Впродовж людської історії суттєво змінювалися не лише технології, архітектура та мода. Змінювалися й самі люди – їхня зовнішність, зріст та статура.
Тож як би ми не мріяли, більшість сучасних жінок навряд чи зможе приміряти сукні своїх пра-прабабусь, а сучасні чоловіки просто не влізуть у старовинні лицарські обладунки. Спробуймо трохи більше дізнатися про те, як же виглядали наші предки та відомі історичні особистості старого Станиславова, пише Західний кур’єр.
Люди помітно виросли
Вчені стверджують, що раніше європейці були значно нижчими на зріст, а історичні музеї це підтверджують. Справа в тому, що за останні сто років люди стали вищими в середньому на 10 см. Британські дослідники з’ясували, що такий стрибок у зрості відбувся в період з 1896 по 1996 рік. Вчені зробили такий висновок, ґрунтуючись на аналізі антропометричних даних сотень тисяч чоловіків із 15 країн Європи.
За цей час у людей не лише додалося зросту, а й змінилося статура, подовжилися руки та ноги. При цьому у різних країнах ці показники відрізняються. За сто років французи стали вищими на 8 см, шведи – аж на 15 см. Нині найвищі чоловіки та жінки живуть у Нідерландах, Бельгії, Естонії, Латвії, Данії, Чехії та Сербії. Дослідження показують, що стрибок у зрості пов’язаний з покращенням способу життя: люди стали краще харчуватися і менше хворіти.
Раціон став різноманітним, сфера медичних послуг розширилась, гігієна покращилася. Клімат теж зіграв свою роль – раніше було холодніше, і лише десь із 1980-х років середні температури пішли у плюс. Тобто умови життя стали сприятливішими, ось люди і стали більшими.
У ранньому Середньовіччі міста Європи були досить ізольованими одне від одного, тому швидкого поширення інфекційних захворювань не відбувалося, що, безперечно, вплинуло на середній зріст європейських жителів. «Чорна смерть», тобто чума, з’явилася у Європі лише у пізньому Середньовіччі.
На основі досліджень тисяч скелетів із поховань на території Північної Європи вчені зробили висновок, що середній зріст людини почав знижуватися між XII і XIV століттями. Причина – похолодання. Почалося зниження ефективності сільського господарства, а отже, і якості харчування. Рекордно низький зріст був у людей в XVII – XVIII століттях. Європейці в середньому стали нижчими на 6,5 см. Зріст людей почав знову збільшуватися лише на початку XX століття. Далося взнаки краще харчування та розвиток медицини.
Отже, вчені дійшли висновку: що кращою була якість життя впродовж того чи іншого історичного періоду, то вищою ставала людина. Убоге харчування, нестача вітамінів, постійна важка праця і стрес – усе це негативно позначалося на фізичному розвитку людей у минулому. То що ж виходить, наші онуки будуть взагалі велетами? Радше ні, адже за прогнозами фізіологів, у майбутньому середній зріст людей не сильно зміниться і складатиме приблизно 175-180 см. Лікарі стверджують, що після цієї цифри темпи акселерації знизяться.
Станиславівські велети
Що стосується нашого міста, то в його історії були відомі особистості як високого зросту, так і доволі скромних габаритів. Дуже високим зростом вирізнявся Андрей Шептицький, який у 1899-1900 роках був станиславівським греко-католицьким єпископом. Він мав зріст близько 2 м. 8 см., а отже, його постать була великою не лише у переносному розумінні, а й у цілком прямому.
Майбутній митрополит із дитинства мав проблеми зі здоров’ям – як і матір, яка померла від туберкульозу, перехворів пневмонією. Крім того, він переніс скарлатину і тиф, що завадило йому продовжити військову кар’єру. Хвороби ослаблювали організм і зрештою призвели до запалення суглобів. Проте сучасники згадували Шептицького як дуже високого і могутнього чоловіка з гарною статурою.
Станиславівський адвокат Юлій Олесницький наводив спогади одного закарпатського ігумена, який бачився з Шептицьким у 1899 році: «Ми правили вечерню і нараз до нашої церкви увійшов дуже високий і поставний монах, припав на коліна й ревно молився. Його поява заінтригувала присутніх на вечерні – і вірних, і всю монашу братію. Як закінчилась вечерня, цей монах застукав до дверей нашого монастиря. Йому відкрив двері наш старий дверник, який кожному говорив «ти».
Він побачив цього дуже високого монаха і запитав: «Хто ти такий і чого хочеш?» У відповідь почув: «Я брат Андрей зі Львова». А йому на це брат дверник: «Який ти брат, як бороди не носиш?» На це монах відповів, що в Галичині василіяни не носять борід, а він хоче говорити з ігуменом. Так я познайомився з єпископом-номінатом Андреєм Шептицьким. Він розповів мені, що приїхав до нас у справі його висвяти».
Ще одним відомим у Станиславові велетом був граф Войцех Дідушицький (1848-1909) – політичний діяч, письменник, публіцист, який прославився не лише своєю широкою ерудицією, а й ексцентричною поведінкою та почуттям гумору. Він проживав у Єзуполі, але й у Станиславові мав нерухомість. Зокрема йому належали будинки за сучасною адресою вул. Шевченка, 22 і 24. Певний час він володів також особняком по вул. Ґолуховського (вул. Чорновола, 33). Худа і дуже висока постать графа – він мав близько 1,90 м. зросту – нерідко з’являлася на вулицях Станиславова.
Кілька разів Войцех Дідушицький обирався послом до Державної ради у Відні, і коли його питали про роботу парламенту він відповідав так: «В нашому парламенті послам голова взагалі не потрібна, адже на засіданнях і так весь час спиш. Коли я приходжу, то свою голову віддаю до гардеробу разом з капелюхом».
