Генетичне коріння генія має Галицьке походження - 8 Жовтня 2011 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

Українські родини чимало разів дарували людству діячів науки і культури, які своєю працею і творчістю ставали відомими у всьому світовому просторі. Саме до таких людей належить один із найвидатніших скульпторів світу ХX століття Григорій Крук. Дуже часто, порівнюючи його мистецьку спадщину з новелами Василя Стефаника, дослідники приходять до висновку, що так само, як покутський письменник уславив родинне село Русів, так інший – село Братишів на Тлумаччині, де митець народився. Кожного ранку, ідучи на роботу до Прикарпатського університету маленькою вуличкою, названою в Івано-Франківську на честь Григорія Крука, я не раз задумувався: "А чи не мав він часом галицького походження, адже геніальні художники такого масштабу мусіли вирости з певної правічної культурної традиції”. І от, коли я готував доповідь на Міжнародну ювілейну конференцію, адже в жовтні цього року буде відзначатись 1ОО-ліття від дня народження славного скульптора, то в працях багатьох мистецтвознавців знаходив історичну довідку, що котрийсь із його предків ще на початку XX століття перебрався "з-під Галича”, тобто із Залукви до Братишева, де побудувався під Вовчою горою. А оскільки його батько Яків був знаним на Покутті гончарем, то очевидно, що Круки походили із родоводу тих славних ремісників, які з правіку зналися на гончарстві і ліпили під стінами княжого Галича різноманітні керамічні вироби.

КРУК ГРИГОРІЙ. Народився 30 жовтня 1911 року у Братишеві Тлумацького району в сім’ї сільського гончара Якова Крука, в чиїй майстерні малолітній син почав ліпити з глини. Упродовж 1926-1931 років навчався в Крайовій школі деревного промислу у Станиславові. В подальші роки навчався у Львівській мистецько-промисловій школі. Допомагав скульптору О.Литвиненку споруджувати пам’ятник знаменитих "Каменярів” на могилі Івана Франка на Личаківському кладовищі. Працював у майстерні скульптора Андрія Коверка над створенням іконостасів та вівтарів. Навчався у Краківській академії мистецтв і Берлінській ви-щій школі образотворчого мистецтва. У роки Другої світової війни перебував у Німеччині. З 1946 року постійно жив і творив у Мюнхені, де набув досвіду європейської мистецької школи. Викладав у Мюнхенській академії мистецтв. Помер 5 листопада 1988 року в повній самотності, перебуваючи в будинку для одиноких людей. Похований в українській частині кладовища Валдіфрідгоф.

Григорій Крук – це наша національна гордість. Будучи гнаний долею із Батьківщини в близькі і далекі, але такі чужі для нього світи, він показав вселенському мистецтву українське село з його неповторними персонажами в такій багатющій палітрі, до якої не спромігся жоден інший мистець. Тільки вибрані Богом, такі як Г. Крук, за словами художника і мистецтвознавця Петра Андрусіва, своєю «впертістю, наполегливістю і солідною працею» пробилися на світову арену і знайшли там міжнародне визнання. Його особиста трагедія титана-художника полягає в тому, що, домігшись в царині модерної скульптури звання майстра світового масштабу, він і на двадцятий рік незалежності Української держави залишається практично бути невідомим своїм співвітчизникам. У Державній програмі "Повернуті імена”, прийнятій Кабінетом Міністрів України, є такі рядки: "Простежити найхарактерніші риси тієї чи іншої історичної доби якнайчіткіше ми можемо, дослідивши творчу долю митців цієї доби, бо саме вони, ті, хто не стояв осторонь шляху, котрим котилося колесо історії, були активними учасниками життя, творили його, відображаючи у своїй творчості, як і належить митцям, тогочасну дійсність”. Тому, виходячи із вищесказаного, ми спробували з’ясувати, якими саме мистецькими формами і засобами Г. Крук трансформував українську національну ідею у своїх творах.

