Що відомо про співпрацю караїмів з українським визвольним рухом і як виникають спекуляції навколо цієї теми. Участь представників інших народів в українському національно-визвольному русі часів Другої світової війни і по її завершенні — одна з маловідомих сторінок нашої історії. Справді, у лавах УПА за вільну Україну воювали також азербайджанці, узбеки, грузини, вірмени, євреї, білоруси, італійці, німці, росіяни та поляки. Були там християни, мусульмани, визнавці інших релігій та атеїсти — ті, хто прагнув свободи для рідної землі, або ті, хто, не задумуючись про високі матерії, опирався банальному насиллю чи то нацистів, чи то комуністів. У радянські часи опір тоталітарній системі висвітлювали викривлено, намагаючись показати рух за українську незалежність як гранично радикальний і нетерпимий до інших націй. Рецидиви пересмикувань і замовчувань фактів довкола різниць у релігійній та національній ідентичності жителів України в минулому трапляються і в наші дні.
Ґрунтом для одного з них стала історія караїмської родини Леоновичів із села Залуква біля Галича. Цей малознаний сюжет є прикладом того, що коли якийсь народ не цікавиться власною історією, то її для нього починають писати сусіди. І то писати, вдаючись до домислів. Саме таке відчуття викликає переказ долі Леоновичів у книжці Міхаіла Кізілова «The Sons of Scripture. The Karaites in Poland and Lithuania in the Twentieth Century». На сторінках цього видання можна побачити, як множаться міфи в часи, коли неважко вивчити перебіг подій за доступними й давно розсекреченими архівними джерелами. Отож караїми — група визнавців авраамічної релігії караїмізму. Одні дослідники вважають караїмізм гілкою юдаїзму, інші розглядають його як окрему релігію. У Галичі караїми як автономна спільнота жили з часів Середньовіччя і до трагічного ХХ століття. Частина караїмів емігрувала, частина асимілювалася. Їхньої спільноти в Галичі вже немає. Діє тільки Музей караїмської історії та культури. Фатальними для галицьких караїмів стали Друга світова війна і загалом тоталітарна епоха, сповнена численних трагедій. 22 травня 1948 року співробітники радянського МГБ арештували жительку села Залуква біля Галича етнічну караїмку Гелену-Олену-Ругаму Леонович, яка утримувала у своєму будинку криївку ОУН і допомагала повстанцям. 19 лютого 1949-го в селі Колодіїв Галицького району в церкві архістратига Михаїла трагічно загинули 24-річна донька-одиначка Гелени Анна-Амелія Леонович (псевдо в ОУН Галя) і 29-річний Іван Шидловський. Галя, яку також називали Елеонорою (скорочено Льонька) і яка працювала вчителькою школи в селі Крилос біля Галича, була зв’язковою ОУН. Вона і молодий чоловік не захотіли здатися співробітникам МГБ, що оточили храм. Відтак обоє повстанців загинули.
Про що недоговорює Міхаіл Кізілов
Про Олену-Ругаму та Анну-Амелію Леонович написав коротку розвідку «Участь галицьких караїмів у визвольних змаганнях 40-х років ХХ століття» дослідник з Івано-Франківська Петро Зіньковський. Але набагато більше, ніж цю українську роботу, у світі прочитають згадану вище англомовну книжку Кізілова. Крім того, що цей автор на сторінках своєї роботи чомусь подає факти караїмсько-українських культурних відносин як караїмсько-польські, то ще й або сам перебуває в полоні ідеї про виключно пропольську орієнтацію караїмів 1920–1940-х років, або хоче прищепити таку думку потенційним читачам: «Відносини між галицькими караїмами і місцевим українським населенням були дуже ускладнені, як перед [Другою світовою] війною, так і після неї. Польсько-орієнтовані караїми і їхня юдейська релігія однозначно не подобалися українським націоналістам з їхньою антисемітською програмою. За усним повідомленням, протягом Другої світової війни один з місцевих українців блокував дорогу і не дозволив караїмам віднести небіжчика на кладовище. Несподівано цей конфлікт вичерпали німецькі керівники, котрі дозволили караїмам виконати ритуал». Маємо в цитаті хрестоматійний набір стереотипів і маніпулятивних тверджень. По-перше, це міф про «дуже ускладнені» караїмсько-українські відносини, на підтвердження яких дослідник наводить аж одне посилання у примітці № 1813, та й то на свою усну приватну розмову невідомо з ким у Галичі в травні 2002-го, тобто на розмову, що відбулася щонайменше через 48 років після подій. По-друге, посилаючись на якусь нібито особливу нелюбов українських націоналістів до «пропольських» караїмів