У неділю, 16 серпня, АТ «Прикарпаттяобленерго» має ювілей.

Рівно 90 років тому видала електричний струм перша електростанція Станиславова. Для міста це було подією, пише Репортер.

Місто має розвиватись

Модернізація без електрики неможлива. Це добре розумів бургомістр Вацлав Хованець (1887-1985). Ще у 1925 році він зумів переконати магістрат, що електрифікація має бути однією з головних цілей розвитку міської господарки. У підвалі родинного будинку Хованців (тепер офісний центр «Київ») містилася друкарня, струм до якої давала невеликої потужності електростанція постійного струму. Тож бургомістр чудово розумів переваги електричних двигунів над паровими й потенційну вигоду від повсюдної електрифікації Станиславова.

До змін підштовхував і розвиток міста, адже у 1921 році Станиславів став центром воєводства, а в 1925-му внаслідок приєднання містечка та колонії Княгинин його населення зросло до 50 тисяч. Нові дільниці не мали вуличного освітлення, а в місті діяли лише маленькі приватні електростанції з невеликим радіусом дії.

Авторами проєкту міської електростанції стали двоє професорів Львівської політехніки: фахівець в галузі спорудження електростанцій та електричних мереж Ґабріель Сокольницький (1877-1975) і конструктор двигунів внутрішнього згорання Людвік Еберман (1885-1945).

Будівництво електростанції вплинуло й на пропозиції місцевих підприємців. Так, у газетній рекламі «Станиславів європеїзується» покупців заохочували наступними словами: «Рік 1929 закінчується. Невдовзі в місті Ревери загуркочуть машини нової електростанції і зблиснуть тисячі ламп. Не зайвим буде запастися на цей час такими предметами, як електричні світильники і лампочки. Першокласної якості і за доступною на сьогодні ціною в крамниці Северина Снігуровіча по вул. 3-го Травня, 3».

Що далі, то більше

Але через брак коштів реалізація проєкту затягнулася. Електростанцію вдалося запустити лише в середині 1930 року. Світова економіка, уражена кризою, потребувала нових дешевших технологій, а вони найчастіше залежали від електрики. Приміщення міської електростанції та обладнання машинної зали коштували величезних на той час грошей – 3 млн злотих. Для порівняння, у Польщі 1938 року мінімальна зарплата становила 100 злотих.

Справу врятувала позика в 1,65 млн злотих, яку містові надав Банк господарства крайового. Для побудови електростанції спеціально купили ділянку в районі «Колонія» на вулиці Декерта (тепер Кубійовича, до 2012-го називалася Електричною). Поблизу була залізниця, що дозволяло доставляти на станцію паливо.

Найменша сума – 430 тисяч злотих – пішла на спорудження адміністративних споруд, господарських приміщень, трансформаторних станцій тощо. 1 млн злотих коштував монтаж кабельних і повітряних мереж протяжністю 52 км. А 1,5 млн заплатили за обладнання: двигуни, машини, генератори, акумулятори. Електро­станція виробляла змінний струм, що дозволяло доставляти його на дальші відстані, а споживачам використовувати простіші й дешевші електроприлади, ніж для постійного струму.

В машинній залі електростанції на площі 330 м2 були розташовані три блоки, що продукували електричний струм. Кожен складався з чотирициліндрового електро­двигуна типу «Дизель» на 600 кінських сил, який працював у парі з трифазним генератором змінного струму потужністю 400 кВт, напругою 6,3 кВ і частотою 50 Гц. Генератори виготовила польська філія компанії Brown Boveri SA на заводі в Жихліні.

Двигуни виготовили на Ґдансь­кій корабельні. Вони могли працювати на рідкому паливі та природному газі – дуже зручно, адже у Биткові були газові родовища. Продукти згорання з двигунів використовували для обігріву приміщень, що на той час було прогресивно з екологічної точки зору.

Мережу розрахували на 30 000 лампочок потужністю 40 Вт, причому водночас могло бути увімкнено 15 000 ламп.