Націоналізм - це і є українська національна ідея. Вона випливає з історичної та філософської концепції, що найдосконалішим типом людської спільноти на землі є нація, члени якої настільки фізично і духовно подібні, що всім загалом усвідомлюють і бажають жити окремим національним життям. Ідентичність національної спільноти зміцнюється, найперше, фактом спільної багатовікової боротьби за своє існування проти чужоземних ворожих сил, які намагалися загарбати землю цієї спільноти. Пролити кров у захисті своєї Батьківщини і християнської віри та національної культури є ніби цементом, що нерозривно з’єднує всіх українців в одну націю, що постала на геополітичному рубежі між Сходом і Заходом, поміж демократичними цінностями європейської цивілізації і азіатським деспотизмом.

Навіть не заглиблюючись в проблему, можна з впевненістю сказати, що Г. Крук ревно сповідував українську національну ідею, тільки з огляду на той Факт, що він увіковічнив у монументальній скульптурі пам’ять про найвизначніших провідників Українського національно-визвольного руху XX ст. Симона Петлюру, гетьмана Павла Скоропадського, Андрія Мельника, Степана Бандеру.

Всім своїм патріотичним єством митець протестує проти геноциду над рідним народом. Це міг бути духовний бунт художника проти загибелі тільки одного члена національної спільноти, як у скульптурі "Розстріл перед єврейською синагогою у Станиславові”, присвяченої війтові Гундякові з Микуличина. Він міг тихою, синівською любов’ю оплакувати долю своїх однокровних братів і сестер, як у композиціях "Родина втікачів” /1938/ і «Мати-втікачка з дитиною” /1942/. Особливо промовистою є постать селянина-втікача, який однією рукою прикриває очі, а в другій держить маленький клунок – грудку рідної землі.

Хіба залишиться байдужим до горя української жінки материнське серце будь-якої національності на світі, яка прагне за всяку ціну врятувати життя своїй знемагаючій дитині. Тому дослідниця творчості Г.Крука мистецтвознавець Д.Даревич приходить до висновку, що ці «…анонімні українські селяни своєю поставою передають елементарні переживання людства: біль і радість, розпач і любов, терпеливість і чуттєвість». Їх горе і страждання стають не тільки для них трагедією, але й уділом усього людства.

Величним монументальним твором Г.Крука є пам’ятник українським втікачам у австрійському містечку Ґмінді, де упродовж 1914-1918 років у неволі томилося понад 70 тисяч полонених і ув’язнених. Для нашого часу монумент несе застереження проти мілітаристичного зла і звучить реквіємом над трагічною долею 30000 українських виселенців із Галичини, які померли там в роки Першої світової війни, головним чином через голод і відсутність медичної допомоги. Його було урочисто відкрито 26 вересня 1964 року. «Твір, вирізьблений у граніті, що зображує селянську родину /батьки з двома малими дітьми/, – ділиться роздумами професор В. Попович, – своїм змістом, лаконічністю композиції і монументальною статичністю справляє потрясаюче враження”.

На прикладі долей визначних українських митців-емігрантів, його побратимів по мистецькому ремеслу, Г.Крук добре знав про долю рідного народу, над яким навис тотальний духовний геноцид Радянської влади. За мотивом поетичного твору мученика з когорти незломлених шестидесятників Василя Симоненка він виліплює вайлувату фігуру простого українського селянина, якого притягують до кримінальної відповідальності за крадіжку якогось колгоспного майна. Нещасний дядько своїм наївним виразом обличчя запитує у всієї Радянської влади:

На прикладі Крукової скульптури "Злодій” дослідник Ю. Соловій ілюструє, як з "прапервісного біблійного матеріалу – глини, народжується нова істота, сповнена містерії нового існування”. Якщо, наприклад, у скульптурі "Ув’язнений” анонімний герой твору, потрапивши в складну життєву ситуацію, своїми спогадами і роздумами шукає шлях до свободи, то "Злодій” – це втрачена людина для світу, його обличчя має подобу чудовиська, близького до тваринного світу.

