Напевно, всі чули про мати Терезу – католицьку монахиню, яка 40 років допомагала злиденним, хворим і сиротам в Індії. У Станиславові була своя мати Тереза, хоча правильніше було б казати – тато Теодор. Мається на увазі Теодор Цьоклер (1867-1949), протестантський пастор, довголітній очільник німецької громади, який став справжнім ангелом-охоронцем для багатьох знедолених мешканців міста.
Прибувши до Станиславова у кінці ХІХ століття, молодий пастор побачив неприглядну картину життя міських околиць – бідність, хвороби, безпритульні діти. Він вирішив допомогти сиротам і заснував дитячий притулок. Потім ще один, і ще. Установи, які містяни прозвали благодійними закладами Цьоклера, розташовувались на дільниці Княгинін-Колонія і тягнулись від початку теперішньої вулиці Марійки Підгірянки, через Незалежності, аж до середини Степана Бандери. У цьому районі проживало багато німців, які працювали на залізниці, тож місцевість називали ще Німецькою колонією.
Першим об’єктом пастора став сиротинець «Вифлеєм», відкритий у 1896 році (навпроти сучасного драмтеатру, будинок не зберігся). Спочатку там було 12 дітей, потім 24, 40, 103. У 1903-му поруч збудували інтернат «Назарет», куди перевели всіх хлопчиків. Відтоді «Вифлеєм» став суто дівчачим закладом. Напередодні Першої світової Цьоклер мав намір збудувати великий гуртожиток для учениць, навіть придумав назву – «Елім», однак забракло 30 000 корон. А потім почалася війна…
Після її закінчення кількість сиріт суттєво збільшилась. Всередині двадцятих склалася критична ситуація із «Вифлеємом». Дружина пастора Ліллі Цьоклер згадувала: «У житловому приміщенні ми були змушені встановити балки, аби захистити стелю від обвалу. В спальних кімнатах діти страждали від пацюків, з якими не вдавалося впоратись ніяким способом. Тут, у низькій убогій кухні, все ще готували їжу та випікали хліб для 300 осіб».
Частковим вирішенням проблеми стало спорудження у 1926 році нового двоповерхового будинку із великою мансардою. Він ховається у глибині теперішньої вулиці Цьоклера, хоча має адресу Бандери, 21а. Тут були одразу два заклади – гуртожиток учениць народної школи «Бетанієн», який переїхав з маленького приміщення на вулиці Підгірянки, та притулок для гімназисток «Елім». Назви для всіх своїх фундацій пастор черпав із біблійної історії. Бетанієн – це село біля Єрусалиму, поблизу якого відбулось воскресіння Ісуса Христа. Інший топонім походить зі Старого Завіту. Коли Мойсей водив свій народ пустелею, ізраїльтяни розбили табір в оазі, де було 12 джерел води та 70 фінікових пальм. Ця місцевість на західному узбережжі Синайського півострову називалась Елім.
Упродовж 12 років притулком для гімназисток керувала донька пастора Лені, яка мешкала у мансарді. На поштівці добре видно, що будинок не тинькований. Його будівництво влетіло німецькій громаді у копійку, і кошти на штукатурку знайшли лише у 1938 році.
За совітів у «Елімі» діяв будинок малюка. Розповідають зворушливу історію, як у 1970-х одна молода лікарка вирішила підробити й на час відпустки влаштувалась туди медпрацівником. У перший же день біля хвіртки її зустрів маленький хлопчик, який сказав: «Здраствуй, мама!». Жінка намагалась пояснити, що вона чужа тьотя, але наступного дня хлопчик знов назвав її мамою. Він як хвостик ходив за нею цілий місяць, а коли відпустка закінчилась, лікарка всиновила сироту.
Після будинку малюка тут працював якийсь будівельний трест, а сьогодні – управління контролю якості насіння та садового матеріалу, а також Прикарпатська державна дослідна станція (з 1985 року). Діяльність організації пов’язана із вирощуванням ріпаку, посіви якого на Прикарпатті займають величезні площі.
Іван Бондарев, Михайло Головатий |