Електростанцію спроєктували для обслуговування 4000 споживачів. За прогнозами, на цей рівень потужності вона мала вийти не раніше 1940 року. Станція щороку виробляла 9 млн кВ•год елект­рики й давала близько 90 000 злотих чистого прибутку на рік.

Однак потреба в електро­енергії у Станиславові виявилася значно вищою, адже населення постійно зростало. Електроосвітлення спочатку запровадили на головній міській артерії – від вокзалу до середмістя. Там поставили 72 лампи потужністю 300 Вт і частково – 500 Вт. За тодішньою термінологією, лампи були «напівнічними», тобто світили до 22.00. Освітлення привокзального скверу, нинішнього парку Шевченка та інших публічних площ тоді лише планувалося.

Купив праску – платиш менше

До найбільших споживачів електрики у Станиславові належали залізничні майстерні, станція помп, підприємство вати Мендельсона (трикотажна фабрика), фабрика машин «ВІС» (ВАТ «Агромаш») і фабрика шкір Маргошеса (ВАТ «Плай»). Значно повільніше просувалась електрифікація житлових будинків.

Електроенергія не була дешевою. Існували три тарифи: нічний, денний i піковий. Ціна однієї кіловат-години залежала від кількості проданої енергії та варіювала від 14 до 50 грош. Ціна для промисловості тоді було рівно удвічі нижчою, ніж за освітлення. Нагадаємо, нині тариф для промислових підприємств значно вищий, ніж для населення.

Щоправда, у приватних споживачів таки був шлях до зменшення оплати. Для цього треба було купити у крамниці при станції один з електричних побутових приладів: грілку, подушку, праску. Для таких покупців діяв пільговий, так званий господарський тариф. Він поширювався також і на власників радіоприймачів з живленням від електрики, незалежно від місця придбання.

Перепис населення від 9 грудня 1931 року нарахував у Станиславові 60 256 мешканців. І через п’ять років споживачів енергії в місті було вже так багато, що електростанція працювала на межі потужності. Почалися перебої, дирекція змушена була обмежити прийом нових заявок і зменшити постачання для великих споживачів у зимовий період. Станцію треба було модернізувати.

Чотирирічний план переоснащення передбачав купівлю нового обладнання та будівництво приміщень для нього. Мережу електропередач планували розширити на Станиславівський і Тлумацький повіти, включаючи Тисменицю і Тлумач. Але всі плани перекреслила війна.

Поїзд в поміч

У 1941-1944 роках, під час німецької окупації, станція працювала з перебоями, адже були проблеми з паливом. За наказом нацистів до Німеччини вивезли близько 70 % обладнання. Через три дні після того, як совіти витіснили німців з міста, електростанція відновила роботу, але на розукомплектованих агрегатах до 600 кВт.

Саме через недостатню потужність електростанції в перші післявоєнні роки місту виділили енергопоїзд Д-3000. За його оренду Станіслав щороку платив майже 400 тисяч рублів. Енергопоїзд був виготовлений у США за участі Канади в 1944 році, а в нас його змонтували в лютому 1946-го. Працював на під’їзних коліях електро­станції до1952 року.

А самодостатньо електрифікованим Станіслав став наприкінці 1950-х. Тоді міська електростанція вже забезпечувала енергією всіх споживачів міста й навколишніх сіл в радіусі 20 км.

У 1962 році станцію під’єднали до Західноукраїнської енергосистеми, що дало можливість ефективніше використовувати обладнання, працюючи узгоджено з усією системою. Відтоді станція фактично працювала в режимі теплоелектро­централі, тобто її продукцією були електрика й тепло, причому обсяги першої постійно зменшувалися, а другої – збільшувалися.

Переломним у житті електростанції став 1982 рік. Два останніх турбогенератори були зупинені та списані на металобрухт. Станція припинила виробляти електрику й перетворилася на теплогенеруюче підприємство.

Споруда першої міської електро­станції й нині розташована на території АТ «Прикарпаття­обленерго» – як свідок нелегкого, але вкрай важливого процесу електрифікації, підтверджуючи добрі традиції цього ключового для області підприємства.

Автори: Єжи Хіцкєвіч, Ярослав Краснодембський, Петро Гаврилишин