На ринковій площі Івано-Франківська руйнується будинок, в якому народився й виріс колишній голова Федеральної резервної системи США Артур Бернс. Один із найвпливовіших фінансистів світу, радник кількох американських президентів, голова Федеральної Резервної Системи США у 1970-х роках Артур Бернс перших десять років свого життя провів у Станиславові. Як свідчать архівні документи, його батько, Натан Кеслер (Бернцвайґ) до Першої світової війни торгував у теперішньому Івано-Франківську борошном і мешкав у будинку на площі Ринок, 5. А його мати, Сара Юран після одруження переїхала до Станиславова із Солотвина, де серед великої єврейської громади мешкала її родина. Батько Сари був мірошником і, очевидно, прилаштував зятя до свого бізнесу. Судячи з усього, торгівля борошном у старому Станиславові великого зиску не давала. Отож 38-річний Натан Бернцвайґ у подався шукати кращої долі за океаном. Це сталося 12 березня 1913 року, коли він на пароплаві «Кайзер Вільгельм ІІ» вирушив із німецького порту Бремен. Через рік до Америки перебралася вся сім’я Натана Бернцвайґа: 32-річна дружина Сара та діти – 10-річний Артур і на рік старша Ґіза. 26 травня 1914 року пасажирський пароплав «Vaderland» з родиною галицьких євреїв на борту взяв курс із Амстердама на Нью-Йорк. У Західній Європі Артур Бернс знов і надовго з’явився 1981 року – як посол США до Федеративної Республіки Німеччини. А ще на початку 1970-х років, коли в американсько-радянських відносинах зароджувалася «розрядка», голова Федеральної Резервної Системи у складі урядової делегації США відвідав Москву. Не відомо, чи були в нього тоді пориви завітати до своєї галицької батьківщини. Та, мабуть, Артура Бернса до тогочасного Івано-Франківська не пропустили би. За радянської влади Івано-Франківська область була густо нашпигована секретними військовими ядерними об’єктами і тому була «закритою» для приватних поїздок іноземців. Єврейський Станиславів ...Коли 27 квітня 1904 року в сім’ї Натана Кеслера (Беренцвайґа) та Сари Юран народився хлопчик, пізніше знаний цілому світові як Артур Френк Бернс, Станиславів був провінційним містом Австро-Угорської імперії з переважно єврейським населенням. Як розповів журналістові «Z» головний рабин ортодоксальної юдейської громади Івано-Франківської області Мойше-Лейб Колесник, до Другої світової війни євреїв у місті мешкало вдвічі більше, ніж поляків, українців та німців разом узятих. А за даними перепису 1901 року, більше половини 30-тисячного на той час населення міста становили юдеї, 30% – римо-католики, 16,2% були греко-католицького віросповідання, ще менше було німців-євангеликів і вірмен. «Єврейського населення у Станиславові завжди було найбільше, – розповідає рабин. – Людей у громаді було багато, статки вони мали різні і займалися всім, чим могли, мали працю від двірника до бургомістра. Багато було крамниць – і таких великих, як пасаж Гартенбергів, і дрібних генделиків, власних і орендованих». У тогочасному Станиславові жартували, що в місті лише вулиці польські, а всі будинки – єврейські. Справді, як зауважив Мойше-Лейб Колесник, 70% усіх кам’яниць у місті до Другої світової війни належали багатим єврейським родинам – зокрема, власнику фабрики шкіри Марґошесу, спиртовому фабриканту Ліберману, власнику ватно-ватинної фабрики Мендельсону, власникам цегелень Касвінеру й Урману, власнику миловарні та фабрики свічок Волю, банкіру Ґальперну. Єврейська громада мала свою лікарню, школу, гімназію. Самих лише синагог у місті перед Другою світовою війною було аж 56. В одну з них за юдейським законом Натан і Сара мали принести свого сина Артура на восьмий день від народження для виконання обряду обрізання. Як свідчить запис у реєстраційній книзі, на час народження Артура його батько Натан Кеслер проживав у будинку число 5 на площі Ринок. Ця триповерхова кам’яниця була збудована 1870 року на місці будинку, згорілого під час катастрофічної «мармулядової» пожежі 1868 року, коли вигоріла третина міста. До Першої світової війни її власником був тисменицький фабрикант Ісак Ґольдфельд. На першому поверсі була крамниця Фойєра (прянощі, вина та делікатеси). Помешкання на горішніх поверхах власник тисменицької фабрики дріжджів і спирту здавав квартирантам, серед яких була й родина Бернцвайґів. Інформації про дитячі роки Артура