Серед мешканців Станиславова початку ХХ століття була значна кількість людей моральних, побожних і готових прийти на допомогу ближньому.

Тому особливо дивує поведінка тодішніх станиславів’ян під час пожеж, адже вони проявляли дивну неповороткість. Мабуть, давався взнаки страх, адже пожежі були однією з найбільших фобій тодішньої людності, пише Західний кур’єр.

Ось як газета «Кур’єр станиславівський» описувала у 1901 році поведінку мешканців під час пожежі:

«Здавалося, що вогонь сягнув самого неба. З палаючого будинку з криком вибігли мешканці, а люди позбігалися і лиш цокали язиками на знак жалю. Кілька жінок зомліли. Нарешті чоловіки кинулися виносити речі – столи, подушки, секретери та дзеркала. Хлопи, крекчучи, витягали важкі шафи і ліжка. Полум’я перекидається на сусідній будинок, і крик та лемент досягають свого апогею, а отже, їх чутно і на ратуші. Нарешті до заспаного пожежника, який там чатує, доходить, що той дим, вогонь і крики таки означають ніщо інше як пожежу. Після недовгих роздумів він телефонує до пожежної служби і дзвоном дає знак пожежі. З центру міста поспішають фіакри, причому першими прибувають працівники страхової агенції, в якій той будинок був застрахований. Потім представники влади і староства. Збігаються й діти та інші цікаві. Хтось лише дивиться, хтось намагається допомогти. Галас, крик, тіснява. Горять уже три будинки, а в сусідніх кам’яницях сидять мешканці, у чиїх відрах повно води. На вулиці розкидані меблі, одяг і кухонне начиння. Аж ось чутно звуки труби – то прибувають міська і добровільна пожежні служби. Люди роблять живий коридор, аби пропустити їхні вози, навантажені водою і помпами. У шаленому поспіху пожежники беруться до роботи і нарешті локалізують вогонь».

Підготувала Олена БУЧИК