У Дорі є хата, де в радянські часи діяла семінарія УГКЦ. Незважаючи на облави КДБ і постійний нагляд, отець Михайло Косило готував тут священиків. Тепер його учні зробили тут перший в Україні музей підпільної церкви.

Більші люди

Зсередини зачинено, хоч білий день і свято. Стукаємо. Відчиняє отець Богдан Іванюк, один з останніх учнів семінарії. У передпокої зустрічає ще господиня обійстя – Марія Черленюк, молодша сестра отця Михайла Косила.

Богдан Іванюк, Марія Черленюк та її онук Богдан зробили для «Репортера» цікаву екскурсію. Кажуть, щоразу й для себе відкривають щось нове

Родина жінки та священики жили разом у цій хаті багато років. Потім на подвір’ї побудували нову, а цю повністю віддали отцям. Сьогодні тут мешкають Косилові учні. Два роки тому вони облаштували музей підпілля.

«З Італії семінаристи на екскурсії були, то не могли надивуватися, як церкву могли переслідувати, тут – в Європі, – говорить Богдан Іванюк. – Такі були захоплені історією підпільного життя й отцем Михайлом».

Спершу отець Богдан трохи розповідає про життя свого наставника. Каже, великий вплив на Косила мали настоятель монастиря студитів у Дорі Мирон Дернюк та отець Антоній Казновський.

У Дору Казновський прийшов з Тернопільщини у 1946 році, коли ліквідували УГКЦ. Винаймав тут хату і служив. Косило у нього прислужував та водночас вчився на священика. 13 червня 1958 року у Львові Блаженний Микола Чорнецький висвятив Михайла на священика.

«Мені було, певно, з сім років, коли вперше побачила брата у ризах, – розповідає пані Марія. – Нас виховували у великій повазі до священика чи монахині, то й нині для мене то якісь більші люди. А тут я побачила свого Ася (Михася). Так мені тоді було чомусь тривожно, ця тривога не минала роками».

Вже 25 червня – через кілька днів після висвячення – їх з Казновським арештували за антирадянську діяльність. Слідство, суд, два роки тюрми суворого режиму у Жданові (нині Маріуполь).

Коли Косило повернувся, то продовжив підпільно відправляти по селах. У 1962-му – другий арешт, п’ять років в’язниці. Вийшов за амністією.

Наприкінці 1960-х єпископ Іван Слизюк призначив його ректором підпільної Станіславської семінарії. За словами отця Богдана, з цієї хати вишли зо 20 священиків, які нині служать у різних куточках України, а також за кордоном. Всі вони прийняли целібат, а ще їх називають косилівцями.

«Коли церкву дозволили, люди приходили до єпископа Софрона Дмитерка і просили, аби дав їм косилових священиків, – посміхається Іванюк. – Так пішло: Чиї? Косилові! Є бандерівці, а ми косилівці. Приємно».

Кнопка наказує тікати

У хаті стільки кімнат, що можна заблукати. Отець Богдан показує, де жили семінаристи, де вчилися, де ховалися. Показує різні сховки. Виймає з одвірка дошку – тут ховали заборонені книжки. Ще один сховок біля печі у каплиці. Раніше її маскували під звичайну комірчину, то нині все гарне й прибране.

В цій каплиці Літургію відправляють щодня вже понад півстоліття

В цій каплиці неодноразово служив і Глава УГКЦ Святослав Шевчук. «Отець Михайло знався з дідом і бабою Шевчука, – розповідає отець Богдан. – Ті жили в Надвірній. У них в хаті Косило підпільно відправляв службу і дуже хотів, аби батько Святослава був священиком. Але став Святослав. Приїздив сюди час від часу. Блаженніший наголошував, що Косило був першим, хто вплинув на його вибір присвятити себе церкві».

В іншій кімнаті пані Марія показує сигнальну кнопку. Вона сповіщала семінаристів – ховати «заборонене» й тікати.

«Дивлюсь у вікно, машина стає чи йдуть якісь люди – біжу, натискаю, – розповідає жінка. – Обшуки були й по три рази за ніч. Зі зброєю з КДБ приїздили, брали міліцію, пожежників…».

