Люди на вулицях Франківська поділяються на приїжджих, мешканців і корінних «станиславчиків». Останні, зокрема, відрізняються тим, що вживають так звані архаїчні урбаноніми. Це застарілі назви міських об’єктів.

Спробуйте на зупинці спитати: «який пижик їде до готелю Україна»? Той, хто відповість, живе тут давно, пише Репортер.

Є ціла наука – топоніміка, що вивчає географічні назви, їхнє походження та смислове значення. От і спробуємо згадати деякі більш-менш автохтонні назви, які є в місті.

Років 20 тому хлопці призначали дівчатам побачення «біля переговорки». Мався на увазі цент­ральний переговорний пункт на Вічевому майдані. На сходах головного входу часто можна було побачити юнака з букетом або дів­чину, яка стривожено поглядала на годинник. Міжміський переговорний пункт відкрили у 1961 році, він містився на першому поверсі австрійської кам’яниці на Незалежності, 7. У 1990 поруч звели нове приміщення переговорки, що мало велику дворівневу залу з численними кабінками. Над входом було електронне табло, воно показувало час і температуру повітря.

Згодом переговорний пункт морально застарів, бо ж є мобільні. Приміщення відремонтували та відкрили там центр надання адміністративних послуг – ЦНАП. Але пам’ять про переговорку не так то легко витравити.

Достатньо відомий урбанонім є на площі Івана Франка. Хоч мало хто знає, що в нас є така площа. Це велика ділянка перед готелем «Надія», де стоїть пам’ятник Каменяру. Сам готель відкрили у грудні 1975 року і спочатку він називався «Україна». Це був найбільший готель міста, на першому поверсі працював однойменний ресторан, організувати весілля саме там вважалось великим шиком. Майже напроти була автобусна зупинка, яку так і називали – «готель Україна».

На початку 1990-х готель приватизували і перейменували у «Надію» – на честь дружини власника. Нова назва прижилась не одразу, навіть сьогодні дехто з пасажирів маршруток «їде до готелю Україна».

Деякі райони Франківська називають завдяки якомусь визначному об’єктові, що там знаходиться. Достатньо сказати – «я живу біля Велмарту» і тебе одразу зрозуміють. Хоча, раніше супермаркет називався «Велика кишеня», а перед тим там був фурнітурний завод. Втім, деяки містяни вперто називають той район – «коло танку». Колись Європейська площа іменувалась Героїв Сталінграда, а на місці комплексу Степана Бандери стояв танк Т-34. Пам’ятник відкрили у 1978 році. Поруч збудували житловий мікрорайон із кількома дев’ятиповерхівками, для яких той танк став найкращим орієнтиром. На світанку незалежності України пам’ятник демонтували, але урбанонім досі є.

На багатьох міських маршрутках кінцева зупинка підписана як «Трикотажна фабрика», хоча її там вже й близько немає. Ще на початку ХХ століття євреї Мендельсон і Арнольд заснували там ватно-ватинну фабрику, що розташовувалась наприкінці теперішньої вулиці Мазепи. За совітів підприємство націоналізували і нарекли трикотажною фабрикою. У вісімдесятих почали будувати новий корпус, але СРСР розсипався, і трикотажники не змогли вписатись у ринкову економіку. У 2001 суд порушив справу про банкрутство фабрики, її територію розтягли на клаптики приватні підприємці. У недобудованому корпусі згодом відкрили супермаркет «Сільпо». Поруч – кінцева зупинка автобусів. Офіційно вона називається «Автостанція 3», а неофіційно – «Трикотажка».

А от, наприклад, оголошення в інтернеті: «Продається 1-кімнатна квартира на Вовчинецькій, (Кобзарик), 17000 у.о.». Для справжнього франківця цього досить, аби точно визначити місце. А якийсь приїжджий обійде Вовчинецьку з кінця в кінець і жодного Кобзарика не знайде, бо його там нема.

Наприкінці 1980-х район Вовчинецької активно забудовувався. Серед інших звели три дев’ятиповерхівки, з’єднані перемичкою, в який відкрився книжковий магазин «Кобзарик» (Вовчинецька, 176). Там продавали підручники й дитячу літературу, в 1990-х асортимент розширили постерами і календариками рок-гуртів. І це було чи не єдине місце, де можна придбати плакати з улюбленими виконавцями, адже рок-шопом у Франківську тоді й не пахло. Зрозуміло, що зупинка перед магазином перейняла його назву.

На зламі тисячоліть крамниця закрилась, у перемичці нині господарює купа приватних фірм, але дух «Кобзарика» нікуди не зник. До речі, у сусідньому мікрорайоні Каскад є ще дві зупинки, названі за магазинами, яких уже нема, – «Барвінок» і «Мода».

Найдальший ретро-урбанонім розташований на самому виїзді з міста. У 1980-х об’єднання громадського харчування збудувало на перехресті теперішніх Тисменицької та Юності велику двоповерхову споруду. Внизу діяв магазин із кількома відділами, серед яких був навіть іграшковий. Там часто «викидали» дефіцитні товари, і франківці регулярно навідувались у крамницю з моніторинговою місією. Вгорі працював ресторан, який теж швидко здобув популярність. Туди возили коханок, бо на околиці ймовірність зустрічі з власною дружиною вважалася мінімальною. Весь комплекс називався – «Кооператор». Поруч зупинялись автобуси і тролейбуси. Вони й тепер часто їдуть до «Кооператора», хоча назви «вже не є».