Текстовою ілюстрацією самого Г. Крука до його різьблення «Евакуація німцями євреїв з Тлумача до Станиславова” можуть послужити спогади автора про свій останній приїзд на Батьківщину в 1944 році: "В місті обличчя мешканців сумні. Дві жорстокі окупації принесли жителям голод, страх, безнадійність, розстріли”. В ці дні, як пише митець, він "запрагнув на хвилину стати озброєним вояком”. На щастя, це була тільки короткочасна миттєвість, коли художник тимчасово призабув, що його найвірнішою та найдовершенішою зброєю є мистецтво. Ще в ті роки, коли німецький фашизм починав розтоптувати кованими чобітьми незалежність однієї за іншою європейських держав, Г. Крук створив бронзову фігуру "Хлопчика з голубом”. Це був виклик нацистам, адже голуб ще із старозавітних часів символізував мир між людьми і Богом. Згадаймо, що полями і степами Європи чигали "Тигри” і "Пантери”, яких супроводжували гітлерівці в чорній одежі, нацяцькованій хижими орлами, блискавками і людськими черепами. Український художник в самому Берліні закликає людство до миру, а не до війни. Митець інакше не міг чинити, бо передбачав, яку біду для українського народу несе фашистська чума.

Всі ті нещастя, які принесла Україні Друга світова війна, стали глибоко осмислюватись Г. Круком. Свої філософсько-мистецькі роздуми він вперше представив на виставці, яка була розгорнута восени 1942 року в експозиційних залах Берлінської академії мистецтв. Скульптор гнівно засудив більшовицьку агресію в Західній Україні у вересні 1939 року, внаслідок якої було знищено цвіт галицьких українців. Образ жінки з хрестом, що символізував пам’ять про всіх українських матерів, закатованих комуністичною владою у 1941 році у львівських в’язницях, мав стати основою для спорудження монументального пам’ятника матері-України. Під такою тяжкою завісою болю вдивлявся митець в своїй уяві на історію минулого і теперішнього свого народу, на страждання, складені на жертовник визвольної боротьби.

Вистраждану мрію української еміграції про воскресіння власної держави Г. Крук втілює в проекті пам’ятника запорозьким козакам, який мав би постати на визволеній Батьківщині, понад Дніпром. Для прадавньої української столиці – міста Києва, художник готує скульптурну композицію, в центрі якої знаходивсь кобзар, а в його ногах було вирізьблено чотири козацькі голови-водограї. Образи песиміста, оптиміста, матеріаліста та ідеаліста мали б передавати український національний характер.

"Мюнхенський період” /1946-1988/ можна вважати найбільш продуктивним у творчості скульптора, адже тоді ним було створено понад 100 портретів і близько 200 композицій. Митець зачаровано вдивляється у славні сторінки української минувшини, витворюючи самобутні портрети визначних володарів княжої доби Володимира Великого і Анни Ярославни, майбутньої королеви Франції. Разом з малярем Северином Борачком вони виготовили величну декорацію у формі вітражу, присвячену святковому відзначенню українською громадою в Мюнхені 700-ліття коронації Данила Галицького. Володар Галицько-Волинської держави зображений в маєстатичній позі на коні. «Цілком очевидно, що в особистості Григорія Крука маємо мистця яскравого національного способу думання і почування», – робить висновок, оцінюючи його історичні портрети, сучасний мистецтвознавець професор Д.Степовик.

До третього циклу, приналежного прославленню української героїчної історії, можна віднести портрети фундаторів Національного Відродження ХІХ-ХХ ст.: Тараса Шевченка, Василя Стефаника, В’ячеслава Липинського, Євгена Петрушевича. Високо-мистецький і оригінальний проект пам’ятника Т. Шевченку скульптор надіслав у канадське місто Вінніпег, де конкурсна комісія відзначила його другою премією.