та їхньої релігії, Кізілов ізолює це твердження від історичного контексту: забуває, наприклад, про те, що саме поляки і саме польські студенти, натхненні антисемітизмом одного з фундаторів своєї держави Романа Дмовського, полюбляли перед Другою світовою війною погромити єврейські заклади на Галичині. Мовчить автор і про дружин-єврейок таких членів Проводу українських націоналістів, як Микола Сціборський, Ріко Ярий, Микола Капустянський, а також про участь євреїв Галичини в ОУН та багато інших фактів. По-третє, Кізілов у «The Sons of Scripture…» поширює вчинок одного з місцевих жителів — узагалі невідомо, чи українця, і невідомо, кого за переконаннями, — на всіх українців, завершуючи пасаж класичним уже натяком ідеологів певного спрямування і чіткої неукраїнської належності на те, що українські націоналісти були навіть гіршими за нацистів. Мовляв, останні стримували «темну українську стихію». Але домисли творця наведеної вище цитати такими й залишаються. Хоча й для когось вони, подані у вигляді доконаних фактів, імовірно, таки створюють негативний образ українців. Осібне місце посідає у книжці згадка про те, що караїми після війни виїхали з Галича, задекларувавши своє «польське походження». Утім, це ще один витягнутий з історичного контексту факт, бо ж таким чином утікали з комуністичного раю і численні українці, рятуючись не від українських націоналістів, а якраз від радянської системи. Через переконання або/і бажання переконати інших у якомусь абсолютному антагонізмі між караїмами та українцями Кізілов не може пояснити участь Олени-Ругами та Анни-Амелії Леонович у боротьбі ОУН. Він дивується, що жінки були українськими націоналістками, але, не маючи змоги ігнорувати події, описує їх, вдаючись до безпідставного оціночного судження: «Попри цю караїмсько-українську ворожість, двоє галицьких караїмів, Анна-Амелія Леонович (1925–1949) та її мати Олена (Ruhama/Ruhamah) Леонович (1890–1967), парадоксально стали членами радикальної Організації українських націоналістів (ОУН). Мати Олена-Ругама надала своє помешкання для розташування членів ОУН, які вживали його як місце переховування. У 1948 р. після бою з радянською міліцією в її будинку Олена-Ругама була арештована і засуджена до 25 років ув’язнення. Утім, у 1954 р., лише через шість років, вона була звільнена і повернулася до Залукви, де жила до кінця своїх днів». Невідомо, слова «лише через шість років» є спробою Міхаіла Кізілова продемонструвати гуманність радянської системи чи виразом здивування самого дослідника. Хтось міг би подумати й про спробу дискредитувати пам’ять караїмки в очах українців… Мовляв, пішла на співпрацю з радянською системою, от і випустили на волю. Насправді ж пояснення просте: після смерті Сталіна в 1953‑му та повстань у таборах в СРСР почали випускати політв’язнів із порівняно меншими ніж 10 років термінами. Згодом амністували й частину тих, кому дали по 25 років ув’язнення. Таким чином із тюрем і таборів звільнили й частину греко-католицьких священиків, протестантських пасторів тощо. Хай там як, а на завершення опису долі Леоновичів Кізілов подає ще один показовий пасаж: «Згідно з усними повідомленнями місцевих караїмів, жінки родини Леонович, проте, співпрацювали з українськими націоналістами не з власної волі, а з примусу, через погрози останніх». Тут автор книжки посилається в примітці № 1816 на усне повідомлення співавтора каталогу караїмських надмогильних пам’ятників кладовища в Залукві 2000 року Івана Юрченка. У цій самій примітці він додає, що згідно зі свідченнями пана Юрченка батька родини Леоновичів совіти також вислали на Сибір. Узагалі Леоновичі були заможними або, як казали комуністи, «куркулями». Понад те, зберігся вірш «Люнька», який написав у Залукві Василь Бучко (Коваленко) 1959 року, у 10-ті роковини загибелі дівчини. У цьому творі розповідається, що коханий хлопець Анни-Амелії на псевдо Грім теж загинув, борючись проти совітів. Відповідний фрагмент звучить так: Не то живим… Живі боролись, Хто як умів, і хто чим міг… Боровсь і «Грім» — коханий Люньки Та в першу зиму він поліг Від зради своїх недолюдків, Поліг героєм… Звісно, вірш — художній твір. Але Анна-Амелія Леонович загинула через дев’ять місяців після арешту її матері. І в неї, як бачимо, були навіть особисті мотиви не любити радянський режим. Належність до ОУН є доказом того, що і дівчина, і її мати відчували себе також українками. Аби не хибувати на