Гармати Першої світової війни вже давно відгриміли, а її жертви мирно спочивають на старих кладовищах. Але крапку в дослідженні цього трагічного періоду ставити зарано хоча б тому, що сучасні події значною мірою з ним перегукуються. Принаймні ворог той самий – Росія. Спробуймо подивитися на події великої війни очима «маленької людини», тобто звичайного жителя тогочасного Станиславова, і з’ясувати, як війна вплинула на його буденність.
У лещатах цензури
Перша світова війна принесла страждання та руйнування до Станиславова, який опинився у самому вирі трагічних подій. Сестри-василіянки зі станиславівського монастиря згадували, що з початком війни «вмить змінився зовнішній вигляд і нашого міста – Станиславова. Люди ходили смертельно пригноблені, то знов із гарячковим поспіхом збирали своє мізерне майно та спішили… ніхто не знав, куди. Спершу майже всі потішали себе гадкою, що війна не протриває довго та що, правдоподібно, галицькі землі не будуть ареною боїв. Однак найближчі дні виявили всю безпідставність таких міркувань».
Австрійська влада розпочала полювання на шпигунів на користь Російської імперії й багатьох мешканців міста підозрювала в такій діяльності цілком безпідставно. Циркуляр Галицького намісництва від 8 серпня 1914 року, виданий для старост і дирекцій поліції, проголошував: «Сучасні напружені відносини між нашою імперією і Росією вимагають енергійної боротьби з москвофільським рухом, який не приховує своїх симпатій до Росії». Подібну політику вела й російська окупаційна влада, коли здобувала контроль над містом. Станом на 15 травня 1915 року через підозри в шпигунстві й порушення обов’язкових постанов перебувало 16 осіб. Так, мешканця Станиславова Владислава Ярославського російська поліція заарештувала за зберігання двох пістолетів, кинджала і багнета від австрійської гвинтівки.
У березні 1915 року була запроваджена обов’язкова цензура листів та інших поштових відправлень. Її здійснювала спеціальна комісія, яка розміщувалася в будівлі міської пошти. Всі листи і поштівки проходили цензуру, на них ставився відповідний штамп і лише після цього вони відправлялися до адресатів. Військова цензура перевіряла не лише листи у Станиславові, а й відправлення, що надходили зі 121 поштового відділення в сусідніх населених пунктах. Зрозуміло, що обсяг роботи у комісії був величезним – у день доводилося переглядати близько 50 тис. відправлень. А ще ж треба було переглядати посилки, які підлягали цензурі. Цензура проводилася тринадцятьма європейськими мовами, але листи, написані на ідиш, хоч і цензорувалися, але не відправлялися адресатам, а просто поверталися власникам. Преса попереджала євреїв, що якщо вони будуть писати листи на ідиш, то навряд чи ці листи дійдуть до адресатів. Поверталися власникам і листи, які комісія з цензури не змогла прочитати через поганий почерк.
Все – за талонами
Військові умови аж ніяк не сприяли економічному благополуччю міста, а також безперебійному постачанню продовольства. Тим паче, що місто неодноразово переходило то під російську, то під австрійську владу. Так, уже в кінці 1914 року російська влада поширила оголошення про необхідність у триденний термін повідомити про запаси продуктів і палива, що були в наявності у продавців і в населення. Те, що приховували, реквізувалося безплатно і передавалося в міське управління для роздачі найбіднішим мешканцям міста. Обов’язковою постановою генерал-губернатора Галичини від 26 січня 1915 року заборонялося вивезення за межі Галичини і Буковини грошей, цінних паперів, срібла, золота і платини на суму понад 500 рублів на особу.
Бракувало буквально всього – хліба, борошна, масла… Не було також чаю, який і в благополучні довоєнні роки продавався лише в магазинах делікатесів чи колоніальних товарів. Але найважче було переносити нестачу хліба, адже в постачанні борошна до міста нерідко траплялися перебої. 21 листопада 1915 року наказом намісництва були введені хлібні картки для контролю споживання хліба і борошна. Одна картка давала право придбати 200 грамів борошна в день на одну особу чи 280 грамів хліба. Картки видавалися окремо для кожної особи і щотижня мали інший колір. Вони складалися з 28 талонів, на кожен з яких можна було придбати 70 г хліба чи 50 г борошна. При покупці буханця хліба, який важив 980 грамів, продавець відрізав від картки 14 талонів, при покупці кілограма борошна – 20. Невикористані талони пропадали, отоваритися на них наступного тижня не дозволялося. Видавали картки в спеціальних пунктах видачі у певні визначені дні. Хто не отримував картки у визначений день, потім уже не міг їх забрати, бо пункти видачі зачинялися. Як не дивно, черг не було, бо пунктів видачі в місті працювало багато.
Як бачимо з повідомлення в «Кур’єрі станиславівському» від 21 листопада 1915 року, все місто було заклеєне плакатами, які повідомляли про хлібні картки, і газета закликала читачів уважно з ними ознайомитися. В разі будь-яких питань можна було звернутися до магістрату в кабінет 59 на третьому поверсі, де знаходився центр роздачі хлібних карток.
Далі картки і талони стали звичним атрибутом життя містян. У 1917 року за картками почали продавати гас і свічки, щоправда рахували їх не в штуках, а в кілограмах. У місяць на одне помешкання видавали трохи більше кілограма свічок. Тоді ж преса «ощасливила» читачів повідомленням, що незабаром і взуття не можна буде придбати вільно. 21 вересня 1917 року були введені картки на покупку тканин для пошиття одягу, готовий одяг також продавали за талонами. В 1918 році до дефіцитних товарів додалися ще мило і тютюн.
