У вересні 1939 року до Станиславова прийшли червоні. Разом з військовими понаїхала ціла армія чиновників, партноменклатури та працівників «доблесних» органів. Приїхали вони не самі — разом із дружинами та дітьми. Житлову проблему вирішили досить просто. По квартирах ходили НКВСівці, які казали господарям, що тут буде мешкати товариш такий-то і тому необхідно звільнити кілька кімнат. Зрозуміло, що нові господарі життя обирали не трущоби на околиці, а фешенебельні кам’яниці у центрі міста. Польський журналіст Тадеуш Ольшанський написав цікаві спогади про своє дитинство у Станиславові. Його батько був лікарем і мешкав на вулиці Камінського (Франка). Їхня чотирикімнатна квартира тоді перетворилася на комуналку, коли два покої забрав такий собі лейтенант Шмуклер із держбезпеки. Незабаром до нього приєдналась вагітна дружина. Вона розродилася хлопчиком, якого назвали Колею. Дві родини якось там уживалися на одній жилплощі, аж поки не грянув 1941 рік. Одного червневого дня до кам’яниці підкотила вантажівка, і два солдати під керівництвом товариша Шмуклера почали вантажити речі. Пакували одяг, постільну білизну, навіть… меблі родини Ольшанських. Заповнивши машину до бортів, Шмуклер пафосно вигукнув: «Ми вєрньомся, дєржитєсь!». Вантажівка помчала вулицею. Вони таки повернулися. І значно швидше, ніж збиралися. Виявляється, спішно завантажуючи свої та чужі речі, сімейство забуло маленького Колю, який тихо сидів у брамі, вкритий ковдрою. ІВАН БОНДАРЕВ |