голослівність, слід звернутися до документів радянських органів. Адже їхні функціонери старанно нотували розвиток подій — ці архіви часто переховували повстанці в себе вдома. Ось як описують «акцію» міліції вдомі Олени-Ругами Леонович матеріали фондів Галузевого державного архіву СБУ (подаємо мовою оригіналу зі збереженням особливостей пунктуації): «18 мая с. г. у доме учительницы села Залуква, Галичского района (Анни-Амелії. — Прим. авт.) ЛЕОНОВИЧ бандитами убит уч. уполномоченный РО МВД мл. лейтенант милиции ГУСАК Н. Д. и тяжело ранен ст. оперуполномоченный этого же райотдела лейтенант милиции НИЖЕГОРОДОВ Ф. Ф., находившиеся в селе по служебным делам. Забрав у убитого ГУСАК пистолет и сапоги, бандиты, вместе с учительницей ЛЕОНОВИЧ, скрылись. Высланной оперативно-войсковой группой в доме ЛЕОНОВИЧ обнаружен бункер, из которого изьяты оуновская переписка и фуражка с «тризубом». При обыске квартиры ЛЕОНОВИЧ были обнаружены и изьяты списки сотрудников Галичского РО МВД и советско-партийного актива. Ведутся поиски бандитов». Отож Анна-Амелія Леонович після бою 18 травня 1948 року пішла з материнського дому з повстанцями — перейшла у підпілля. Олену Леонович заарештували 22 травня. Як подає Петро Зіньковський, оунівцями, які в січні — травні 1948-го переховувалися в будинку Леоновичів, перебували бійці з псевдо Орел, Шум, Сірко, Богун і Чорт. «В цей період [Гелена Леонович] систематично готувала їм їжу, — пише Зіньковський. — 18 травня 1948 року при наближенні до будинку співробітників МВС учасники ОУН нав’язали бій. При перестрілці постраждали працівники Галицького райвідділу МВС: вбито міліціонера Гусака і поранено Ніжегородова. При обшуку в квартирі Леонович вилучено близько 70 екземплярів націоналістичних листівок». Військовий трибунал УМГБ міста Станіслава (Івано-Франківська) 5 серпня 1948-го засудив Олену-Ругаму Леонович до 25 років виправно-трудових таборів, 5 років позбавлення громадянських прав і конфіскації майна. Прокуратура Прикарпатського військового округу зменшила термін ув’язнення до 10 років у зв’язку з тим, що жінці було вже 65, пояснює дослідник з Івано-Франківська. Старша Леонович померла 3 березня 1967-го й була посмертно реабілітована прокуратурою Івано-Франківської області 16 липня 1992-го.
Документи МГБ та ОУН про загибель Галі
А тепер щодо загибелі Анни-Амелії Леонович (Галі). Цю подію згадує зведення Станіславівського обласного управління МГБ (подаємо мовою оригіналу): «В 8.00 19 февраля 1949 года по данным агента Владимирова в селе Колодиев Галичского района проведена чекистско-войсковая операция под руководством оперуполномоченного Галичского РО МГБ лейтенанта Быструшкина и войскового командира ВВ МГБ капитана Силина, в результате которой в церкве был обнаружен бункер, в последнем находилось два бандита. На предложение сдаться бандиты оказали вооруженное сопротивление, выбросив при этом три гранаты, и в завязавшемся бою были убиты войсковой группой. В момент перестрелки сгорела церква, подожжонная бандитами. Опознанием трупов установлено, что убитыми являются: 1. Шедловский Иван Николаевич 1920 г. рождения, уроженец с. Колодиев Галичского района, участник референтуры пропаганды районного провода ОУН по кличке Днестр. 2. Леонович Анна Иосифовна 1925 г. рождения, уроженка с. Залуква Галичского района, связная районного провода ОУН по кличке Галя». Згідно зі статтею Петра Зіньковського і книжкою «Міста і села Галицького району: історія, пам’ятки, особистості» храм спалили розлючені співробітники МГБ. До речі, у церкві села Колодіїв крім криївки були також шевська й кравецька майстерні, які постачали повстанцям одяг та взуття. Колодіївський випадок тільки один із численних, що демонструють зв’язки повстанців із церквою. Недарма на допитах главу греко-католицької церкви Йосифа Сліпого часто запитували про криївки в храмах і церковних будівлях. Але вірні й окремі священики без якоїсь особливої вказівки згори масово чинили опір «визволителям». З архівів МГБ. Свідчення про загибель караїмки Галі Існує також зведення 215-го стрілецького полку 82-ї стрілецької дивізії внутрішніх військ МГБ, бійці якого оточували храм у Колодієві: «19.2.49 г. войковой группой 8 ср. 25 человек под командой капитана Силина при проведении операции в селе Колодзеюв (5020) Галичского р-на на чердаке церкви было обнаружено убежище, в котором скрывались два бандита. На предложение сдаться бандиты подожгли документы