За три з половиною століття існування в Станиславові—Івано-Франківську побувало чимало визначних людей. Про перебування І. Франка, ім’ям якого названо місто, знають усі. Менше — про перебування цісаря Франца Йосифа I, керівника російського Тимчасового уряду О. Керенського чи вченого і політичного діяча М. Грушевського. І зовсім не знають про перебування командувача Революційно-Повстанської Армії України Нестора Махна.
Газета «Kurjer stanistawowski» 23 квітня 1922 р. подала коротку інформацію «Махно в Станиславові»: «Прославлений ватажок Махно, відомий партизанською боротьбою з більшовиками на Україні, був доставлений зі Снятина до Станиславова, де пробув кілька днів з жінкою і вірними товаришами. Звідси буде доставлений з усім своїм оточенням під ескортом державної поліції до табору інтернованих в Стжалкові».
Як і з якою метою повстанський отаман опинився в Станиславові? Відповідь на це запитання вдалося відшукати у фондах Державного архіву області.

Через Румунію — до Польщі
Під час наступу військ Врангеля у вересні-жовтні 1920 р. Махно пішов на чергове зближення з більшовиками й уклав воєнно-політичну угоду з командуванням їхнього Південного фронту. В ході операції Червоної Армії саме махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля радянське командування віддячило йому тим, що розпочало ліквідацію частин свого недавнього союзника. У 1921 р. повстанський рух у Радянській Україні згасав. Грізні в минулому загони «батька» Махна, переслідувані червоними дивізіями, вимушено з боями рейдували по Україні і вже не були господарями становища.
Штаб Махна ухвалив рішення переправлятися на територію Румунії. На світанку 28 серпня 78 махновців вийшли на берег Дністра в районі Ямполя на Вінниччині. Радянську прикордонну заставу пройшли з боєм, на румунському боці проблем не було. Румунська влада дозволила Махну, його дружині і кільком найбільш наближеним повстанцям жити в Бухаресті, решту ж було поселено в таборі Брашов для інтернованих. Однак і за кордоном селянський «батько» становив небезпеку для радянської влади. Тому 20 вересня 1921 року уряди РРФСР і УРСР надіслали урядові Румунії ноту, але той відмовився видати Махна.
Кілька разів він зі своїми підручними намагався втекти з Румунії, але щоразу спроби закінчувалися невдачею. У перших числах квітня 1922 р. інтерновані махновці таки втекли з табору, зустрілись у Бухаресті зі своїм проводирем і виїхали звідти на приватному авто в ніч на 5 квітня. Здолавши 100 км, залишили машину і рушили пішки в бік польського кордону. Серед утікачів були Махно, його дружина і ще 16 осіб (9 офіцерів та 7 підофіцерів і рядових).

Махна приймали в «Брістолі»
У ніч на 11 квітня втікачі прибули на кордон і тут розділилися на дві групи. Перша група, що складалася із ватажка (в поліцейському донесенні його називають генералом), його дружини та ад’ютанта, пішла через залізничний міст на Пруті, рухаючись вздовж залізничного насипу в напрямку Снятина—Залуччя, оминула їх, дійшла до Карлова (тепер Прутівка). Тут зустрілася з другою групою, яка йшла вздовж Пруту до автомобільного мосту, що сполучає Снятин із залізничною станцією. На прикордонників не наразились ні на румунському, ні на польському боці. Після цього командир польської прикордонної застави був змушений відповідати на складні запитання влади і викручуватись.
Прибувши до Тулукова поблизу Заболотова, подорожні попросили війта про ночівлю. Той повідомив відділок поліції і, таким чином, групу було затримано. Махно з товаришами на підставі розпорядження воєводи Е. Юристовського були доставлені в Станиславів і поміщені в готелі С. Гюбнера «Брістоль» без права його покидати, під нагляд поліції та агентів. Нині готель не існує. На його місці — готель-гуртожиток на вул. Лесі Українки, 2 і 4, побудований зі значним наслідуванням попереднього вигляду. Досі ми знали одного знаменитого гостя цього готелю — Дениса Січинського (на його честь встановлено меморіальну дошку). Тепер знаємо ще одну знаменитість, що тут перебувала.
У Станиславові Нестор Махно, називаючи себе командувачем Революційно-Повстанської Армії України, письмово звернувся до повітового староства з проханням про дозвіл йому, дружині і ще сімом побратимам «оселитись в м. Львові або в однім із міст Польщі на становищі мирних громадян робітників». Оригінал прохання зберігається в обласному архіві. Текст, очевидно, писала дружина, вчителька за освітою Галина Кузьменко, «батько» лише поставив підпис. Невідь-чому Махно звертався з проханням про оселення в одному з міст Польщі до станиславівського староства, адже мав знати, що таке питання не в його компетенції. Найімовірніше, це було зондування ситуації: а раптом клюне!

Заяву підписано 20 квітня. У той час до поліції вже надійшла заява проти Махна від місцевих громадян Ф. Дурасєвича, Р. Дурасєвича та Б. Зав’єса і про те, що він в Україні нібито «наказав вистріляти чималу кількість поляків і жидів, у тому числі батька Зав’єса».
Але ще 19 квітня воєвода, посилаючись на розпорядження міністерства внутрішніх справ про недопустимість перебування осіб такого роду на території воєводства, доручив тому самому старості депортацію махновців до табору інтернованих в Стжалкові та зобов’язав доповісти про виконання в триденний термін. 21 квітня розпорядження було виконано. Отже, «гостювання» Махна з товариством у нашому краї тривало 10 діб.
Аж 26 квітня спохватилося міністерство внутрішніх справ Польщі. Воно звернулося з листом до воєводи, запитуючи, чи правдиві повідомлення закордонної преси про перехід польського кордону Махном із сім’єю, офіцерами і жовнірами, арешт та інтернування, і в разі підтвердження вимагало звіту. Зі Станиславова було надіслано підтвердження та ще й повідомлення, що на утримання отамана і компанії було витрачено 93 320 польських марок. Міністерство вирішило не розмінюватися на дрібниці і переказало 100 000 марок. Незважаючи на таку велику цифру, ця сума насправді незначна, бо в Польщі тоді лютувала інфляція.
 

