Із книг та кінофільмів ми дізнаємося про подвиги багатьох героїв. Вони стають для нас зразками для захоплення чи наслідування. І нерідко задумуєшся, а якби я поступив у тій чи іншій ситуації, чи готовий морально до якогось героїчного вчинку. Адже, зазвичай, герої були такими ж простими людьми, як і ми. Тільки на їхню долю випадали нелегкі випробування, незвичайні ситуації, які вимагали миттєвої реакції. І все залежало від того, наскільки людина готова до рішучих дій, або наскільки стоїть вище від того, щоб не зламатися. У сьогоднішній нашій розповіді ми поведемо мову про героя. Хоча ми гадаємо, що його так ніхто і не називав. Але він, без сумніву, належить до когорти звитяжців, бо своїм життям підтвердив, що власне може так називатися. А ще він має право на широке визнання та гідне пошанування і у своєму рідному селі, і в районі, і навіть за його межами. Це український повстанець Дмитро Найдич, син Василя. Він народився у селі Лани 1921 року. Його патріотичний дух сформувався наприкінці 30-тих років, коли селяни у галицьких селах організовувались у товариства «Сокіл» та «Пласт», щоб протистояти польській владі. Пізніше Дмитро став членом Організації Українських Націоналістів. Із зародженням УПА він вступає до її лав. Спочатку бере собі за псевдонім ім’я перського царя Кіра у галицькому варіанті – «Кир», а пізніше звертається до історії Галицько-Волинської держави і стає відомим у повстанських колах як «Шварно». Нагадаємо, що таке незвичне ім’я носив один із синів Данила Галицького, майбутній литовський князь. Дмитро Найдич у визвольному русі пройшов ланки від рядового бійця до хорунжого. Спочатку воював як вояк УПА. Згодом став чотовим у сотні «Сірі», якою командував «Сапер» – Михайло Коржак із Дубівців. Сотня, у якій воював «Шварно», входила до куреня «Дзвони» ТВ «Чорний ліс» і активно діяла на Станіславщині впродовж 1945-1947 років. Із припиненням відкритих бойових дій багато учасників повстанських сотень перейшли в оунівське підпілля. Спочатку доля занесла Д. Найдича у Ланчинський район, де він очолив районну референтуру СБ. На цій посаді він працював два роки (1948 – 1949). Праця у даній структурі ОУН допомогла йому краще пізнати закони конспірації та налагодити потрібні зв’язки із місцевим та окружним підпіллям. З 1950 по червень 1951 року «Шварно» – районний провідник ОУН Ланчинеччини, а з червня його підвищують у посаді і він стає надрайонним провідником Станіславщини. Це призначення було виявом великої довіри талановитому повстанцю і підпільнику, який уміло справлявся із поставленими перед ним завданнями. Адже погодьтеся, що керувати оунівським підпіллям цілого надрайону на початку 50-тих років було непросто. Тим більше, що цей період увійшов в історію підпілля як період «чорної зради». Не оминула вона і долі Дмитра Найдича. Увечері 5 серпня 1951 року «Шварно» підступно був захоплений у полон агентурною групою УМГБ. Сталося це у Чорному лісі, на Пациковій поляні, де був пункт зв’язку. На зв’язок «Шварно» викликав зрадник «Байденко». Разом із Д. Найдичем було заарештовано Дмитра Глуханюка-Дутчака (псевдо «Орлик), який був районним провідником Богородчанщини. Охоронці «Шварна» Іван Ребрик із Ямниці (псевдо «Тарас») та Роман Білусяк із Маняви (псевдо «Комар») та районний провідник ОУН Станіславщини Василь Блискун із Луквиці (псевдо «Ломака», «Граніт») були убиті на місці. Коли до «Шварно» підійшов керівник АБГ (агентурно-бойової групи) «Сергій» (Михайло Магас із Підгірок біля Калуша), який пішов на співпрацю із червонопагонниками і сказав, що їх перевіряє крайове СБ, то «Шварно» зухвало відповів: «Скажи це своїй мамі, а не мені». На «Шварно» та «Орлика» одягнули наручники, а на шиї накинули шнурки і повели до «загвіздянської» лінії, де на них чекали автомобілі. Звідти захоплених повстанців було доставлено до обласного центру. У Станіславі досвідчені офіцери УМГБ полковник Нечаєв, підполковник Фірманчук і майор Слєпов відразу почали схиляти «Шварно» до співпраці. У кабінеті начальника відділу 2-Н УМГБ по Станіславській області полковника Арсенія Костенка він дав згоду із надією втекти. «Шварно» погодився, йому забезпечили гарне харчування і умови утримання. Він став давати свідчення, написав кілька сторінок звіту про Станіславский окружний провід і назвав співробітників надрайонних референтур СБ та пропаганди трьох районних і трьох кущових