и церковь, а сами покончили жизнь самоубийством». Також загибель Анни-Амелії Леонович зафіксована в документах ОУН. Зокрема, у «Звіті надрайонного проводу ОУН Станиславівщини за січень, лютий, березень 1949 р.» від 9 травня 1949 року. Його опублікували у 22-му томі «Літопису УПА», у новій серії цього видання: «18.2. (як уже згадано, подія сталася 19 лютого. — Прим. авт.) до с. Колодіїв о годині 8-й приїхало автомашиною 30 больш[евиків] під ком. нач. РО МГБ Стернікова. Висівши із автомашини, обскочили (оточили. — Прим. авт.) церкву, в якій крилося двоє запільників. Большевики сказали одному господареві, щоб пішов сказати хованцям, щоби здалися. Дівчина (караїмка), яка ховалася, переказала большевикам «хай мене поцілують в с…». На ці слова больш[евики] відкрили кулеметний вогонь по банях церкви, де була криївка. Запільники понищили все, що було в криївці, перетяли бритвою собі жили на руках, зійшли до церкви і попадали мертвими. Впали Бистрий і дівчина караїмка Лівонович Льонка родом з с. Залуква». Тобто маємо щонайменше три документи, майже синхронні із загибеллю повстанців у Колодієві. Два з них належали МГБ і один — ОУН. Опис події в жодному з цих документів аж ніяк не схиляє до думки про те, що Галя діяла під примусом. Як не показує примусу й опис обставин бою в будинку Олени-Ругами Леонович. Звісно, усна історія — цікаве джерело, та у випадку Леоновичів усним твердженням суперечать писемні документи, що взаємно верифікують одні інших. Тож і мати, і її донька були в ОУН та боролися за Україну. За віршем Василя Бучка (Коваленка), радянські солдати познущалися з тіл загиблих повстанців і не дали їх поховати родичам.
Обставини в селі Залуква
Узагалі околиці Галича, зокрема Залуква, належали до національно свідомих місцевостей Галичини. Уже польська влада звертала увагу на Залукву, у тому числі під час пацифікації 1930 року: «ЗАЛУКВА, ПОВ. СТАНИСЛАВІВ Дня 15 і 16 жовтня приїхав до нашого села більший відділ уланів 6. п. п. в Станиславові та розпочав пацифікаційну акцію. Жовніри закватирувались на приходстві та по свідоміших селянах, котрих мали списаних, — читаємо у газеті «Діло» від 26 жовтня 1930 року. — Місцевий парох о. Роман Лободич спасся утечею. Жовніри відвідали оба місцеві кооперативні склепи та чит. «Просвіти». По 24-годиннім побуті гості опустили село, заявляючи, що «бардзо гжечнє сен обешлі» та що в разі погреби знова село відвідають. Люди тим усім, що було в селі, сильно прибиті». До речі, священик Роман Лободич — колишній капелан Української галицької армії, крилошанин Митрополичої капітули, тобто дорадчого органу при митрополитові. Отець Лободич був одним із активних українських священиків Галичини й виховував вірних саме в українському дусі. Він також працював катехитом у школі в Залукві. Тож, імовірно, знав Анну-Амелію з дитинства. Тут час згадати й те, що Анна-Амелія Леонович, як і багато місцевих караїмів, була охрещена у східному обряді. Тобто ця караїмка-націоналістка була греко-католичкою. Зрештою, у 22-му томі «Літопису УПА» маємо 42 згадки-позиції про Залукву в документах ОУН. І це тільки опубліковані документи лише одного видання. Крім того, ще двох вихідців із Залукви, які обіймали в ОУН і УПА відповідальні пости, називали караїмами за їхній зовнішній вигляд і те, що вони нібито мали караїмську кров. Це були чотовий УПА Богдан Криса-Муха і член окружного проводу Калущини Володимир Криса-Гордієнко, зазначають дослідники національно-визвольного руху Микола Когут і Василь Ільницький. «Гордієнко з караїмів. Родом із села Залуква біля Галича. В нього і брати в УПА… Неукраїнське походження Гордієнка видавала зовнішність: чорне волосся, такі ж чорні очі, трохи з горбинкою ніс. Був середнього зросту», — передає слова очевидиці тих подій Магдалини Луців Микола Когут у книжці «Герої не вмирають». Чи хтось візьметься стверджувати, що братів Крис із Залукви також змушували вступати до УПА? Але долі караїмів Мухи і Гордієнка — це вже інша історія з іншими, поки що не знайденими документами. Напевно, українцям варто більше цікавитися співжиттям своїх предків із представниками інших народів та «екзотичних», як дехто тепер вважає, релігій. Адже знання минулого, його залучення до теперішнього суспільного дискурсу можуть бути доброю страховкою від отримання шоку внаслідок появи публікацій, меседжі яких суперечать дійсності й можуть породжувати негативне ставлення до вже незалежної України. |
