Аналізуючи на сторінках свого мемуарного твору «Чорні рядки» причини краху Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), Андрій Чайковський серед ключових чинників неуспіху українського державницького проекту у Галичині назвав занедбання галичанами справи виховання власних національних офіцерських кадрів для майбутніх українських збройних сил. За його оцінкою, галицьке українство на переломі ХІХ – ХХ століть було уражене «нашим хворобливим антимілітаризмом» – у громадській думці стійко переважали судження про непрестижність військового фаху та обрання його хіба невдахами, яким не випало затишніше місце у житті. Наслідком цього прикрого упущення згодом постав брак вишколених командних кадрів у військових формуваннях ЗУНР, що й значною мірою спричинило відомі воєнні невдачі у вирішальні роки визвольних змагань українців. Обгрунтовуючи власні міркування, письменник при цьому навіть накидав орієнтовний шкіц службової кар’єри й очікуваних життєвих негараздів галицького юнака, який ризикнув обрати собі фах армійського офіцера [17, с. 268], що й справді мало місце у деяких епізодах біографії героя нашого нарису, якому, з примхи долі, судилося стати не тільки військовим, а ще й дипломатом.
Ярослав Біберович народився 12 січня 1883 року у м. Коломиї у сім’ї артистів української драматичної сцени Івана та Іванни Біберовичів і був у подружжя першою дитиною, старшим сином. Очолюваний Іваном Біберовичем Руський народний театр, який належав львівському культурно-просвітницькому товариству «Руська бесіда», протягом грудня 1882 року – січня 1883 року перебував у Коломиї на гастролях, тому хресним батьком первістка Біберовичів став режисер театру Іван Гриневецький, близький товариш артистів [4]. Оскільки театр постійно подорожував містами Східної Галичини і Буковини, то виховувати малолітніх дітей допомагали старша сестра Івана Біберовича Йосифа, яка працювала учителькою жіночої школи у Збаражі на Тернопіллі, і родичі його дружини, що мешкали на Львівщині.
Подружжя Біберовичів у 1894 році, вже після полишення професіональної сцени, перебралося на постійне мешкання до Коломиї, де Ярослав продовжував навчання у місцевій гімназії. Достеменно невідомо, чи закінчив він Коломийську гімназію і коли виїхав з міста для здобуття фаху офіцера Австрійської цісарсько-королівської армії. Також бракує відомостей про те, що ж остаточно спонукало юнака до вибору військової професії. Однак, із уцілілих фрагментів листування І. Біберовича, збережених в українських архівах і бібліотеках, можна здогадуватися, що сім’я відчувала нестачу коштів на навчання трьох дітей, а сам Ярослав не мав замилування до гуманітарних наук і не виявив належних здібностей до опанування латинської і грецької мов, які були обов’язковими предметами у тогочасних класичних гімназіях. Тому подальшу освіту він здобував казенним коштом у кадетському корпусі у місті Гайнбурзі, що у Нижній Австрії.
У серпні 1902 року він закінчив саперну кадетську школу і у чині кадета (заступника офіцера) був скерований для відбуття військової служби в інженерні війська імперії [22, с.8]. Першим місцем його служби став саперний батальйон №11, дислокований у Перемишлі, де довкола міста створювалася потужна фортеця для оборони східних рубежів Австро-Угорщини. Тут у листопаді 1903 року він отримав чин лейтенанта [21, с.4]. У жовтні 1909 року Я. Біберович дослужився до чину обер-лейтенанта у саперному батальйоні №7 [23, с.23], а в січні 1910 року вибув із військової служби, звільнившись у запас [18, с.19]. У тому ж році він вступив у кандидати на державну службу [19, с.2], пізніше працював у австрійських містах та на півдні імперії (у Словенії, Боснії, окупованих північно-італійських землях).
З початком Першої світової війни Я. Біберович повернувся до армії і був зарахований до саперного батальйону №4, де у травні 1915 року йому було присвоєно чин капітана [20, с.13]. Про його участь у військових операціях не маємо докладних відомостей, однак з тогочасної австрійської преси довідуємося про його нагородження: у червні 1915 року йому було оголошено імператорську подяку [24, с. 35], а у вересні того ж року нагороджено Хрестом Військових Заслуг Третього ступеня [25, с.15].
