В історії Галичини другої половини XIX — початку XX ст. відомими є троє осіб з прізвищем Устиянович: Микола, Корнило та Осип. Однак якщо про перших двох, до речі, батька і сина, є достатньо інформації, то про Осипа Устияновича біографічних відомостей дуже мало. А свого часу це був досить відомий політичний, можна навіть сказати революційний діяч. Проте навіть у радянські часи не було відхилено завісу над його іменем, хоч деякою мірою його діяльність підпадала під ідеологічні канони тієї влади. і все ж, гадаємо, людей такого рівня не варто викидати з минулого, яку б ідеологічну позицію вони не займали. Адже вони присвячували ідеї своє життя, а інколи навіть віддавали його за неї. Мусимо відзначити ще й той факт, що доля О. Устияновича була насамперед тісно пов’язана із Станиславовом. Тут у сім`ї службовця він народився у 80-х роках позаминулого століття, тут працював на залізниці, тут розпочав свою політичну діяльність. Ще до подій Першої світової війни О. Устиянович став членом Української соціал-демократичної партії і як один з її діяльних членів був учасником робітничого руху. 1918 р. бере участь у з‘їзді залізничників в Австрії як делегат від Галичини. Наприкінці того ж року О. Устияновича обирають членом повітової Української Національної Ради ЗУНР. Він входить до складу секретарів ради і працює в комісії суспільної опіки та комунікацій. У грудні 1918 року, не погоджуючись із деякими ідеологічними позиціями лідерів ЗУНР, Осип Устиянович стає одним з організаторів Селянсько-Робітничого Союзу (скорочено Сельробу). Крім нього, організаторами цієї партії стали В. Гадзінський, Д. Дем’янчук, О. Олійник, І. Хабаровський, Т. Чернявський. Ця партія в Галичині орієнтувалася на соціалістичні ідеали. 1 січня 1919 р. відбулися збори «Молодої Громади», в якій, крім молодих делегатів, взяли участь і представники повітової Ради. Виступав на зібранні й О. Устиянович. Збереглася зафіксована в документах його промова з тих часів. Він, зокрема, виступав за негайну злуку західноукраїнських земель з УНР, а також активно відстоював позицію проведення аграрної реформи та реформи охорони праці робітників. Ці заходи, на його думку, «потягнуть за собою міліони мас народу за українським урядом». Перша позиція, як знаємо, була активно підтримана у Станиславові і народила фактично в цьому місті Акт злуки. Він був проголошений 3 січня на зборах Української Національної Ради в приміщенні теперішнього Центрального народного дому на вулиці Шевченка, 1. Наступного дня це рішення підтримала президія Ради, на якій головував Є. Петрушевич, а О. Устиянович виконував обов’язки секретаря. Така його активність у цих подіях свідчить не лише про його організаторські чи ораторські здібності, а й про те, що він був освіченою людиною, хоча й походив із середовища робітників. На жаль, після січневих подій дороги Устияновича і діячів ЗУНР назавжди розійшлися. Коли в середині 1919 року поляки захопили Галичину, він у складі загону під командуванням сотника і. Сіяка з боями відступив за Збруч. Там, на Великій Україні, О. Устиянович вступив до лав більшовицької партії. Однак цей період у житті галицького революціонера був недовгим. На конференції 3 квітня 1920 року його обирають до складу Галицького організаційного комітету. Деякий час бачимо О. Устияновича головою повітового комітету чи то в Заліщиках, чи Скалаті на Тернопіллі. Пізніше він активний член Галревкому, створеного більшовицькою владою для поширення комуністичних ідей у Галичині. У своїй роботі О. Устиянович старався залучати до співпраці авторитетних діячів місцевих громад. Така позиція викликала різку реакцію з боку голови комітету В. Затонського. Однак, здається, обійшлося тут тільки критикою, бо пізніше Устияновича призначають комендантом Галревкому. У зв’язку з відступом Червоної армії з Галичини комітет припинив своє існування. Останні два роки свого життя Осип Устиянович провів у Києві, де й помер 1922 року. Причину його смерті нам встановити не вдалося, але його відхід у молодому віці наводить на неоднозначні роздуми. Здається, в Києві ставлення до галичан було особливим у всі часи. Тому допускаємо той факт, що О. Устияновича могли просто ліквідувати. Адже його погляди не завжди збігалися з позицією лідерів українських більшовиків, а дії окремих неугодних політиків там не завжди оцінювали лояльно. Така ж доля чекала і на багатьох інших галичан, які після Першої світової війни опинилися на Великій Україні. У 30-х роках всі вони поплатились за свою галицьку довірливість і були репресовані сталінською машиною. Іван Драбчук |