Не дивно, що в місті траплялися крадіжки карток на покупку товарів. В грудні 1917 року власниця крамниці пані Бурчикова повідомила до магістрату, що в неї вкрали тисячу карток на продаж гасу. Магістрат прийняв рішення змінити вигляд карток на гас, аби злодій не міг скористатися з украдених карток.
Траплявся у житті мешканців Станиславова й більш екзотичний дефіцит. У 1916 році заговорили про дефіцит… чоловіків. Містом ходили поголоски, що в деяких місцевостях влада навіть хотіла запровадити багатоженство. Через великі втрати чоловічого населення під час війни багато жінок не могли знайти собі пару. Але це рішення так і не було прийняте, бо проти нього висловили протест самі жінки.
У лютому 1918 року в місті гостро відчувався брак льоду. Через аномально теплу зиму лід і сніг не утворювались, від чого страждали м’ясники і ресторатори, бо не могли належно зберігати харчові продукти. Лід доставляли зі ставків барона Ромашкана в парку, але його кількість усе одно була дуже малою.
Як же мешканці Станиславова ставились до такого тотального дефіциту? В 1917 році преса зауважила, що їхня реакція була варта поваги. Вони поводились гідно і спокійно. Протестів практично не було, навіть під час поодиноких страйків люди утримувались від агресії. Адже вони добре розуміли, що така складна ситуація спричинена об’єктивними обставинами і не є виною міської влади.
«Війна має велике педагогічне значення, – зауважував дописувач «Кур’єра станиславівського» в 1915 році. – Ми споживаємо менше м’яса, зі значно більшою повагою ставимось до хліба, відмовляємось від тютюну й алкоголю. Після війни ми станемо менш вимогливими й більш витривалими. Нам тепер легше відмовлятися від речей надмірних і зайвих – мода, розкіш і делікатеси, без яких ми не уявляли життя у довоєнні роки. Ми проходимо хорошу школу ощадливості, набуваємо стриманості, яка обов’язково придасться нам у майбутньому».
На чужій біді
Не обходилося й без осіб, які прагнули скористатися важким становищем мешканців міста і нажитися на чужій біді. Зокрема російська окупаційна влада привела з собою значну кількість малоосвічених і корумпованих чиновників, які здійснювали численні зловживання. Вже в листі від тернопільського губернатора від 8 січня 1915 року йшлося про те, що деякі керівники повітів арештовують і отримують під вартою різних осіб, яких звинувачують у тому чи іншому злочині без оформлення необхідних документів. У квітні 1915 року станиславівський поліцмейстер зафіксував, що околоточний Карпенко, тобто службовець міської поліції, в нетверезому стані ввірвався до єврея Леона Зільбера, жителя Княгинин-Гірки, і вимагав від нього тисячу рублів. Пізніше з’ясувалося, що він сприяв поліціянтові в отриманні хабарів від інших осіб у сумі від п’яти рублів до 50 копійок.
В сучасному Івано-Франківську ціни зростають на все, однак навряд чи хтось міг би уявити, щоб якогось підприємця покарали за завищені ціни. А в судовій хроніці нашого міста є такий випадок. Під час Першої світової війни австрійська влада жорстко контролювала ціни в місті, щоб у місцевих ділових людей не було спокуси «дерти три шкури» з мешканців Станиславова і наживатися на чужій біді.
Час від часу в станиславівській пресі друкували списки максимальних цін на основні продукти харчування і споживчі товари, і власники крамниць не мали права продавати товар дорожче. Порушників строго карали. У березні 1916 року на лаві підсудних опинився купець Хаїм Йонас Малер, який тримав крамницю на вул. Галицькій. Його звинувачували в тому, що він, скориставшись замішанням через воєнні дії, продавав цукор за значно завищеною ціною, а саме по 1 короні за фунт. Розглянувши справу недобросовісного купця, суд визнав його винним і засудив до десяти днів ув’язнення. Він ще й мусив сплатити всі судові збори за розгляд процесу. Суд також постановив, що вчинок нечесного купця має бути висвітлений у пресі й виставлений на загальний осуд.
У 1918 році місцева преса повідомила про ганебне явище воєнного часу – шлюби заради вигоди, які за роки Першої світової війни набули великого поширення. Винахідливі панянки укладали шлюби з військовими, які отримували воєнні виплати, що були досить високими. При цьому майбутній чоловік був їм абсолютно байдужим, інколи вони знали його протягом дуже недовгого часу. Після відпустки новоспечений чоловік знову повертався на поле бою, а його дружина шукала собі іншого кавалера – цього разу «для душі». Не дивно, що в місцевих судах у той час значно зросла кількість процесів про розлучення. Побільшало роботи й у поліції, адже такі стосунки нерідко закінчувались бурхливими «розбірками», траплялися навіть криваві драми. Коли в таких шлюбах народжувалися діти, вони мусили зростати в родині з ненормальними відносинами, де не було любові і взаєморозуміння. Діти ставали некерованими і часто поповнювали лави малолітніх злочинців. Газети зазначали, що ганебні явища війни ще на багато десятиліть залишать свій слід у суспільстві.
Олена БУЧИК |