Розпад Австро-Угорської імперії та проголошення Західноукраїнської Народної Республіки круто змінили долю Я. Біберовича. Вже 1 листопада 1918 року, за рішенням Української Національної Ради, його було зараховано у чині сотника до збройних сил ЗУНР та уповноважено заснувати у Будапешті Українську збірну станицю для повернення на рідну землю українських фронтовиків і полонених, які після закінчення бойових дій залишалися у колишніх південних землях імперії, Італії та Балканських країнах, а також доручено налагодити взаємодію з угорським воєнним відомством [14, с. 35]. У грудні того ж року під час візиту до Будапешта голови Української Національної Ради Є. Петрушевича Я. Біберовичу було також надано повноваження політично представляти уряд ЗУНР [14 , с. 36]. Тобто фактично він став першим українським дипломатичним представником у проголошеній 16 листопада 1918 року незалежній Угорській Республіці.
Заснована Я. Біберовичем станиця виконала значну роботу щодо сприяння поверненню розвіяних воєнними вітрами українців з південних фронтів колишньої Австро-Угорщини, забезпечення їх документами, продовольством і медикаментами та організації перевезення залізницею до Галичини. Узимку 1919 року Я. Біберович налагодив взаємодію з міністерством оборони Угорщини, домігся відновлення постійного телеграфного, телефонного і залізничного сполучення між Будапештом і Галичиною, вів переговори про придбання в Угорщині й Австрії військової амуніції для потреб ЗУНР. Відповідно до рішення Ради Державних Секретарів від 11 березня 1919 року йому було присвоєно чин отамана (майора) Української галицької армії (УГА) [6, с. 82-83]. Як український дипломат Я. Біберович діяв самостійно і одноособово до середини лютого 1919 року, а Українська збірна станиця діяла як самостійна установа ЗУНР до 10 травня 1919 року, коли за наказом Державного Секретаріату вона була включена до складу Української військово-санітарної місії, утвореної урядом Української Народної Республіки (УНР).
Подальший розвиток українських дипломатичних інституцій в Угорщині був пов’язаний із прийняттям у Києві 22 січня 1919 року історичного рішення про злуку усіх українських земель в єдиній соборній державі. Постановою Директорії від 24 січня 1919 року було затверджено склад Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині на чолі з Миколою Галаганом. Зустрівшись у Києві із членом делегації ЗУНР Лонгином Цегельським на урочистостях з нагоди оголошення Акту Злуки, М. Галаган довідався від нього про діяльність представництва ЗУНР у Будапешті. 26 січня місія виїхала з Києва до місця призначення, по дорозі у Станиславові провела консультації із урядом Західної Області УНР (скорочено ЗО УНР – так після проголошення соборності стала називатися ЗУНР), а 10 лютого прибула у Будапешт. При зустрічі М. Галаган і Я. Біберович домовилися діяти спільно і 22 лютого їх разом було прийнято тимчасовим президентом Угорщини графом Міхаєм Карої [3, с. 424-425]. Після цього Я. Біберович погодився з пропозицією М. Галагана об’єднатися в одну українську дипломатичну інституцію і прийняв посаду радника місії. Про сектор відповідальності Я. Біберовича згадується у листі М. Галагана до міністра закордонних справ УНР від липня 1919 року, у якому голова місії пише, що «на п. Біберовичеві лежали обов’язки переведення різних торговельних переговорів, а також справи щодо захисту матеріальних інтересів громадян УНР» [3, с. 519]. Також, за домовленістю, Я. Біберович відповідав за раніше проваджені ним галицькі справи. Обидва дипломатичні представництва УНР і ЗО УНР працювали разом до кінця квітня 1919 року.
Ось як згадує М. Галаган у своїх мемуарах «З моїх споминів» початок співпраці з Я. Біберовичем: «Він, дійсно, став нашим радником, однак разом з тим він продовжував виконувати різні доручення уряду ЗО УНР, про яких характер далеко не завжди мене інформував. Отже, тим часом органічного злиття в одно заступництво УНР не було, але було вже добре й те, що хоч назовні ми виступали як єдина українська репрезентація. Я був тієї думки, що з моментом оформлення становища Я. Біберовича справа повного злиття буде остаточно полагоджена. Але сталось інакше» [3, с. 431].
Справді, урочисте проголошення об’єднання УНР і ЗУНР не було закріплено належними державними організаційно-правовими заходами, не відбулося злиття центральних органів державної влади обох державно-територіальних утворень, відповідно й не об’єдналися їх фінансові системи, збройні сили, дипломатичні установи та ін. Так, у березні приїжджала до Будапешта галицька торговельна комісія, очолювана Семеном Вітиком, яка хоча й інформувала М. Галагана про мету свого приїзду, однак усі переговори проводила самостійно, за участі Я. Біберовича, і уклала прямі договори з урядом Угорщини про залізничне, поштове, телеграфне і телефонне сполучення та про товарообмін із ЗО ЗУНР [14, с. 37]. Я. Біберович надалі отримував прямі доручення та інструкції із Станиславова, які насамперед стосувалися матеріально-технічного забезпечення УГА та придбання товарів критичного імпорту для галичан (паперу, медикаментів, промислових виробів, насіння та ін.)
Діяльність українських дипломатів в Угорщині відбувалася на тлі вкрай складних і бурхливих політичних подій як на українських теренах, так і в самій Угорщині. 21 березня у Будапешті до влади прийшов лівий уряд Шандора Гарбаї, який проголосив Угорську Радянську Республіку, а Комісаріат закордонних справ республіки очолив комуніст Бела Кун, соратник В. Лєніна. З угорської столиці, яку заполонили анархічні збройні формування, тоді вибули майже усі закордонні дипломатичні представництва, проте українське продовжувало працювати, сподіваючись знайти порозуміння з новою владою і бодай не зупинити повернення на батьківщину репатрійованих українців. Однак дипломатичний статус не захистив М. Галагана та Я. Біберовича. У ніч з 23 на 24 березня вони зазнали нападу і грабежу від угорсько-російської бандитської групи на чолі з авантюристом-більшовиком Михайловичем. Озброєні бандити, оголосивши себе представниками нової влади, при обшуку приміщення представництва і готельних кімнат вилучили документи і значну готівкову грошову масу зі сейфу місії та викрали у них особисті речі, гроші, коштовності і зброю, а також здійснили спробу арешту співробітників. Для з’ясування справи М. Галаган добився особистої аудієнції у Бели Куна, на якій йому було повідомлено, що ці дії не були санкціоновані державними органами і Михайлович діяв самочинно. М. Галаган також отримав запевнення у залагодженні інциденту та поверненні усіх вилучених фінансових засобів і майна. Справді, представником Комісаріату закордонних справ через кілька днів було повернуто частину вилучених документів і коштів місії. Однак перерахунок повернутої готівки виявив нестачу 228,7 тисяч корон. Пропажі особистих майна і грошей дипломатів не вдалося повернути, а затриманий поліцією Михайлович був незабаром звільнений і разом із вкраденим безперешкодно виїхав з Угорщини [3, с. 437-440].
Наприкінці квітня Я. Біберовича було викликано до Відня, де він отримав доручення Державного секретаріату ЗО УНР щодо відокремлення від місії УНР і повноваження на утворення окремого представництва ЗО УНР у Будапешті. Відповідно по поверненні до угорської столиці він зажадав від М. Галагана здійснити розподіл майна і вирішити організаційне відокремлення, після чого згодом переніс свою канцелярію з орендованого місією приміщення до винайнятих кімнат у колишньому урядовому будинку Австрії по вул. Академії у Будапешті. 8 травня 1919 року було завершено офіційний розподіл майна і фінансів між двома інституціями і надалі вони вже діяли окремо. З часом з’явилися взаємні претензії і непорозуміння щодо взаємодії та координації роботи, взаємини стали неприязними [3, с. 449, 477-483].
Після втрати урядом ЗУНР своєї державної території (з виходом УГА через ріку Збруч на територію УНР) і переїзду його наприкінці 2019 року в еміграцію до Відня, дипломатичне представництво ЗУНР в Угорщині втрачало своє значення і дієвість. Я. Біберович ще продовжував виконувати консульські функції, здійснював візити в угорські відомства, вів листування та полагоджував доручення еміграційного уряду. Протягом 6-14 серпня 1919 року він також брав участь у нараді послів і голів дипломатичних місій УНР у чеському місті Карлсбаді (тепер Карлові Вари) [14, с. 40]. Сама ж Угорщина у другій половині 1919 року політично була вкрай нестабільною (у серпні – грудні у Будапешті змінилося п’ять урядів), а до того ж зазнала румунської агресії. Так само УНР змушена була воювати на кілька фронтів, нестабільно діяли її центральні органи влади. У цих обставинах Я. Біберович отримував інструкції з Відня, які суперечили вказівкам керівництва УНР М. Галагану, через що відносини між двома українськими дипломатичними центрами восени 1919 року загострилися ще більше [14, с. 40].
У 1920 році дипломатичне представництво ЗУНР в Угорщині формально ще продовжувало існувати, однак його вплив на події був уже зовсім мізерним. Проблематичною також була діяльність місії УНР, уряд якої внаслідок агресії більшовицької Росії фатально втрачав підконтрольну територію і вів складні переговори з урядом Польщі на вкрай невигідних для українських інтересів умовах. М. Галаган через незгоду з урядовою політикою польсько-української співпраці подав у відставку і після передачі справ 10 вересня виїхав з Будапешта. У серпні того ж року до Будапешта з Відня для з’ясування ситуації і переговорів з угорськими властями приїжджав К. Левицький, а 29 листопада Диктатор ЗУНР Є. Петрушевич ухвалив рішення про ліквідацію представництва у Будапешті з 31 грудня 1920 року [14, с. 43]. У січні 1921 року Я. Біберович з майном ліквідованого представництва відбув з Будапешта до Відня.
У Відні з листопада 1920 року діяв екзильний уряд ЗУНР – Колегія Уповноважених Диктатора ЗУНР (КУД). У 1921 році КУД сформувала своє зовнішньо-політичне відомство – Уряд для закордонних справ – і 6 травня Я. Біберович отримав призначення на посаду управляючого канцелярією цього уряду [6, с.577]. У вересні 1921 року Я. Біберович був призначений послом ЗУНР у Німеччині і виконував ці обов’язки до весни 1923 року [5, с. 45]. 14 березня 1923 року Радою Амбасадорів було ухвалено рішення про анексію Східної Галичини Польщею і діяльність еміграційного уряду та його дипломатичних представництв утратила сенс, тому лідер ЗУНР Є. Петрушевич у травні того ж року розпустив уряд і ліквідував інституції ЗУНР, залишивши за собою право представляти інтереси західноукраїнських земель, і переїхав з Відня до Берліна.
Я. Біберович наприкінці своєї дипломатичної кар’єри переніс важку недугу і повернувся завершувати лікування до Австрії [12]. У міжвоєнні роки він працював на будівельних підприємствах у Відні інженером залізобетонних конструкцій, для чого придався йому досвід колишнього військовика-сапера. Після включення Австрії до складу гітлерівської Німеччини у 1938 році німецьке військове командування, готуючись до початку війни, розпочало тут мобілізацію до збройних сил колишніх офіцерів потрібних спеціальностей. Так до вермахту було мобілізовано й Я. Біберовича, який, не маючи жодної краплі німецької крові у свої жилах, тим не менше у чині підполковника перебував у німецькій армії до закінчення Другої світової війни [16, с. 365]. 18 листопада 1948 року він помер у Відні, про що повідомив український американський часопис «Свобода», відзначивши його участь у національно-визвольних змаганнях доби ЗУНР [15, с. 3].
Сьогодні непросто дати об’єктивну оцінку діям і заслугам Ярослава Біберовича як військового і дипломата ЗУНР, оскільки ті події відбувалися на дуже складному тлі зламу старого європейського порядку внаслідок подій Першої світової війни, краху колись могутніх імперій і постання на їх уламках нових незалежних національних держав через громадянські війни, боротьбу прихильників різних ідеологій та міжнаціональні протистояння. Відряджало його до Будапешта керівництво ЗУНР з одним завданням підвищеної тоді злободенності і невідкладності: організувати переправлення на батьківщину українців, котрі поверталися з фронтів і полону (багато з яких не мали жодних документів і засобів до існування, а також були поранені, виснажені і хворі), що він, як кадровий військовий, зміг належно налагодити. А вже через нецілих два місяці, за браком фахових кадрів, на нього ж було покладено повноваження дипломатичного, військового і торгового представництв ЗУНР. Ще через місяць довелося разом з М. Галаганом створювати спільне посольство УНР і ЗО УНР, які між собою так і не об’єдналися в один державний організм. Як згадував у своїх спогадах про той час Іван Кедрин (Рудницький), «Акт 22 січня 1919 року формально заводив соборність і перетворював Західню Українську Народню Республіку в “Область”. […] Насправді поділ існував весь час – були два уряди, два командування, не було взаємного довір’я, були дві політики. Головною причиною того стану були власне дві психіки, створені у західних і східних українців під впливом перебування впродовж сторіч під різними чужинецькими окупаціями» [8, с. 57-58].
Дипломатичні стосунки між Угорською Республікою і ЗУНР від самого початку були ускладнені ще й втручанням у них дипломатичної місії Антанти в Угорщині, очолюваної французьким підполковником Віксом. У своєму звіті Уряду для справ закордонних ЗУНР від 25 вересня 1920 року Я. Біберович повідомляв про хід переговорів з Віксом, який у розмові з ним вимагав від ЗУНР зупинити повернення через свою територію до Угорщини угорських військовополонених з Росії, оскільки ті можуть бути заагітованими більшовиками і привезти з собою на батьківщину комуністичну ідеологію. Я. Біберович звітував, що він «запротестував проти сему, заявляючи, що ми хочемо в мирі жити зі всіми сусідами» [7, с. 190]
Микола Галаган, відомий і заслужений український державний, громадський та політичний діяч залишив нам свої, видані друком, докладні мемуари «З моїх споминів», у яких спогадам про його дипломатичну діяльність в Угорщині відведено окремий розділ, а опис непростих взаємин з Я. Біберовичем займає кілька сторінок. Читаючи їх, треба мати на увазі, що обоє вони пройшли війну і мали значний життєвий і службовий досвід, однак сформувалися як особистості у різних умовах і середовищах. Закидаючи Я. Біберовичу брак належної освіти і політичного досвіду, М.Галаган безперечно мав на це право, будучи, як випускник Київського університету імені св. Володимира, видний діяч Революційної української партії, колишній член Української Центральної Ради та член уряду УНР, набагато краще підготованим до складної та відповідальної дипломатичної роботи. Я. Біберович же, вихований в австрійській армійській дисципліні, не смів ігнорувати прямих вказівок свого галицького керівництва і виконував їх так, як умів та як дозволяли обставини того лихоліття. На щастя дослідників, документи архіву ЗУНР уціліли в еміграції і сьогодні видані друком в Україні, а в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України зберігаються багаті джерела до вивчення історії дипломатії УНР. Тому фахові українські історики мають тепер можливість докладно й усесторонньо їх дослідити. Натомість залишається невідомим, чи зберігав якісь документи сам Я. Біберович у своєму домашньому архіві у Відні і чи написав він власні спогади.
Наприкінці Другої світової війни, зі вступом радянських військ на територію країн Центрально-Східної Європи, спецслужби СРСР здійснювали тут операції щодо знищення діяльності української політичної еміграції та не лише вилучали її архіви, а й викрадали і вивозили в ув’язнення до Радянського Союзу діячів діаспори (зокрема, у Чехо-Словаччині у 1945 році СМЕРШем було заарештовано, а за тим вивезено і засуджено до позбавлення волі на десять років М. Галагана [13, с. 39-40]). Невідомо, як у звільненій від нацистів Австрії, під час тимчасової радянської окупації Відня, такої долі вдалося уникнути Я. Біберовичу, а також що з документальної спадщини залишив він після смерті своїй дружині (дітей у подружжя не було).
Стислі біографічні дані про Я. Біберовича, як про військового і дипломатичного діяча ЗУНР, уперше було поміщено у першому томі «Енциклопедії українознавства» [1, с. 124]. Докладнішу біографічну довідку про нього помістив згодом Д. Микитюк у другому томі виданого ним збірника документів і матеріалів «Українська Галицька Армія» [16, с. 365], звідки, в основному, й бралися біографічні відомості для укладання статей до пізніших у часі історико-краєзнавчих та енциклопедичних видань як у діаспорі, так і в сучасній Україні.
Слід відзначити, що з часу набуття суверенітету в Україну повертаються архіви померлих в еміграції письменників, істориків та діячів культури й освіти, з яких тепер маємо можливість черпати додаткові і незнані раніше відомості про українську минувшину. Так, зокрема, повернувся в Україну й багатющий еміграційний архів видатного українського поета Олександра Олеся (Олександра Кандиби), серед документів якого знайшовся й один документ, що належить перу Я. Біберовича [2]. Цей документ у Фонді Олександра Олеся №114 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України внесено до справи з творчими матеріалами поета, оскільки на звороті офіційного аркуша міститься автограф його вірша. При складанні опису фонду титульну сторону цього аркуша спершу помилково кваліфікували як лист Івана Біберовича (батька Ярослава) [9, с. 423], однак докладніше вивчення і переклад документа з німецької мови на українську дозволило з’ясувати його справжнє авторство (тобто Я. Біберовича) та історію створення. Отже, Я. Біберович був знайомий з Олександром Олесем з часу їх недовгої спільної роботи у складі дипломатичної місії УНР в Угорській Республіці: поет був призначений у місію на посаду аташе з культурних зв’язків, на якій зовсім коротко працював у березні 1919 року, а потім, виїхавши у відрядження до Відня напередодні приходу лівих сил до влади в Угорщині, на місце праці вже не повернувся. Олександр Олесь приїжджав згодом до Берліна взимку 1923 року, тобто у часі, коли послом ЗУНР у Німеччині був Я. Біберович, і потребував посвідки на час проживання, будучи громадянином УНР без національного паспорта. На його прохання Я. Біберович підготував відповідне клопотання німецькою мовою до Дирекції поліції у Берліні, завірене печаткою представництва ЗУНР, для українського громадянина Олександра Кандиби (Олександра Олеся). Невідомо, як користувався поет цим документом у Німеччині, однак після виїзду до Чехо-Словаччини у мить натхнення він на зворотній чистій стороні аркуша записав свій вірш [10, с. 157].
Можемо сподіватися, що дослідникам у двадцять першому столітті ще випадуть нагоди віднайти та ввести у науковий обіг не відомі раніше документальні джерела з історії ЗУНР, а відповідно й уточнити та доповнити факти біографії Ярослава Біберовича – галичанина, уродженця Коломиї, якому волею випадку судилося стати першим українським дипломатом в Угорщині.
Література і джерела:
1. Біберович Ярослав // Енциклопедія українознавства / гол. ред. В. Кубійович. Париж, Нью-Йорк, 1955. Т. 1. С. 124.
2. Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Фонд Олександра Олеся, №114/3374.
3. Галаган М. З моїх споминів (1880-ті – 1920 р.) Документально-художнє видання / Передмова: Т. Осташко, В. Соловйова. К.: Темпора, 2005. 656 с.
4. Державний архів Івано-Франківської області. Фонд 631. Оп. 1. Спр. 769. Арк. 104.
5. Заболотнюк В. Українські дипломатичні інституції в Німеччині в 1918 – 1923 рр. // Схід. Маріуполь, 2017. № 6. С. 40-50.
6. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923 рр. Документи і матеріали: у 5 т. / уклад.: О. Карпенко, К. Мицан. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2001. Т. 2. 712 с.
7. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923 рр. Документи і матеріали: у 5 т. / уклад.: О. Карпенко, К. Мицан. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2011. Т. 5: у 3 кн. Кн. 2: Зовнішня політика і міжнародне становище. 1920-1921 рр. 948 с.
8. Кедрин І. Життя – події – люди. Спомини і коментарі. Нью-Йорк: Видавнича кооператива «Червона Калина», 1976. 724 с.
9. Лисенко Н. О. Олесь. Опис фонду. // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія / Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. К.: ПЦ «Фоліант», 2007. Т. 3. С. 374-438.
10. Лисенко Н. Творчі матеріали та листування О. Олеся в його еміграційному архіві. // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія / Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. К.: ПЦ «Фоліант», 2007. Т. 3. С. 95-159.
11. Лист М. Галагана до міністра закордонних справ УНР від липня 1919 р. // Галаган М. З моїх споминів (1880-ті – 1920 р.) Документально-художнє видання / Передмова: Т. Осташко, В. Соловйова. К.: Темпора, 2005. С. 516-521.
12. Лист Я. Біберовича до Н. Курп’як від 20.08.1923 р.: рукопис. [Зберігається в архіві автора].
13. Осташко Т., Соловйова В. Микола Галаган: біографічний нарис // Галаган М. З моїх споминів (1880-ті – 1920 р.) Документально-художнє видання / Передмова: Т. Осташко, В. Соловйова. К.: Темпора, 2005. С. 3-44.
14. Павлюк О. ЗУНР і політика Угорщини. // Україна в минулому. К., Львів, 1995. Вип. 7. С. 33-44.
15. Помер Я. Біберович, отаман УГА // Свобода. Український щоденник. Нью-Йорк, 1949. Ч.5. 8 січ. С. 3.
16. Українська Галицька Армія / ред. Д. Микитюк. Вінніпег, 1960. Т. 2. 383 с.
17. Чайковський А. Чорні рядки. Мої спомини за час від 1 листопада 1918 р. до 13 травня 1919 р. // Чайковський А. Спогади. Листи. Дослідження: у 3т. / Мін. Освіти і науки України, Львівський національний університет імені Івана Франка, Наукова бібліотека; Національна академія наук України, Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича; Наукова фундація Андрія Чайковського / Упорядкування Б.З. Якимовича за участю З.Т. Грень, О.В. Седляра; Редкол.: Б.З. Якимович (голова) та ін. Львів, 2002. Т.1. С. 207-273.
18. Die Zeit. Wien, 1910. № 2618, 8 Januar .
19. Grazer Tagblatt. Graz, 1910 . № 191, 13 Juli.
20. Grazer Volksblatt. Graz, 1915. № 307, 6 Mai.
21. Kurjer Lwowski. Lwów, 1903. №306, 4 Listopada.
22. Neue Freie Presse. Wien, 1902. № 13645, 19 August.
23. Neue Freie Presse. Wien, 1909. № 16231, 27 October.
24. Neue Freie Presse. Wien, 1915. № 18242, 6 Juni.
25. Neue Freie Presse. Wien, 1915. № 18352, 24 September.
Ілюстрації :
1. Курсанти кадетської саперної школи у Гайнбурзі (Нижня Австрія). Поштівка, Відень, 1901. [Автограф Я. Біберовича]
2. Ярослав Біберович після присвоєння йому чину лейтенанта. Фото, Перемишль, близько 1903.
3. Ярослав Біберович у часі проходження служби у саперному батальйоні №11. Фото, Перемишль.
4. Ярослав Біберович з дружиною Розою. Фото, Відень.
5. Ярослав Біберович, голова місії ЗО УНР у Будапешті (у першому ряду крайній справа), серед учасників наради послів та голів дипломатичних місій УНР у Карлсбаді (Карлові Вари, Чехія) 6-14 серпня 1919 р. Фото з фондів Наукової бібліотеки ім. О. Ольжича у Києві.
6. Ярослав Біберович у часі праці інженером-будівельником. Відень, друга половина 1930-их років. Фотоілюстрація з книги Д. Микитюка «Українська Галицька Армія. Матеріяли до історії», Вінніпег, 1960, т.2, с.222.
7. Лист посла ЗУНР у Німеччині Я. Біберовича до Дирекції поліції у Берліні №84/20 від 29 січня 1923 р. Рукопис, нім. мовою. Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Фонд 114 (Олександр Олесь), №3374.
Богдан Волошинський,
член Національної спілки краєзнавців України,
м. Івано-Франківськ |