проводів ОУН. Потім він показав відомі йому бункери. Йому повірили, видали зброю, одягли в його ж одежу і, поставивши конкретні завдання, відправили назад, де він знову перейшов на сторону підпілля і детально описав, як його вербували «совіти». Лист він адресував референту пропаганди крайового проводу «Карпати-Захід» «Гомону». Про те, як вдалося втекти «Шварно» із полону, теж відомо детально. Власне тут мусимо сказати, що на той час через зраду колишніх активних підпільників майже повністю було ліквідовано Станіславський окружний комітет ОУН. І невідомо скільки б іще «чорна зрада» тривала, якби «Шварно» та й ще троє підпільників не втекли із полону і не повідомили про чекістську провокацію проводирів Карпатського крайового проводу, на який різними способами хотіло вийти Управління МГБ. Пункт зустрічі зв’язкової лінії Карпати-Чорний ліс знаходився на терені Солотвинського району. На одну із призначених зустрічей вийшла АБГ, яку очолював уже згадуваний зрадник «Сергій» та група солдатів МГБ. На пункт зустрічі пішов «Шварно», «Грубий», «Дорошенко» та «Гриць». Всі інші залишились на відстані 150 -200 метрів. Коли до «Шварнових» людей підійшли ті, що вийшли на зв’язок, зокрема «Зуб», «Буря» та «Остап»», то той одразу повідомив їм, що він у руках більшовиків і прийшов з групою провокаторів, щоб спіймати їх живими. Втекти можна було тільки тим шляхом, яким вони прийшли. Поки більшовики не зорієнтувалися, повстанці втекли у гори. Було це 16 вересня 1951 року. Наступного дня весь терен Солотвинського та Богородчанського районів був блокований тисячами солдатів ВВ УМГБ. І це не дивно, адже під загрозою зриву знаходилась важлива операція, на яку вони так розраховували, – ліквідація Крайового проводу. Зрозуміло, що в такій ситуації «Шварнові» недоцільно було залишатися на теренах Богородчанщини. Дійшовши із втікачами до Маняви, «Зуб» (Рогів Дмитро,1922 р.н., керівник пункту зв’язку Крайового проводу) сказав «Шварнові» та «Грубому»: «Я не можу вас водити по районі, йдіть у свої терени, а навесні, як зазеленіє ліс, ми зв’яжемось». Та зустрітися їм більше не судилося. У Крайовому проводі після отримання листа «Шварна», у якому детально було описано, як проходила ліквідація підпілля і хто з керівних кадрів ОУН потрапив у полон, а хто ще на волі і нічого не знає про зраду, до автора ставилися із підозрою. «Гомін» у своєму щоденнику написав: «Перевірити «Шварно» як він втік з більшовицького полону було неможливо, ще важче було встановити, чи дійсно він утік, чи це був якийсь новий трюк МГБ. Вдалося тільки допитати «Шварна». Майбутнє покаже, щирий він чи всього-на-всього легенда». Разом із тим на основі свідчень Д. Найдича у вересні та жовтні були написані так звані «алярмові комунікати», які розповсюджувались серед підпільників. До речі, вони збереглися в архіві СБУ. Зауважимо, що у справі «Шварно» спрацював людський фактор. «Гомін» був досить толерантною, глибоко моральною людиною і дозволив йому залишатися на волі та продовжувати виконувати обов’язки надрайонного провідника Станіславщини. Добре орієнтуючись на терені, «Шварно» разом із «Грубим» (Ящук Іван, 1918 р.н., родом із Хриплина) дісталися Галицького району і зупинилися у Ланах, рідному Дмитровому селі. Там вони мали добре облаштований бункер і продовжували перебувати у підпіллі. Але хтось видав підпільників і вони, прийнявши останній бій, загинули героїчною смертю. Сталося це 3 лютого 1952 року. З оунівського підпілля по селах Галицького та Жовтневого (тепер частина Тисменицького) районів залишилось по кілька повстанців-одинаків, яких Найдич хотів навесні зібрати в одну групу для продовження боротьби. Та не вийшло. Тих п’ять місяців свободи вартували для героя кількох прожитих років. Бо що може бути ціннішим для людини з ідейними переконаннями та великим патріотизмом, ніж воля. Заради неї і не тільки для себе, а для народу та країни жив та боровся справжній герой Дмитро Найдич – «Шварно» – простий хлопець із невеликого села, що недалеко Галича. За бойові заслуги він став Лицарем Бронзового хреста та посмертно йому присвоєно звання «Хорунжий УПА». Михайло Андрусяк пише: «Він не побоявся стати перед суворим судом підпільної ОУН, а знайшов у собі сили духу і відваги вибратися із смердючого багна зради, служіння ворогові й загинути смертю героя». Героєм він залишиться назавжди! Іван ДРАБЧУК, історик, член НСКУ |