Дуже високим був також суддя-українець Клим Кульчицький, який довший час очолював кримінальний відділ Окружного суду Станиславова і був популярною особою у тогочасному місті. Його кремезну і високу постать вечорами можна було бачити у приміщеннях «Руської бесіди» (тепер вул. Січових Стрільців, 24). Тут проводилися літературні читання, концерти та інші культурні заходи.
Величні, але невеликі
На сайті, присвяченому фондам польських музеїв, знаходимо портрет у повний зріст Юзефа Потоцького (1683-1751), який був володарем Станиславова і сином засновника міста Андрія Потоцького. На портреті цей могутній магнат зображений у киреї та лицарських обладунках і стоїть поряд із невеликим столиком. Якщо припустити, що висота столика складає близько 70 см., то бачимо, що зріст Потоцького був приблизно 170 см. Однак невеликі габарити зовсім не завадили йому стати однією з найвпливовіших і найбагатших осіб тогочасної Речі Посполитої. Втім, його зріст був середнім для чоловіків тієї епохи.
До наших днів дійшов також портрет у повний зріст рідного брата Юзефа – Станіслава Потоцького, на честь якого наше місто колись було назване Станиславовом. Станіслав стоїть поряд із вазою на мармуровому постаменті. Якщо припустити, що її висота – близько метра чи трохи більше, то бачимо, що Станіслав Потоцький також не міг похвалитися високим зростом. Крім того, він був доволі худеньким.
Варто зауважити, що такі габарити робили його ідеальним вершником, що було важливо, адже Станіслав належав до полку так званих «крилатих гусарів» – лицарської кінноти Речі Посполитої, що спеціалізувалася на «проламуванні» бойових порядків ворожої кінноти або піхоти скерованим і точним кавалерійським ударом. Саме невисоких і худеньких чоловіків набирали до кінноти, а кремезним велетням була пряма дорога у гренадери, які з початком бою закидували ворога гранатами.
Навіть у наші часи спеціалістами з кінного спорту стають в основному невисокі люди через обмеження співвідношення між зростом і масою. До того ж невеликий зріст для вершника має перевагу з точки зору аеродинаміки. Зріст кінних спортсменів зазвичай знаходиться в діапазоні приблизно від 150 до 167 сантиметрів, а важать вони близько 50 кілограмів.
Івано-франківським краєзнавцям добре відоме фото кінця ХІХ століття, на якому зображені присутні на відкритті виставки, організованої станиславівським Товариством любителів мистецтва. Тут ми бачимо «вершки суспільства» тодішнього міста. Так, невисокий повненький дядечко в окулярах і з вусами, що стоїть зліва, це ніхто інший як сам бургомістр Артур Німгін. Високий бородань поруч із ним – це староста Станиславівського повіту Юліуш Прокопчиць. Високий і вусатий сивий чоловік поруч із Прокопчицем – то Володимир Добошинський, відомий видавець і власник книгарні.
В самому центрі бачимо колоритну пару – Феліцію Кіліан та її чоловіка – державного прокурора Яна Кіліана. Пані Кіліан трохи вища за свого чоловіка і виглядає рішучою та енергійною. Вона справді була такою, адже активно займалася благодійною і громадською діяльністю. Третій справа брюнет з вусиками – Тадеуш Блотницький, творець мармурового пам’ятника Адамові Міцкевичу, встановленого у нашому місті у 1898 році.
Люди з альтернативною зовнішністю
Людська цікавість – це риса, на якій представники шоу-бізнесу заробляли ще у давні часи. Так, у Європі кінця XIX – початку ХХ століття великою популярністю користувалися шоу за участі людей із незвичною зовнішністю. На таких шоу виступали корінні мешканці інших континентів, ліліпути, люди гігантського зросту чи дуже повні, а також люди з різними аномаліями розвитку чи генетичними відхиленнями.
Осторонь від цієї моди не залишився навіть провінційний Станиславів. На місці сучасної будівлі по вул. Незалежності, 6 колись стояв двоповерховий будинок. В ньому розміщався готель «Під трьома коронами», яким мав не дуже добру славу. Для розваги публіки власники закладу часто запрошували екзотичних акторів. В 1903 році тут виступали дві дами з вагою 321 і 240 фунтів (відповідно 160 і 120 кг.), кілька ліліпутів, бородата жінка «з чоловічою головою» і її дев’ятнадцятирічний «ад’ютант», який мав 70 см. зросту.
Сучасній людині подібні вистави могли б здатися аморальними, адже цих артистів потрібно було лікувати, а не виставляти на загальне посміховисько. Але в ті часи такі розваги вважалися нормальними і користувалися великою популярністю. Тож не дивно, що у тому ж році преса повідомила, що вистави з ліліпутами та дуже повними жінками будуть відбуватися у готелі щодня.
У 1880-х –1930-х роках у Європі та США діяло кілька сотень цирків, що спеціалізувалися на демонстрації людських аномалій. Однак після Другої світової війни такі шоу різко втратили популярність. Суспільство стало жорсткішим в етичному плані, у моду ввійшла боротьба за різні права, у тому числі й за права інвалідів. І багато людей з альтернативною зовнішністю, які до війни заробляли величезні гроші і, загалом, були щасливими, після війни животіли в злиднях і невідомості.
До 1955 року заборону на подібні шоу прийняли всі європейські держави та більшість штатів США. Проте актори з альтернативною зовнішністю все ще могли виступати за власним бажанням у окремих циркових номерах, але афіші зі словами «дивовижна потворність» зникли раз і назавжди.
Олена БУЧИК |