Варшавський суд виправдав
25 вересня 1923 р. Махно, його дружина, а також найближчі соратники по табору і. Хмара та Я. Домашенко були заарештовані. При розгляді його справи у Варшавському окружному суді «батькові» інкримінували те, що він через Галину Кузьменко підтримував зв’язок з місією України у Варшаві та вів переговори про підготовку повстання в Східній Галичині й приєднання її до Радянської України. Суд виправдав Махна і його товаришів, дійшовши висновку, що доказів вини недостатньо. Коли головуючий оголосив, що Махно, Хмара, Домашенко й Кузьменко виправдані, чимало їхніх прихильників у залі підійшли до підсудних і почали тиснути руки їм та їхнім захисникам. Журналісти наввипередки рвалися взяти у Махна інтерв‘ю.
Махно був відправлений на поселення в місто Торунь. Навесні 1924 р. після спроби самогубства його було переведено під нагляд поліції в місто Данциг. У квітні 1925 р. він переїхав до Парижа, де жив у передмісті Венсен, працював теслярем та робітником сцени паризької «Гранд Опера» та кіностудії. Підтримував активні зв’язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в «Анархическом вестнике», «Деле труда». У Парижі волею долі тоді одночасно опинилися непримиренні вороги: С. Петлюра, А. Денікін, Н. Махно. Махно приятелював і зустрічався зі своїм ідейним соратником анархістом С. Шварцбардом і навіть нібито безуспішно відговорював того від замаху на С. Петлюру. Але Шварцбард таки виконав свій чорний намір. Помер повстанський «батько» в паризькій лікарні 6 липня 1934 р.

Український анархіст 
Перебуваючи тривалий час у Росії, авторові цих рядків довелося чути від російських же колег таку билицю-небилицю. Нібито, коли до махновців потрапляв підозрілий чоловік та ще й запевняв, що він українець, «батько» пропонував йому вимовити одне слово: «паляниця». Російська вимова настільки специфічна, що правильний москаль у цьому слові обов’язково зробить помилку, а часто — навіть три («паланіца»). Цим і видасть себе.
Дотепний спосіб перевірки, алеѕ не було такого. Може, таке використовували інші українські отамани, лише не Махно. Він був переконаним анархістом, і для нього головне — інтернаціональна всезагальна рівність трудового люду, а українська справа — як кажуть, діло десяте. Хоча він і був українцем, його мати і родичі говорили українською мовою. Тією ж мовою розмовляли його повстанці-гуляйпільці.
«Декларація», випущена реввійськрадою армії в жовтні 1919 р., проповідає таке: «Говорячи про незалежність України, ми розуміємо цю незалежність не як незалежність національну, типу петлюрівської самостійності, а як незалежність соціальну і трудову робітників і селян». Питання про мову викладання в школах махновці розпливчасто пропонували вирішувати «самим народом, в особі батьків, учителів та учнів». і Денікін, і Петлюра, і більшовики були для них ворогами: перші — тому що експлуататори, другі — тому що «націоналісти», треті — тому що диктатори.
Та все ж українська думка і тут пробивала собі дорогу. Восени 1919 р. було створено махновську україномовну пресу – газети «Шлях до Волі» в Катеринославі та «Анархіст-Повстанець» у Полтаві. Прискоренню українізації сприяло різке збільшення в таборі махновської армії числа українських культурних працівників, які втікали від денікінців.
На Катеринославщині й Херсонщині перетиналися шляхи махновців і українських січових стрільців, які прибули сюди в складі австро-угорської армії. Їхні стосунки не були особливо доброзичливими, адже махновці вважали галичан окупантами. Але спілкування було, і наш земляк Мирослав ірчан, що відвідав у цей час розташування махновської армії і навіть видав книжку вражень «Махно і махновці», відмічав існування серед повстанців двох неофіційних угруповань: українських патріотів і байдужих до цього. «Перша група постійно зростала, армія мала достатню кількість освічених людей: лікарів, вчителів, чоловіків і жінок». Її очолили секретар армійської реввійськради Х. Шпота та Г. Кузьменко, дружина Н. Махна.
В останні роки життя до Махна все ж прийшло глибше усвідомлення того, що він українець. У передмові до своїх спогадів «Русская революция на Украине» він пише: «Про одне лиш можу пошкодувати я, випускаючи цей нарис у світ: це те, що він виходить не в Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком йде до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності, і це важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки мовою свого народу, вина не моя, а тих умов, в яких я перебуваю».
У час найбільшого піднесення повстанська армія нараховувала до 80 тисяч бійців. Рейдувала вона і Донбасом, відбиваючи то у денікінців, то у більшовиків Бахмут (Артемівськ), Маріуполь, Юзівку (Донецьк), Волноваху, назви яких нині у всіх на вустах у зв’язку з антитерористичною операцією. 
Львівська газета «Громадський голос» у повідомленні про смерть селянського полководця зазначала: «Махно виявив великі стратегічні здібності і коли б був приєднався до загальної української визвольної боротьби, то хто знає, може, Україна була б сьогодні (1934 р. — Авт.) вільною та незалежною державою». Цю слушну думку часто цитують дослідники. Прикра роз’єднаність українських сил повинна стати нам уроком сьогодні і на майбутнє.

Михайло ГОЛОВАТИЙ