Семінаристи ховалися, куди могли. У хаті спеціально зробили три входи-виходи. Жінка пригадує, як одного разу в лютому два священики стрибали з другого поверху і босоніж тікали городами.

Наша мама – церква

Вчилися семінаристи на другому поверсі. Там Михайло Косило облаштував спеціальний бункер, де все як в церкві. Нині тут музей. На полицях лежать тюремні експонати: вервиця з ниток, дискос – маленька тарілочка, схожа на бляшанку. На неї ставили хліб для освячення на причастя. Вино робили з родзинок, які передавали рідні. Їх замочували у воді, аби бродили. За чашу служила звичайна склянка.

Тюремні експонати

Такого посуду чимало. Все поприносили люди, в яких це зберігав священик, бо раз на місяць ходив у кожне село на відправу. З собою нічого не мав, аби не видати. Конспірація була страшна.

Іванюк говорить, кожен підпільний священик навіть мав своє псевдо. Косила називали Хомишиним. Тут, у бункері, давав підпільний шлюб, ходив по хатах хрестити дітей.

«У нас усі хрещені були – і діти лікарів, і тих, хто в райкомах працював, – каже пані Марія. – В офіційну московську церкву вони не йшли, а кликали підпільного священика. Знали, що одне одного не видадуть. Та й не всі були донощиками. Помагали, повідомляли, коли буде облава».

Серед експонатів – церковні календарі, які Косило сам малював і роздавав людям, багато документів, фото. А ще зашифрований лист від старшої сестри Анни в тюрму: «Дорогий синочку Михайле. Повідомляю тебе, що наша мама заручилася з другим татом. Весілля відбувалося три дні. Здається, що було трошки спору між гостями, бо один гість приїхав від Василя Федорчука із-за ріки і нагло помер. Здається, він хотів з мамою заручитись. Але мама заручилась з Іваном, має 73 роки».

«Що це означало? – пояснює Іванюк. – Наша мама – церква. Після місяця служіння помер Папа Іван Павло І. Зійшлися гості – конклав. Тоді Папою вибрали Івана XXIII, який тепер проголошений святим. Так намагалися тримати отця в курсі».

Тато для всіх

Отець Богдан каже, Косило був унікальною людиною – як і його наука. Наприклад, працював пасічником у лісгоспі, а своїх семінаристів оформив помічниками. От і вчились дорогою на пасіку, на самій пасіці. Мали один спеціальний вулик, де зберігалося необхідне для служби. Ніхто ж у вулик до бджіл не полізе шукати? Нині він теж серед експонатів.

«Хлопці, ви можете не вчити, та коли вас люди щось спитають… цілу ніч будете читати ту книжку, – переповідає слова вчителя Іванюк. – Отець не заставляв, не сварив, не наказував. Коли проштрафилися – наказував себе. Добу постив і нічого не їв. Вже й нам та страва не лізла. Інколи було легше дістати поза вуха, ніж отак розуміти, що хтось страждає через тебе».

Ще Косило робив учням випробування – ховав гроші у книжках. Один хлопчина взяв. «Отець сказав: «О-о, ти залакомий до грошей». Більше він не вчився, – пригадує Іванюк. – Також ставив десь по кутах яблука, сливки, цукерки. Випробовував на малі спокуси. Він був дуже щирий і віддав би останнє – лиш треба було попросити».

Пані Марія каже, що називала брата татом – був набагато старший від неї. «Ми всі його татом називали, – підхоплює отець Богдан. – Він жив нами. Ніколи рано не піднімав, хіба коли треба було десь їхати. Як попрокидалися, аж тоді ставав правити службу. Все казав: «Якщо вас закрити, потім як випустити – будете як телята. Він давав волю, скеровував, аби ми самі вибирали».

За гори сідає сонце. З того місця, де заповів поховати себе Михайло Косило, – нереальний краєвид. Поховали його взимку 2000 року біля церкви, між трьома хрестами. На могилі скульптура священика зі складеними руками, дивиться десь вдаль. Іванюк жартує, що – на Рим, бо Косила на допитах неодноразово називали агентом Ватикану.

«Коли в 1990-х реабілітовували тих, хто сиділи в радянські часи, він відмовився, – каже отець Богдан. – Казав, як реабілітують, то виходить, що сидів він не за віру. Він був унікальний».

Репортер