Бернса збереглося небагато. У його біографії, опублікованій в англомовній Вікіпедії, є цікавий штрих про те, що в шестирічному віці цей єврейський хлопчик уже міг тлумачити Тору польською та руською мовами. За словами Мойше-Лейб Колесника, тут нема нічого дивного, адже в єврейській громаді було заведено знати мову тих народів, серед яких жили євреї – в родині вони говорили на їдиш, але завжди могли порозумітися і з поляками, і з українцями їхньою мовою. «Хоч у місті була своя, єврейська гімназія і міська талмуд-тора (єврейська початкова школа – авт.), але вчитися йшли туди, куди було ближче чи зручніше, – розповідав рабин. – В німецькій гімназії половина учнів були з єврейської громади, та й до української гімназії на Липовій (тепер – вулиця Шевченка) ходило 15-20 відсотків єврейських дітей». Починати навчання дітей у єврейській громаді було заведено в дуже ранньому віці. Для дошкільної освіти при синагогах існували хедери – навчальні класи, в яких рабини займалися з хлопчиками. «Вже з трьох років дітей навчали розпізнавати літери, а до п’яти років хлопчик міг читати Святе письмо, можливо, ще не надто розуміючи написане», - зауважив Мойше-Лейб Колесник. Найближча синагога, яку могли відвідувати Бернцвайґи і до хедера якої міг ходити маленький Артур, була розташована у південному кварталі площі Ринок. Це була цехова синагога шевців, але відвідувати її могли не лише приналежні до цього фаху. «Шевці були зобов’язані ходити саме до цієї синагоги, – пояснював рабин. – Щоб одночасно закінчити молитву і приступити до роботи, щоб ніхто з ремісників не мав переваги перед іншим, відкривши майстерню швидше». На жаль, синагога шевців до наших днів не достояла. Її зруйновали під час Другої світової війни разом із цілим єврейським кварталом, який формував південну сторону площі Ринок. А от приміщення міської талмуд-тори збереглося, тепер тут міжшкільний навчально-виробничий комбінат (вулиця Новгородська, 15). Батьки Артура Бернса, вочевидь, не були заможними і не від доброго життя вирушили за океан. На початку XX століття, утікаючи від злиднів, покидали рідні домівки і українські селяни, і найбідніші верстви єврейського населення. За даними істориків, у 1880-1910 роках з Галичини переважно до США виїхало понад 230 тисяч євреїв. Можна сказати, що родині Бернцвайгів поталанило вчасно покинути Станиславів напередодні Першої світової війни. У 1914-1915 роках у місті хазяйнували російські війська, прихід «черкесів» супроводжувався єврейськими погромами й мародерством. Коли ж вибухнула Друга світова війна, Натан і Сара, знаючи про трагічну долю галицьких євреїв, могли ще раз подякувати Богу за свій щасливий порятунок. Злет фінансового генія …Детальніша біографія Артура Бернса стосується уже тих років, коли його сім’я оселилась у портовому місті Бейонн (штат Нью-Джерсі). Відомо, що Натан Бернцвайґ, скоротивши своє прізвище до більш звичного для американців, почав свій бізнес , на новому місці з виконання підрядів на малярні роботи. Юному Артурові теж довелося працювати, щоб допомогти батькові утримувати сім’ю. Підлітком він освоїв професії поштового клерка, офіціанта, суфлера в театрі, мийника посуду, юнги на нафтовому танкері та продавця. Зрештою, зароблені таким чином гроші Артурові не довелося витрачати на вищу освіту. Після співбесіди з секретарем Колумбійського університету, в якого Бернс поцікавився, чи варто йому витрачати аж 4 роки на навчання, йому запропонували стипендію упродовж 48 годин. Серед інших студентів Артур вирізнявся своєю цілеспрямованістю та надзвичайною працездатністю, чим привернув увагу тодішнього світила американської економіки Веслі Мітчела. У 1930 році 26-річний Бернс здобув ступінь кандидата (доктора філософії) економічних наук і прийняв від Мітчела запрошення працювати у заснованому ним Національному бюро економічних досліджень (НБЕД). Разом зі своїм наставником він зайнявся вивченням економічних підйомів і спадів — так званих циклів ділової активності. Одночасно з роботою в НБЕД Артур Бернс того ж року почав викладати в Ратджерському університеті. Його семінари, до речі, відвідував майбутній Нобелівський лауреат з економіки Мілтон Фрідман, який згодом з вдячністю згадував свого викладача. "Завдяки цим семінарам я зрозумів, як проводити дослідження, – зізнався якось Фрідман