Після захоплення західноукраїнських земель Австрією територія Східної Галичини увійшла до складу так званого «Королівства Галичини і Володомерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським». 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні було створено Галицьку канцелярію на чолі з канцлером, який виконував функції голови уряду. У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосиф І, щоб зміцнити своє панування в Галичині, створив тут крайовий сейм, який діяв аж до розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р. Це був вищий представницько-законодавчий орган нової австрійської провінції, який регулярно збирався на свої сесії у Львові від 1861 до 1914 року (останні чотири роки він майже не функціонував) і працював у тому приміщенні, де сьогодні головний корпус Львівського національного університету ім. І. Франка. Цей будинок було споруджено у 1877-1881 рр. архітектором Ю. Гохбергом. Монументальна будівля виконана під впливом офіційної неоренесансної архітектури Відня другої половини ХІХ ст. і є прикладом гармонійного поєднання архітектури і скульптури. 3 травня 1920 р. будинок передали університету, якому 8 січня 1940 р. присвоєно ім’я І.Франка. А перші 20 років засідання сейму відбувалися у театрі Скарбека, в залі для прийомів. Погано пристосовані приміщення і тверді лавки компенсувала добра акустика та чудові розписи. Виборчий закон до Галицького крайового сейму відображав інтереси заможних верств. До складу сейму автоматично (за посадою) входили так звані вірилісти — митрополити, єпископи та ректори Краківського і Львівського університетів. Виборче право не було загальним і рівним. Вперше сейм – основний атрибут Галицької автономії – був вибраний у 1861 році. Тоді українці здобули 51 мандат, що цілковито відображало національно-релігійне співвідношення в краю, де вони становили третину населення. Надалі такий успіх повторити не вдавалося через величезний тиск і зловживання державної адміністрації, що складалася переважно з поляків. Їхній національно-політичний рух був значно краще організованим. Усі виборці у Галичині розподілялися на чотири курії, кожна з яких окремо обирала депутатів до складу сейму строком на 6 років. Кількісний склад Галицького сейму складався з 9 вірилістів: трьох львівських архієпископів (греко-, римо-католицького та вірменського обрядів), чотирьох єпископів (2 перемиські, 1 станіславський і 1 тарновський) та двох ректорів уже згаданих університетів. Усі інші депутати обиралися в куріях: великої власності — 44, торгових і промислових палат — 3, міст — 20 і сільських громад — 74 (всього 150 чоловік). Депутатів в ті часи називали послами. Найвідомішими із них були Олександр Барвінський, Іван Борисикевич, Анатоль Вахнянин, Яків Головацький, Сидір Голубович, Іван Гушалевич, Тит Заячківський, Степан Качала, Михайло Качковський, Юліан Лаврівський, Кость Левицький, Іван Макух, Іван Озаркевич, Теофіл Окуневський, Євген Олесницький, Євген Петрушевич, Теодор Рожанковський, Юліан Романчук, Микола Січинський, Дем’ян Савчак, Кирило Трильовський, Микола Устиянович, Лонгин Цегельський, Григорій Шашкевич та багато інших визначних і менш відомих діячів минулого. Закон від 20 вересня 1866 р. додав до вірилістів князя-єпископа краківського. Закон від 23 травня 1896 р. збільшив кількість львівських міських депутатів з чотирьох до шести, краківських — з трьох до чотирьох. Нарешті, закон від 18 березня 1900 р. додав двох нових вірилістів — президента Краківської Академії наук і ректора Львівського політехнічного інституту та створив п’ять нових одномандатних міських округів. Наприкінці свого існування Галицький сейм налічував 161 члена і складався з 12 вірилістів та 149 депутатів, обраних у куріях. Сейм скликався на чергові сесії за розпорядженням імператора один раз на рік у Львові. На час роботи сейму до міста, як правило, стягувалися додаткові контингенти поліції з інших міст. Намісник А. Потоцький листом від 13 лютого 1907р. зобов’язав директора поліції в Кракові відрядити до Львова на час сесії сейму погоджену з директором поліції у Львові кількість поліцаїв, але не привертати до цього увагу. Пропонувалось надсилати їх невеликими групами. Робота депутатів була оплачуваною – спочатку 3 золоті, а пізніше 5 золотих за день сесії. Із 1901 року вони додатково отримували знижку на проїзд залізницею. Уже тоді діяв принцип депутатської недоторканності. При вступі на депутатську посаду кожен з обраних складав присягу. Ось її текст: «Я як крайовий посол для Королівства Галичини й Володимирії з Великим Князівством Краківським присягаю його цісарсько-королівській Апостольській Милості на вірність, послух, дотримуватися законності і сумлінно виконувати свої обов’язки. Так мені, Боже, поможи!». По присязі посол подавав маршалкові руку. Із 1895 року українці присягали рідною мовою. У національному відношенні депутати Галицького сейму були переважно поляками. Так, у 1910 р. тут було тільки 13% українських депутатів (21 чоловік). Напружені відносини між Росією і Австро-Угорщиною зумовили прийняття рішення австрійського уряду щодо деяких поступів і збільшення кількості депутатів з корінного українського населення. У 1913 р. вдалося підвищити представництво українців до 31, що становило лише п’яту частину всіх депутатів сейму. Питання компетенції і порядку роботи Галицького сейму нормували крайовий статут 1861 р. і регламент 1865 p., які пізніше частково змінювалися. Вся діяльність сейму була підпорядкована центральній владі, він був частиною апарату Австро-Угорської монархії і його постанови (хоч і мали характер дрібних актів) повинні були в обов’язковому порядку затверджуватися імператором, тобто фактично являли собою акти імперської волі. Компетенція сейму була досить обмеженою та й скликався він час від часу. Головне призначення сейму полягало у поданні прохань (постулатів) імператору. Виконавчим органом сейму був