивалися у всіх ділянках суспільного життя перші проліски національного відродження. Молоденька вчителька без вагань стала в ряди будівничих української національної школи. Але в її молодість вривається завірюха Першої світової війни. Марія Пастернакова береться за втілення планів Легіону Українських Січових Стрільців щодо налагодження культурно-освітньої праці на Волині. Два роки пропрацювала подвижниця народної освіти в містечку Устєлуг. Просвітницька праця під проводом таких визначних січових командирів, якими були сотник Дмитро Вітовський, сотники Михайло Гаврилко і Микола Саєвич, назавжди загартувала її характер, дала належну фахову практику і збагатила досвідом контактування з українцями із різних етнографічних областей. Після війни М.Пастернакова повернулася до Львова, де стала навчати українських дітей в «Рідній Школі». Якраз в цей період злучилися воєдино її педагогічний талант і одержимість модерного, громадського та культурного діяча. Свою каменярську працю вона побачила в оновленні і реформуванні українського дошкілля. З 1934 по 1939 рік досвідчений освітянин очолює педагогічну референтуру товариства «Українська Захоронка». Поглибивши свої знання з дошкільного виховання, вона незмінно очолює редакцію щомісячника «Українське Дошкілля» (1937-1939). «Це був час великого росту української дошкільної справи, – пише дослідниця Лідія Бурачинська, – що започаткувалась в Україні, в часі відбудови української державності завдяки заходам Софії Русової». Марія Пастернакова не тільки через науково-педагогічне видання, але й особисто прислужилася справі поглиблення виховання дітей дошкільного віку. Задля повноцінного розвитку підростаючого покоління українців тільки у Львові діяло в довоєнний період 12 дитячих садків, такі ж були організовані у всіх значних містах і містечках Західної України, а в селах налагоджувалась сезонна робота дошкільних установ «Захоронки». Радянська окупація Галичини (1939-1941) на короткий час відірвала педагога від улюбленої праці. В роки фашистської займанщини (1941-1944) М.Пастернакова стала референткою Дошкільного Відділу Українського Центрального Комітету у Львові. Разом зі своїми помічниками організатор освіти розширила мережу дошкільних навчальних закладів не тільки в Галичині, але й створила нові на Підляшші, Поліссі, Волині і Лемківщині. У 1943 р. на західноукраїнських землях діяло 241 постійних 1696 сезонних дитячих садків. Через те, що не вистачало кваліфікованих вихованців, М.Пастернакова вирішила написати ґрунтовний підручник «Виховання і заняття в дитячому садку». На жаль, через обставини воєнного лихоліття книга тоді не вийшла у світ. Тільки аж у 1959 р. Об’єднання Українських Педагогів Канади опублікувало невеличку частину монументальної праці, що вийшла самостійною книжкою «Заняття в дитячому садку» (Торонто, 1959), де стисло подано методику дошкільного виховання. Як бачимо, доля відвела їй зовсім обмаль часу, щоби впроваджувати в практику дошкілля найновітніші педагогічні ідеї, але вона впоралась з честю із завданням національної ваги – дати найменшій українській дитині високе навчання і виховання. А її невеличкий навчальний посібник на багато років залишився єдиною «Азбукою дошкілля» для українців у вільному світі. Працюючи з рукописними документами у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника НАН України, ми натрапили на листи М.Пастернакової до свого чоловіка, всесвітньовідомого археолога Я.Пастернака. Кожен лист жінки-педагога починається рядком: «Моє Любе Вухо!» За цим ніжно-дитячим звертанням вчувається ще й жіноча турбота про наукові будні вченого, який повертав українству славу княжого Галича. Під враженнями епохальних відкриттів Ярослава Пастернака потроху став розкриватися непересічний талант дитячої письменниці. Щоби донести наймолодшій читацькій аудиторії дух старовини, який день за днем привідкривався із сувоїв землі на Крилоській горі, то дружина вченого повідомляла дошкільнятам про кожне нове археологічне відкриття засобами дитячих оповідань. Коли археолог відкрив у 1936 р. на Княжій горі фундаменти Успенського собору ХІІ ст., то М.