Більшість дослідників називають Г. Крука співцем українського села. На наш погляд, якраз через призму образів галицьких селян, що закарбувались в його пам’яті з раннього дитинства, художник ліпив збірний образ рідного народу . До розуміння цього ключовим судженням можуть слугувати слова Богдана Стебельського: "Як Стефаник у літературі, Крук в образотворчому мистецтві є виразником ядра української нації – селянства, що зберегло духовний клімат і традиції та характер раси”.

Митець зачарований фізичною красою своїх земляків-підгірян – нащадків прадавніх скіфів. Він витісує з брил граніту гармонію ніжності і богатирської працелюбності української жінки. Але разом з тим, його мистецтво промовляє до вічних і воскреслих європейських націй, що тільки несприятливі історичні обставини зробили з українських селян тип, "зачерствілий у віковій праці і нужді”. Всі вони ("Сидячий господар”, "Родина втікачів”, "Жінка на стерні”, "Сіяч”), як і герої новел Василя Стефаника, поки що "Вбиті по коліна в землю, вони в без-тямнії многості падали і здіймались. Чорними долонями струшували піт з чола і великими руками ловилися землі. Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю. Здіймалися і падали, страшними лицями обернені до неба. Земля стогнала під ударом їх сердець, а вітер втік за гори”. Ось чому до кінця своїх днів він будитиме свій народ, щоби той став освіченим і вільним, був не сірою масою малоземельних хліборобів, а славною і великою нацією.

Акцентуючи в своїх творах на релігійності, як важливій рисі українського національного характеру, Г. Крук дуже часто звертається в скульптурі і графіці до церковно-релігійних мотивів. "Туга за батьками, ріднею й атмосферою, яку він залишив дома, спричинилася до його зацікавлення світом українських селян, – пише в науковій праці А. Оленська-Петришин. – Він пригадував селян, яких бачив у церквах, при праці”. До таких робіт слід віднести скульптури "Молитва”, "Селянин у церкві”, "Жінка з свічкою”.

Однією із найщасливіших подій як у житті митця, так і всієї української діаспори, стала звістка в лютому 1963 р. про звільнення після вісімнадцятирічного ув’язнення в Сибірі, галицького митрополита Йосифа Сліпого, який своїм життям, терпінням і незламною волею підніс в очах всього світу на найвищий п’єдестал Українську Церкву і Український Божий Народ. В умовах гонінь і переслідувань християнин-мученик Христової віри рятував для людства найвищі християнські ідеали. До образу Патріарха була прикута увага світових політиків, істориків та релігійних діячів, про нього писала преса, його образ не сходив з екранів телевізорів. Напрочуд гарні портрети Йосифа Сліпого створили художники діаспори Петро Андрусів та Юрій Гура. Г.Крук також вирішив виконати скульптурний портрет митрополита, а тому восени 1963 року вирушив до Риму. Репродукції із скульптур митця, що їх показали Патріарху, надзвичайно сподобалися йому, знаному знавцю і цінителю високого мистецтва. Владика Української Церкви не помилився в оцінці таланту Г.Крука, адже той створив найкращий художній образ Йосифа Сліпого. Обличчя ісповідника Христової віри сповнене величчю, виявленою у стражданнях.

При житті митця його твори виставлялись у Берліні, Бонні, Нью-Йорку, Римі, Парижі, Філадельфії. Сьогодні скульптури Г.Крука зберігаються і експонуються в найбільших музеях світу: Британському музеї, в Луврі, Лондоні, Римі, Нью-Йорку, Торонто. Отже, настав час збирати дорогоцінне каміння нашого славетного земляка, розкидане по світу. А молодим краєзнавцям я побажав би ґрунтовно дослідити галицьке родове дерево, на одній з віток якого пишним цвітом забуяв талант Григорія Крука.