журналістам. – Він сприймав критику людей, молодших за нього і нижчих за статусом, і це мало досить позитивний виховний момент”. Упродовж наступних трьох десятиліть Артур Френк Бернс відігравав ключову роль у формуванні фінансової політики Сполучених Штатів Америки. У 1953 році він став головою Ради економічних консультантів президента Дуайта Ейзенхауера, а у 1970-1978 роках, за врядування президента Річарда Ніксона, очолював Федеральну Резервну Систему, яка виконує роль центрального банку США. Це були найважчі для Сполучених Штатів Америки роки, коли країну накрила хвиля інфляції і тривала виснажлива для економіки затяжна війна у В’єтнамі. Саме за головування в ФРС Бернса американський долар позбувся вільного конвертування в золото. У досить поважному віці Артур Бернс завершив свою політичну кар’єру на дипломатичній службі — американським послом у ФРН (1981-1985). Останні роки життя прожив на віллі біля курортного Вермонту в колі своєї сім’ї — дружини Гелен Бернс (Бернштейн) і синів Йосипа (також економіста) та Давида (адвоката). Помер Артур Бернс у 83-річному віці внаслідок хвороби серця. Пересічним американцям він запам’ятався незмінною люлькою, густим сивим волоссям і дещо гугнявою вимовою... Пам’ятна руїна …Будинок, який сто років тому покинула родина Бернцвайґів, — один із небагатьох, які залишилися на площі Ринок від забудови сторічної давності. Що більше, як розповів краєзнавець Михайло Головатий, будинок зберіг навіть свою давню нумерацію. Та попри розташування в самому середмісті, його нинішній стан жалюгідний. На першому поверсі, як і сто років тому, ще працюють комерційні заклади – «Трактиръ «Ратуша» та крамниця одягу з американською назвою «Техас». А ось верхні поверхи, де колись було помешкання Бернцвайґів, вщент зруйноване. Фактично від верхньої частини будинку залишилася тільки фасадна стіна. Навіть пам’ятної таблички скоро не буде де почепити.
Доля станіславівської родини Немає достовірної інформації про те, коли саме батьки Артура Бернса переїхали до Станиславова. Із архівних документів відомо, що вони одружилися у Солотвині 1901 року. Там же жили батьки його матері – Самуель та Песє Юран. У свідоцтві про одруження Натана Беренцвайґа записали під прізвищем його матері – Гани Кеслер. Ні її доля, ні доля Артурового дідуся, Мойсея Бернцвайґа наразі невідомі. Якщо вони померли й поховані у Станиславові, то знайти тепер їхні могили неможливо. Адже вони могли бути поховані на "окопиську” — найдавнішому в місті єврейському цвинтарі біля Тисменицької дороги. Кладовище, який проіснувало майже три століття, по-варварськи зруйнували у 1960-х роках. Зараз на його місці — кінотеатр "Космос”, недіюча лазня, дитячий садок і житлові будинки. Новий єврейський цвинтар відкрили 1926 року і тут поховано багато ровесників Артура Бернса та його батьків. Є навіть одна могила з прізвищем Кесслер. Загалом тут збереглося 4,5 тисячі поховань тих євреїв, які померли у довоєнний та післявоєнний час. У братських могилах поховано понад сто тисяч жертв Голокосту. "Із 127 тисяч євреїв, які жили на наших теренах, вижило заледве півтори сотні, - зауважив Мойше-Лейб Колесник. – На території гетто була тюрма, на розі теперішньої Галицької і Довгої, розповідають, що кров звідти потічком текла через вікна на вулицю”. Після відновлення єврейської громади в Івано-Франківську (тепер вона налічує лише 400 осіб) територію занедбаного цвинтаря обгородили і частково облагородили, хоча дальша частина кладовища й тепер заросла непрохідними хащами. Кілька пам’ятних знаків нагадують про Голокост. А ще сюди звозять рештки надмогильних стел, які часто знаходять під час ремонту вулиць — їх у радянський час мостили надгробками зі старого кладовища. В архівних матеріалах, які були в розпорядженні головного рабина області, вдалося розшукати лише одну людину, яка могла бути родичем американського фінансиста. Якийсь Хаїм Юран (батько — Мойсей Фріш, очевидно Хаїм взяв прізвище матері), на 5 років старший від Артура, робив подання з проханням про виїзд із Польщі у 1932 році. Мешкав цей чоловік на вулиці Пьотра Скарґи — теперішній вулиці Василіянок. Хочеться сподіватися, що йому вдалося вчасно покинути місто, так само, як ще кільком Беренцвайґам, що у 1920-х роках попливли за океан, уникнувши сумної долі тих, хто залишився. Богдан Скаврон |