постійний комітет із семи депутатів, обраних на шість років. Главою адміністрації королівства був губернатор, який призначався імператором виключно з австрійців. Головним у законодавчій діяльності сейму були дрібні господарські справи. Крім того, ст. 19 крайового статуту надавала сеймові право законодавчої ініціативи у всіх питаннях, пов’язаних з потребами краю. Проте сейм фактично не користувався наданим йому правом. Крім законодавства, сейм формально здійснював контроль над діяльністю намісника. Однак межі і можливості цього контролю були дуже обмежені. Юридичної відповідальності намісника перед сеймом не існувало. Бюджетні права Галицького сейму, що перебував у повній фінансовій залежності від Віденського парламенту, були дуже мізерні і зводилися до накладення додатків до безпосередніх державних податків, що були майже єдиним джерелом прибутків, якими розпоряджався сейм. У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював найвищий нагляд за органами повітів, міст і сіл, рішення яких здебільшого вимагали затвердження сейму. Весь найближчий нагляд за повітовими і сільськими властями (повітовими і громадськими радами) здійснював крайовий виділ (комітет), що був виконавчим і розпорядчим органом крайового сейму, а також постійною мандатною комісією сейму. Складався він з шести членів, які обиралися сеймом з числа його депутатів на 6 років і зобов’язані були постійно проживати у Львові. Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях сейму здійснювалось крайовим маршалком або його заступником. Обидва призначалися імператором. Крайовим маршалком, як правило, був поляк, а його заступником – львівський греко-католицький митрополит. Першим крайовим маршалком був призначений князь Л.Сапєга, його заступником – греко-католицький єпископ, а потім митрополит С. Литвинович. Останнім крайовим маршалком був польський консерватор С.Незабітовський, а його заступником греко-католицький митрополит А.Шептицький. За весь час існування сейму змінилися 12 крайових маршалків, з них 2 мали титул князя і 8 – титул графа. Необхідно зазначити, що крім одного-двох міністрів-поляків, які обов’язково входили в імперський уряд Австро-Угорщини, постановою від 11 квітня 1871 р. була встановлена ще спеціальна посада міністра для Галичини, який призначався тільки з числа польських магнатів цього краю У Галичині існувала крайова шкільна рада, яка під контролем Галицького сейму керувала народними і середніми школами. За законом від 22 червня 1867 р. відкриття середньої школи в Галичині залежало від рішення Галицького сейму, який намагався у будь-який спосіб полонізувати західноукраїнські землі і не дбав про збільшення кількості українських шкіл. У 1910 р. в краю існувало 67 державних гімназій (до 1887 р. була лише одна українська гімназія у Львові). Пізніше на території Східної Галичини було відкрито ще чотири українські гімназії (у Перемишлі, Коломиї, Тернополі і Станіславові). Права Галицького крайового сейму в економіко-господарських справах були обмежені вже самим крайовим статутом, за яким до відання сейму належало виконання різних загальнодержавних завдань господарського характеру за рахунок місцевого населення. До обов’язків сейму входило: побудова і підтримування місцевих доріг, будівництво приміщень для державних установ, будівництво і підтримування казарм, в’язниць тощо за рахунок крайового фонду. Такий самий характер мав і обов’язок фінансування соціального забезпечення, тобто покривання з крайового фонду коштів утримання будинків для непрацездатних стариків, інвалідів, безпритульних сиріт та ін. Зрозуміло, що й ці кошти доводилось брати з незаможних осіб. Для покриття цих витрат за сеймом було збережено право схвалювання крайового бюджету, який набував чинності тільки після затвердження його центральним урядом і одержання імператорської санкції. Також Галицький сейм відомий і тим, що ще у 1868 році прийняв один з перших природоохоронних законів (випередили Галичину лише США) про заборону полювання на бабака та диких кіз. Яскравим прикладом певного обмеження Галицьким сеймом інтересів українського народу можуть бути рішення про розподіл коштів крайового бюджету. Наприклад, з 730 тис. крон, виділених за бюджетом 1911 р. на дотації місцевим науковим і навчальним закладам, на частку українських установ припадало лише 75 тисяч. З 214 тис., призначених на театри, польські трупи одержали 186 тис., а українські — лише одну тис. крон. За бюджетом 1912 р. з фонду допомоги приватним школам українські навчальні заклади одержали тільки 350 крон. Засідання і документація велися польською мовою, зрідка також українською, писаною латиницею. Сьогодні усі стенограми засідань сейму (завдяки старанням Яґеллонського університету в Кракові) доступні кожному в Інтернеті, що відкриває незвично широкі можливості для науковців, а завдяки їх праці і всіх галичан в пізнанні власної історії. Хоча в сеймі і засідали поважні люди – магнати, єпископи, адвокати, однак і вони, подібно до депутатів Верховної Ради України, вдавалися до зриву засідань – обструкції. Найчастіше меншість, що не могла вплинути на хід голосування, приносила музичні інструменти, дзвоники та трищітки й створювала неймовірний гармидер. Працюючи над цим матеріалом, мимоволі задумуєшся над тим, чи Галицький сейм є частиною нашого минулого, а чи у нього може появитися шанс на майбутнє? Оскільки у пресі та й останнім часом у політичних колах окремих партій, зокрема й правлячої (на те вона Партія регіонів), ведеться мова про федеративний устрій України. Якщо припустити, що при наступному поділі держави Галичина отримає автономію, то безперечно, для управління краєм їй потрібен буде представницький орган. Тут і знадобиться досвід такої структури як Галицький сейм. І хто знає, чи не ми із вами іще вибиратимемо своїх послів до Львова. І тоді вони на місці вирішуватимуть основні питання життя нашого регіону. Підготував Іван ДРАБЧУК |
