Цього року виповнюється 80 років, відколи в селі Крилосі археолог Ярослав Пастернак почав розкопки, які завершилися відкриттям давньої столиці нашого краю – княжого Галича.
Татарська навала 1241 року стерла із карти Східної Європи одне з найгарніших руських міст – княжу столицю Галич. Пишне місто з білокам’яними храмами, багатими монастирями, величними боярськими дворами та княжими палатами, з купецькими будинками та ринковою площею. З ремісничими майстернями, які нагадували справжні промислові комбінати. З вулицями, вистеленими алебастровими плитами. Воно було спалене, пограбоване, втрачене й забуте.
Ні в часи польської окупації, ні в радянський період столиця Галицько-Волинської держави не належала до археологічних пріоритетів: звеличувати галичан, нагадуючи їм про славні князівські часи, не вважали доцільним. Відголосками галицької старовини, затриманими в пам’яті тутешніх людей, залишилися давні перекази про закопані в околицях Касової гори скарби Данила Галицького. А ще – химерні топоніми, збережені в народній традиції та на старих мапах сусіднього зі сучасним Галичем села Крилос: Воротища, Вивози, Золотий Тік, Базар, Прокалієвий Сад, Підгороддя, Погар, Галичина Могила, Мадярські Могили...
Упродовж XIX століття пошуками давньої столиці Галичини займалися Антін Петрушевич, Ісидор Шараневич, Омелян Левицький, Лев Лаврецький, Йосип Пеленський, Олександр Чоловський. Народжувалися гіпотези, які спрямовували шукачів у різних напрямках обширної території: від Замкової гори над Дністром до Залуквянської височини з церквою Пантелеймона та Крилоської гори. Завершальний внесок у віднайдення княжого Галича зробив найвидатніший український археолог Ярослав Пастернак, для якого пошуки княжої столиці стали тим, чим для його славетного німецького колеги Генріха Шлімана – відкриття легендарної Трої.
…Ярославові Пастернакові було 42 роки, коли він 1934 року заклав перші розкопки в околицях Крилоса, сподіваючись віднайти тут слідів давнього града. На той час він був уже відомим у Європі археологом, здобувши визнання, зокрема, вдалими знахідками в Чехії. Фундаменти базиліки та єпископські палати у колишньому королівському районі старої Праги – Градчанах, підмурівки середньовічного костелу на Стратові, поселення унєтицької культури у Височанах, поховання часів культури шнурової кераміки у Гробцях – за ці відкриття українського археолога високо відзначив президент Чехо-Словацької Республіки Томаш Масарик. Пастернакові пропонували прийняти чеське громадянство, йому присвоїли звання почесного громадянина Праги.
Але 1928 року він повернувся до Львова, щоби, як сам казав, присвятити себе українській археології й насамперед – вивченню пам’яток давньоруської доби. Протягом десятиліття перед Другою світовою війною Ярослав Пастернак досліджував літописні міста Теребовлю, Львів, Звенигород, Белз і Плісненськ. Але ключем до розуміння тогочасної історії мало стати відкриття колись столичного міста – Галича.
Один із співавторів недавно виданої книги „Ярослав Пастернак – дослідник української старовини”, історик Ігор Коваль зауважив, що Пастернакові приписували якесь містичне вміння знаходити те, що перед ним марно шукали. Перші ж розкопки в околицях Крилоса, проведені цим удатним археологом, ще раз підтвердили його неймовірну наукову інтуїцію. Спершу він відкрив ротонду Бориса та Гліба у селі Побережжі біля Єзуполя, згодом – виявив поховання знатних угорських воїнів під курганами у лісі Дібров, в урочищі, знаному як Мадярські Могили.
„Місцеві люди швидко повірили в те, що цей науковець знайде все, що береться шукати, – розповідав Ігор Коваль. – Вони охоче йшли допомагати йому у розкопках, тим більше, що Пастернак був доброзичливим у спілкуванні та щедро платив за роботу: один злотий за робочий день. Одному з робітників, який одружувався, він заплатив уп’ятеро більше і зробив весільний подарунок – плакат із репродукцією портрета галицького князя Ярослава Осмомисла роботи Олекси Новаківського”.
Ярослав Пастернак добре розумів, що достовірно встановити місце, де була столиця галицьких князів, допоможе лише відкриття фундаментів неодноразово згаданого в літопису Успенського собору. Цей катедральний храм, збудований на початку ХІІ століття Ярославом Осмомислом, був місцем інтронізації найвідомішого галицького князя – Данила Романовича (Галицького). Відомо, що угорський воєвода Филя перетворив Успенський собор на твердиню, укріпивши його як фортецю. Згодом, уже після татарського нашестя, новгородський князь Ізяслав Володимирович, захопивши Галич, сховався в укріпленій горішній частині собору від гніву Данила Галицького, який прислав свого сина Романа прогнати загарбника.
Від часу побудови нових великих галицьких міст Холма та Львова сплюндрований татарами Галич почав занепадати, понищені навалою міські будівлі ніхто не доглядав, і десь тоді, очевидно, Успенський собор остаточно перетворився в руїну. Минулі століття від нього не залишили й сліду. Зате у Крилосі збереглася парафіяльна Успенська церква, споруджена у XVI столітті Марком Шумлянським і перебудована 1756 року. Поруч із нею – капличка святого Василія та старий цвинтар. Саме тут почав свої пошуки Ярослав Пастернак, сподіваючись, що за давньою церковною традицією, нову церкву збудували недалеко від „здавна освяченого місця”, де за княжих часів стояв Успенський собор.
„Злі язики стверджували, що Пастернак вчинив святотатство, коли почав копати на існуючому цвинтарі в Крилосі, – розповідав Ігор Коваль. – Насправді ж він дотримався всіх християнських норм, отримавши від останнього галицького митрополита Шептицького дозвіл на перепоховання на новому цвинтарі, і тільки, коли останні поховання були перенесені, розпочав археологічні пошуки”.
...25 липня 1936 року рискаль тутешнього мешканця Данила Михальчука, якого Ярослав Пастернак залучив до робіт десятником копачів, ударився до фундаментів Успенського собору. Головний храм галицьких князів – такий ж пам’ятний для галичан, як Десятинна церква у Києві, і так само величний і прекрасний, як Софіївський собор у нинішній українській столиці – нарешті було віднайдено.
Археологічні знахідки дозволили Ярославові Пастернакові у своїй праці „Старий Галич” зробити приблизний опис цього храму. Отож, Успенський собор виднівся ще здалеку, біліючи своїми алебастровими мурами. Найвищий у Галицько-Волинській державі храм був монументальним та масивним і виглядав трохи суворо, не маючи досить архітектурних прикрас. З його квадратного корпусу трохи виступали три апсиди, прикрашені півколонами та зубчастим фризом. Головний вхід мав дерев’яні двері з масивним залізним окуттям – згідно з вимогами оборонності. Вікон у такому великому храмі мусило бути багато, вони мусили бути вузькі та високі, в горішній частині – оздоблені півколистим валковим фризом. Його бані були вкриті олив’яною бляхою, яка не надається до золочення, тому Успенський собор не був „золотоверхий”. У горішній частині церкви була відкрита назовні галерея, яка давала можливість активної оборони перед ворогом – це було місце останнього прихистку, так звані „комари”.
Всередині собор був розписаний фресками, в яких переважав рожевий, попелясто-синій і помаранчевий кольори. Загалом кольористика Успенського собору була досить багатою, маляри використовували також білу, жовту, червону, брунатну, бурячкову та зелену фарби. Стіни храму мали подекуди кам’яні різьби – зображення дракона-галиці. Підлога була встелена полив’яними плитками, а на них – фантастичні рослини, птахи, грифони.
На розкопках Успенського собору Пастернак знайшов також саркофаг засновника храму – князя Осмомисла, на жаль, уже пограбований – з розбитим віком, розкиданими у домовині кістками. Проте це був справжній успіх. „Ярослав знайшов Ярослава!” – кажуть, вигукнув тоді на радощах археолог.