Пастернакова відгукнулася на цю епохальну знахідку оповіданням «Синцьо в Крилосі» («Українське Дошкілля», 1938, № 7-8). Як тільки-но науковець взявся за розшуки резиденції володарів Галицько-Волинської держави, то свою версію письменниця виклала у легенді для старших дошкільнят «Золотий Тік» («Українське дошкілля», 1939, №1). Але найбільший зажинок на творчій дорозі Марії Пастернакової чекав у царині дослідження українського танцювального мистецтва. На світі, напевно, нема людини, яка б не пережила миттєвої танцювальної чар-магії, однак тільки одиницям судилося зрозуміти і розтлумачити дивовижний світ танцю. До цього загадкового і вічного мистецтва юна львів’янка прилучилася ще в шкільному віці, коли вона пізнавала шведську ритмічну пластику і власними рухами пробувала інтерпретувати мелодії пісень. Засвоївши модерні методики Мері Вігман, Гертруди Боденвізер, Жака Далькроза, народна вчителька «Рідної Школи» творчо використовувала їх у педагогічній праці, підготовлюючи дітей до святкових імпрез. Внаслідок мистецького пошуку з’явилися її неповторні хореографічні композиції на молитву «Боже великий, єдиний» (Свято молоді у Львові) та «Поклін науці» (до 35-ліття школи імені Т.Шевченка у Львові). Здавалося б, що доля давала шанс саме їй, наділеній непересічним талантом, озброєній знаннями, яких більше ніхто не мав у Галичині, створити самобутній танцювальний колектив, або ж школу мистецького танцю. Та коли надії на це розвіялись, вона взялася, починаючи з 1932 року, писати на теми модерного танцю, всіляко пропагувати маловідому ділянку мистецтва в галицькій періодиці. Її блискучі статті «На службі Терпсихори» (1934), «Жак Далькроз і ритмічна руханка» (1934), «Давня і сучасна пантоміміка» (1935), «Душа і танок» (1935), «Мистецтво Ізадори Дункан» (1936), поміщені в журналах «Назустріч» і «Нова Хата», розкривали читачам складну природу спроб і пошуків, який торував собі шлях у майбутнє мистецький танець. Ні вимушене прощання з батьківщиною, ні жахи війни, які вона бачила очима емігранта дорогою зі Львова до Мюнхена, ані страждання, що випали на їхню з чоловіком долю на американському континенті, – ніщо не могло її відірвати від служіння танцювальному мистецтву. У часописах «Сучасна Україна», «Новий Шлях» та «Свобода» з’являються її наукові дослідження «Пантоніма чи танцювальна драма» (1949), «Народний і мистецький танець» (1951), «Народний танець на сцені» (1956), «Танці Далекого Сходу» (1959), «Життя у творчій насназі» (1960). Завдяки її перу українська діаспора ознайомилася з мистецькими танцювальними течіями Америки у статтях М. Пастернакової «Танкова сага Америки» (1953), «Література і танець» (1953), «Туга за абстрактом» (1955), «Людина і всесвіт» (1956), «Танець у фільмі» (1957), «Неовігманівський танець» (1960), «Інтелектуалізм у модерному танковому мистецтві» (1961). На початку 60-х років сім’я Пастернаків подарувала українству два новітніх національних Євангелія: невтомний дослідник підземного архіву написав книгу «Археологія України» (Торонто, 1961), а скромна жриця Терпсихори видрукувала монографію «Українська жінка в хореографії» (Вінніпег-Едмонтон, 1963). Коли читаєш роздуми М.Пастернакової про зародження народного танцю, то ніби чуєш їхню розмову з доктором археології, який розповідає після своїх трипільських візій про роль жінки у спілкуванні перших українських хліборобів зі своїми божествами – сонцем, землею, водою і місяцем. І ось уже лягають на папір чудові словесні мотиви Марії Пастернакової: «Жінка, яка взагалі мала передову роль у процесі розвитку людського суспільства, яка перша клала основу під будову родини, була теж творцем перших культових понять і форм почитання надприродних сил. З них найстаріше божество – це богиня-мати, джерело життя у всесвіті. У культових церемоніях, що відбувались, головне, при змінах пір року, передусім жінки брали падіння дощу, ріст збіжжя, вітер, громовицю й які виявили передиспозицію до пантоніми, вони накликували плодовитість, приворожували врожай, просили в богів особливої ласки». Авторка мистецтвознавчого дослідження детально проаналізувала ґенезу фольклорного, класичного та модерного танцю. Разом з тим вона охопила всі прояви українських танців через творчість таких видатних виконавців, як Леся Білошицька, Оксана Вікул, Оксана Войновська, Тамара Вожаківська, Анна Заварихіна, Лідія Ковч, Валентина Переяславець, Бетті Попович, Галина Самцова, Євгенія Сташинська. М.Пастернакова вважала, що в жодній ділянці світового мистецтва жінка не добивалася таких високих позицій, як у танці: етнологічному, народному і сценічному. Українська жінка завжди і всюди несла із собою цінну духовну спадщину – глибокі традиції національної танцювальної культури, які були джерелом невмирущого творчого натхнення. Ігор Коваль, доцент кафедри релігієзнавства і теології Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника, Наталія Духович, методист Івано-Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді |
