Відомий архітектор і урбаніст Юліан Чаплінський у неділю, 4 червня, на запрошення “Теплого міста” відвідав Івано-Франківськ. На “Розмову про архітектуру” з Чаплінським прийшли понад сотня франківців. Того ж дня архітектор записав відео, в якому поділився думками про скандальну псведореставрацію історичної пам’ятки – готелю “Дністер”.

За розвитком ситуації довкола ремонту “Дністра” Чаплінський уважно стежив кілька років, підтримуючи франківців, які критикували вульгарну реконструкцію, а насправді знищення пам’ятки, і вимагали, серед іншого, звільнити від склопакетів захоплену власниками колонаду. Далі – пряма мова Юліана Чаплінського:

“Поясню в двох словах, що з цим не так. Тому що переважно в наших містах люди, де багато в поганому стані історичних будинків, насправді радіють будь-якому ремонту історичної будівлі. А якщо вона ще перетвориться у нову функцію, то взагалі всі дуже тішаться. Але насправді це від банального нерозуміння, чим відрізняється реставрація від реконструкції.

Згідно із законодавством України кожний проєкт на пам’ятку архітектури – байдуже, чи це місцевого, чи всеукраїнського, національного значення – має називатися «проєкт реставрації». І реставрація має свої наукові підходи, яка має обґрунтувати, що є цінного в цій пам’ятці і що безпосередньо робить її пам’яткою. Не тільки те, що вона стара і побудована давно, а власне архітектурні особливості.

У випадку з «Дністром» є споруда 10-20-х років – типовий представник так званої постсецесії, тобто це перехід від сецесійного стилю до стилю артдеко і пізніше, в 30-х роках, до функціоналізму, який є присутній як у Львові, так і у Станіславові. А що зробив інвестор? Інвестор просто вбив кілька основних речей, які промовисто говорять про те, що це є пам’ятка.

В першу чергу це питання силуету, висоти і форми даху. Звичайно, що реставрація дозволяє зробити в об’ємі даху, який є предметом пам’ятки, наприклад, номерний фонд, приліпити мансардні вікна чи зробити скляні вставки, якщо це не порушує силуетності. Абсолютно могло би бути нормально. Але в силу того, що ми бачимо, тут абсолютно інший дах, який сподобався, видно, власнику, він побудував ще поверхи вверх, зробив їх псевдомансардними, причому там цілком рівні стіни всередині, і зробив вежечку, яка просто нижче за всяку критику, тому що йому просто хотілося бачити годинник, і власне такий годинник, зі своїми якимись написами і т. д. Тобто виглядає так, що власник настільки марнославний і невіглас, що він вважає, що він пам’ятку зробить ще кращою пам’яткою, на його розсуд.

В процесі цього скандалу – я слідкував за цим питанням – пам’ятаю, наскільки брехливо поводилися представники замовника і сам замовник, який засклив галерею і фактично вкрав в міста вулицю. Він вкрав її не тільки тим, що засклив, а й тим, що місто дозволило там робити паркінг на пішохідній вулиці, що нівелює в принципі оцю всю ідею. І він розповідав про те, що там буде художня галерея, що франківські художники будуть виставляти свої роботи. Навіть якогось художника залучав до тих дебатів. Ну, я наразі бачу нарізані комерційні приміщення, які, думаю, будуть коштувати кілька тисяч доларів за метр продажу або оренди дуже немалої.

Тобто це вже не та пам’ятка, ви маєте зовсім новий об’єкт, ви маєте абсолютно інший об’єкт, і він не може бути тою пам’яткою, яка є в реєстрі пам’яток України. Я вже не говорю про те, що тут було підписано Акт Злуки. І в принципі, до того можна було би віднестися з якоюсь повагою… Ну вже якщо не до архітектури, то принаймні до історії.

Хотів додати, чому галерея з’явилася. Якщо ви підете вздовж Шевченка, ви побачите, що це віллова вулиця, вулиця малоповерхової забудови кварталів, яка має ширші лінії забудови, тобто в червоних лініях є ширина набагато більшого розміру. І в силу того, що цей готель, видно, в той час не вміщався, то для того, щоб не порушити, не вкрасти цієї вулиці, власне зробили цю галерею. Але потім виявляється, що можна і галерею засклити.

Що я можу порадити? Якщо так можна склити, то он у будинку Укртелекому також є дашок і прохід – давайте ще тут засклимо так само. Давайте почнемо прибудовувати до історичних будинків скляні тераси – дуже часто також я бачу зловживання в цьому плані. І основним аргументом буде те, що це точно краще, ніж було. Власне кажучи, з точки зору професійної, можу сказати, що це не краще, ніж було, це є гірше, ніж було. Якщо критерієм оцінки франківчан є просто ремонт, ну, тоді, напевно, стало краще. Власне кажучи, тут немає реставрації, тут це є дійсно євроремонт на свій смак і розсуд. Людина зробила собі пам’ятку. І я думаю, що закарбується в історії цього міста… Дивлячись, хто цю історію буде писати. Якщо будуть фахівці писати, які в тому розбираються, то напишуть, що це є ганьба. А якщо люди, які просто цінують ремонт і чистоту, ну, то скажуть, що дуже видатний підприємець зробив, гейби відреставрував пам’ятку.

Якщо ця історія навіть мене схвилювала, що я зі Львова, то вона би мала схвилювати і франківчан, чесно кажучи. Для мене не є новиною руйнування пам’ятки. В нас також, на жаль, є приклади, коли інвестор вирізав ренесансні перекриття на площі Ринок, коли надбудовували незаконні поверхи, коли узаконювали це все через Київ, корумпували Державну архітектурно-будівельну інспекцію. Все це також притаманно всім містам, і Києву так само. Але це не означає, що цим треба пишатися. От це я би хотів донести.

І тепер про предмет погодження. Місто зараз вмиває руки і каже, що це Київ погоджував. Я думаю, що це не зовсім правда. Тому що місто брало безпосередню участь у видачі містобудівних умов і обмежень, і там є очевидно «залишити ту саму відмітку, що й була», і вона є порушена. І місто, як мінімум, мало би подати в суд. Місто вповноважене здійснювати містобудівний моніторинг зараз, місто спокійно може подати зараз в ДІАМ – Державну інспекцію архітектури та містобудування України – подати позов про те, що в міста вкрали галерею, в міста вкрали простір. Плюс, я думаю, що місто дало дозвіл на те паркування, що також є тихим схваленням цього. Тому коли мер, наприклад, Львова не може дійсно побороти – у суді чи через якісь владні інструменти – свавілля, то по крайній мірі починає працювати медійно. Тобто починає працювати громадський осуд і сором. Це ж можна догнати того забудовника до стану, коли йому буде соромно з’являтися на вулиці. Але тим не менше такої процедури я не побачив… Тому насправді це питання франківчан: якщо ви готові, що вам просто насцяли на голову, за перепрошенням за лайку, але інакше не скажу, тоді окей, це ваше місто, і ви можете це все скуштувати.

Чим це погано? Тим, що це породжує прецеденти… Так пройде час, декілька десятиліть, – і вся історична архітектура перетвориться в якийсь вінегрет і псевдоісторичний симулякр, про який ви будете розповідати: «Ну, колись тут була якась там княжа чи аристократична шляхетна слава, а тепер це все у нас ремікс, а не справжня музика».

Мені неприємно від цього, я особисто відчуваю і себе в тому числі обманутим. І люди у Франківську, яким не байдуже, я думаю, що їм теж від того бридко і огидно.

Тому, що я можу сказати, безучасність [влади] міста в цьому, вмивання рук – ми знаємо, що цей гріх описаний в Біблії. Понтій Пилат також вмив руки і сказав: “Я тут ні при чому”. Можна, звичайно, поставити себе в позицію «хай діється воля Божа» і типу «підприємець зробив гарну справу – відремонтував те, що було гнило». Ну, якщо воно було гнило, треба було знайти кращого інвестора, який би так себе не поводив”.

Нагадаємо, ремонт готелю «Дністер» розпочався у 2017 році. Під виглядом реставрації підприємець Мирослав Бойко добудував до готелю два поверхи, змінивши силует пам’ятки, замінив автентичну черепицю на даху на бляху, змінив колір будинку, а замість відтворення автентичної вежі встановив нову, не схожу на первісну ані за формою, ані за розміром.

Бойко також зашив колонаду готелю склопакетами, захопивши в такий спосіб частину громадського простору вулиці.

Після цього сотні небайдужих франківців влаштували дві акції протесту біля будівлі, вимагаючи прибрати склопакети і повернути колонаді первісний вигляд. Під тиском громади в середині квітня 2021 року власниця готелю “Дністер” Надія Лєвшакова (дружина підприємця Мирослава Бойка) пообіцяла, що вони приберуть склопакети з колонади.

Недавно з колонади зняли риштування і франківці побачили, що Бойки свого слова не дотримали. 

Як писав КУРС, чимало відомих українців підтримали вимоги франківської громадськості в конфлікті довкола пам’ятки архітектури готелю “Дністер”. Про необхідність дотримуватися пам’яткоохоронного законодавства, поважати й берегти спільну історичну спадщину нинішнім власникам “Дністра” нагадували письменник Юрій Андрухович, акторка Ірма Вітовська, архітектор і урбаніст Юліан Чаплінський, письменник і перекладач Остап Українець, письменник Тарас Прохасько, архітектори Володимир Ідак і Володимир Гайдар, художник Ігор Роп’яник та інші. Натомість міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків нагородив горе-реставратора Мирослава Бойка відзнакою “Міць і гордість міста”. Щоправда, недавно Марцінків заявив, що готовий позбавити Бойка цієї відзнаки, “якщо громадськість звернеться”.