Перша гра коломийського сезону 1930-ого - українського «Сокола» з польськими піхотинцями 49-ого, який тепер іменувався «Покуття», - завершилася нічийним результатом (3:3), хоча за свідченнями незаангажованої публіки, саме «соколи» настирливіше пресингували супротивника. Другого дня – матч у відповідь. У гравців «Покуття» заміна на двох «бомбардирів» зі Станіславова (Івано-Франківськ), в результаті чого чотири голи були на рахунку польської команди і один з української. Основний склад дружини «Сокола» творили: Онищук, Маруняк, Луцак, Родчин, Лепкий, Лесюк, Лукавецький, Трачук, Радиш, Григорчук, Зощук (змушений податися в еміграцію після війни). Свідок тих баталій та непересічний їх учасник інженер Степан Ґеник-Березовський так описав побачене у своїх спогадах: «Ходили слухи, що комендант полку, полковник Монд, обіцяв поставити бочку пива для своїх гравців, коли ті вийдуть переможцями. Заощадив собі пан полковник у видатках і не мали чим заспокоїти своєї спраги його грачі. Всім стало ясно, що виринув на горизонті противник, якого не можна собі легковажити». Слава українського футболу гриміла краєм, а «…поляки не могли перенести того, що змушені зійти на дальший плян. Сором і заздрість довший час не давали їм спокою», - продовжує мемуарист. Малим він був дуже збитошним Один із тих, хто віддав усе своє життя на розвиток спорту у нашому місті, був Петро Александрук. Його серйозні пригоди розпочалися на вулиці Міцкевича, де замешкувала родина. Якось зі злості на злого власника хлопчаки підпалили сусідню крамницю пейсатого Срулька, а коли приїхали фоєрмани гасити пожежу, стало зрозуміло, що серед малих паліїв був також Александруків син. Від покарання він втік здому, прив’язавши себе паском до якоїсь рури під «черевом» пасажирського потяга Бухарест-Варшава-Берлін. Через кілька літ, весною 1926-ого, «блудне дитя» стало перед ясні очі батьків, які думали, що їхній Петро давно помер. На місці хлопець не на жарт захопився футболом, який набирав стрімких темпів розвитку. Після дебюту у «Соколі» його запросили до потужнішого «ТУРу» (Товариство Університету робітників) - любительського клубу, який, однак, відмінно грав у групі «Б». Далі була портова Ґдиня, де наш непосидющий краянин почав тренування з тамтешнім «Балтиком». Ось він посередині на «рухівній площі» перед полковими казармами на вулиці Ягайлонській Вищій, тепер Січових Стрільців. Перший зліва президент ланки «ТУР» Юзеф Дубіль, який на власний кошт утримував її, на основній посаді працював комірником сільськогосподарської спілки «Покуття», воротар Едмунд Мошук – працівник пошти, Адлер, Мечислав Мікуляк, Дмитро Синьовський – гімназист, Раш, Сенюк, П. Александрук, Базьо Харук, Пьонґ, Стефко Ґуд, Ромек Адлер, Стадніченко – секретар суду.
З булавою на ворога «16 червня 1934 р. о 20.30, в салі щадничої каси відбулася сокільська академія на честь 60-ліття уродин професора Івана Боберського і 40-ліття заснування «Сокола Батька». Виступав професор математики коломийської гімназії, диригент церковного хору і пластун Роман Шипайло, у якого ще не вистиг стрілецький гарт минулої війни. Основним стрижнем програми було публічне вручення кращим членам товариства спортивної нагороди «Срібна булава». Крім того, д-р В. Ганківський (знаний на Коломийщині лікар-філантроп та спорторганізатор –авт.) уфундував мандрівну нагороду «Золоту булаву» для команди копаного м’яча, яка здобула перше місце на Покутті в сезоні». Коломийська газета «Гуцульське слово» за 1934 р. подає: «…На День спортовця в Ділятині запрошено коломийський «Сокіл». Гра видержана в добрім темпі (4:2) на користь гостей». На відміну від нашого «Сокола», польське гімнастичне товариство з аналогічною назвою мало власне футбольне поле, закладене 1928 р. (нині стадіон дитячо-юнацької спортивної школи №1 «Юність»). Того ж насиченого футбольними подіями 1934 року згаданий на початку клуб «Довбуш» здобув перепустку до класу «А» галицько-українського туру поряд із такими відомими командами, як уславлені УСТ «Україна» (Львів), «Сян» (Перемишль), УСК «Скала» (Стрий), «Дністер» (Самбір), «Черник» (Станіслав), які виступали до «золотого вересня» 1939-ого. Василь Нагірний, член НСЖУ |