Звістка про сенсаційні знахідки зворохобила цілу Галичину. До Крилоса почалося справжнє паломництво. З усіх околиць сюди з’їжджалися люди, щоби побачити фундаменти галицького катедрального храму та поховання славетного князя. Польська жандармерія зупиняла охочих відвідати Крилос, оголосивши, що в селі – тиф. Але це нікого не спинило, і на свято Успіння тут зібралося близько 15 тисяч людей.
Службу Божу над останками князя Осмомисла проводив місцевий священник Іван Гошовський. Але він не зміг закінчити богослужіння, бо заважав клубок у горлі, і нарешті отець Іван так розчулився, аж розридався. Навколо було багатолюдно, люди стояли зі синьо-жовтими прапорами та тризубами. Цей день перетворився на громадське свято.
…Воєнні дії 1941 року змусила Ярослава Пастернака припинити розкопки у Крилосі. Про галицьку Трою надовго забули, а по війні відкривача давнього Галича радянська преса шельмувала як «махрового націоналіста».
Північний портал Успенської церкви, оздоблений різьбленими з каменю кронштейнами й завершений трикутним фронтоном, у тимпані якого розміщено емблему реставратора церкви – єпископський герб з літерами І.Ш.Є.Л.Г.К. – А-В, які розшифровуються: «Йосип Шумлянський, єпископ Галицький, Львівський, Кам’янець-Подільський – 1702 рік».
Уже після смерті Пастернака, який 1944 року еміґрував спершу до Німеччини, а потім до Канади, радянські археологи в 1970-х роках вперше провели трасування законсервованих глиною фундаментів Успенського собору. Тоді ж були проведені реставраційні роботи будівлі теперішньої церкви Успіння Богородиці, під час яких виявили білокам'яний рельєф із зображенням дракона-галиці. Але лише після реставрації 2001 року храм набув первісного вигляду.
Останніми роками територію «галицької Трої» вдалося дещо облагородити працівникам Національного заповідника «Давній Галич». Але для остаточного благоустрою, а також для музеєфікації та консервації фундаментів Успенського собору хронічно бракує державного фінансування. Тож надії науковців на спорудження сучасного музейного центру з експозицією багатого лапідарію та мистецьких пам’яток, виявлених при дослідженні Успенського собору, й інших пам’яток княжого Галича досі не справджуються.
Наразі тут сформований архітектурний комплекс, до якого належать ренесансна Успенська церква XVI століття (побудована з блоків Успенського собору), споруджена на його фундаментах Василівська каплиця та будівля Митрополичих палат XVIІІ століття. 2007 року до комплексу додалися збудовані на приватні пожертви копії оборонних веж XVII століття з каплицею Св. Михаїла. Тепер на давньому княжому городищі навколо сучасної церкви Успіння Богородиці щорічно відбуваються всеукраїнські патріарші прощі.
Та в Крилосі все ще є доцільність у продовженні археологічних досліджень, адже далеко не всі таємниці «галицька Троя» відкрила науковцям. Найбільшою інтриґою залишаться місце розташування княжого двору, який у своїх підземеллях має ховати великі секрети (а, може, й скарби).
У тому, що тутешня земля надзвичайно багата на цікаві знахідки, крилоські селяни пересвідчилися в повоєнний час, коли в центрі села почали будувати садиби на глибоких фундаментах. Як зауважує місцевий священик отець Ярослав Жолоб, люди добре знають, де є гарна розписана плитка, де глибокі фундаменти на два метри, бо вже знаходили все це, будуючи свої хати. Але селяни про такі секрети мовчать, бо пам’ятаючи радянський час, бояться, що в них це можуть забрати, а їх самих – виселити.
Матеріальне відшкодування власникові земельної ділянки за проведення розкопок передбачене пам’яткоохоронним законодавством, але прецеденти його вдалого використання в Україні важко пригадати. На жаль, держава не надто охоче виділяє гроші не тільки на нові дослідження, але й на збереження вже виявлених пам’яток давнього Галича.
Богдан Скаврон |
