Середа, 22.05.2024, 13:45:40

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
 
Архів новин
Головна » 2017 » Липень » 13 » Коломийське військовотворення (версія 2.0). До 100-річчя Української революції
16:01:09
Коломийське військовотворення (версія 2.0). До 100-річчя Української революції

Історія революційної Коломиї – це складна і суперечлива історія про військовий обов’язок і захист Вітчизни. Саме їх коломийські євреї і українці чомусь вважали найбільшою катастрофою у своєму житті. Її треба було уникати будь-яким чином, навіть шляхом самокалічення, дезертирства чи державної зради. То ж до часу проголошення ЗУНР і, почасти, у перший революційний місяць перспективи реалізації свого громадянського обов’язку коломийці оцінювали без видимого ентузіазму. Адже за часів останньої цісарщини рекрути-коломийці, як правило, ухилялися від служби, використовуючи для цього різні приводи.
Найпоширеніший з них – псування списків військовозобов’язаних. Зокрема дуже часто на частині тих списків було порозливане чорнило і то в такий спосіб, що прізвища того чи іншого призовника прочитати було неможливо, а тому й призовник зникав з реєстру. Важко було зрозуміти, кого ж з коломийців мусили призивати до війська. Другий спосіб уникнути військового вербунку – самопокалічення призовників, яке набирало щораз більших і загрозливих розмірів. Так, приміром, що другий, або що третій призовник з’являвся перед вербунковою комісією з відрізаним пальцем, або проколеним оком, чи іншим каліцтвом. Так з’явився справжній промисел, ціле таємне систематичне ремесло покалічення людського тіла з метою ухиляння від військової служби. Третій «варіант» уникнути служби у війську – поодинокі утечі призовників, переховування в інших місцевостях, видавання себе за інших осіб, а також фальшиві медичні довідки. В останніх можна було прочитати про різні тілесні вади: одні були одноокими, другі кульгали, у третього була пахова грижа, четвертий смикав безпричинно руками і ногами, у п’ятого були слабкі легені, в шостого – слабке серце, сьомий погано чув, восьмий затинався, а у дев’ятого була просто загальна слабкість тіла. То ж десятому з них, саме тому в котрого не знайшли жодної вади слід було починати мучитися, постити і пити чорну каву, сподіваючись, щонайменше, на серцеву слабкість.
А що військовий відбуток традиційно уважався Божою карою для молодих коломийців – євреїв і українців, на початку ХХ ст. коломийський повітовий староста лише за один рік зафіксував чотири сотні осіб народжених здебільшого у Коломиї, Гвіздці, Семаківцях, Шепарівцях, Товмачику в 1881–1883 роках, що злісно ухилялися од свого обов’язку служити цісареві і захищати його імперію.
Щоправда напередодні Великої війни служба в австрійському війську вважалася серед українців пристойною і почесною. Зокрема військова служба була важкою і тривалою, але під час муштри на службі цісареві, українець не пив, не курив і не грав у карти – все щадив, а тому міг з тижневої плати по кількадесят ґрейцарів наскладати собі скільки грошей, щоби вернувшися з війська, купити собі коника й візок, або й земельки. Окрім цього військова традиція була ще й важливим елементом місцевого патріотизму, адже у мирні дні коломийські українці гордо носили свої однострої і справляли неабияке враження на міських красунь, од часу до часу проказуючи: «Все було б так чудово, коли б не було на світі отої падлюки, геройської смерті!»
Та цього романтизму у час творення власної держави і Збройних сил виявилося замало. Взнаки давалися антимілітаризм і пацифізм українців – їх еліт та пересічних містян. Бо ніхто з тодішніх лідерів галицьких українців не думав про те, що колись може наспіти час, коли українцям буде треба мати своє військо – вояків і, передусім, офіцерів. Більш як століття тому українець-галичанин був свято переконаний, що Австрія буде вічна, що Габсбурґи ніколи не переведуться, а українці у Галичині здобудуть свої національні права тільки добрими граматиками та словниками, а ще інші думали, що змагання українців за власну державу визнає Інтернаціонал в майбутньому соціалістичному раю.
Багато важила й недовіра до держави як інституту влади, адже всі ще пам’ятали заклик часів Великої війни вступати до лав Леґіону УСС, а більшою мірою те, що з того вийшло: лише за три тижні мобілізації до нього зголосилося 28 тис. добровольців, а військове відомство Австро-Угорщини, сповідуючи політику подвійних стандартів, погодилося лише на 2,5 тис. майбутніх леґіонерів.
А що вже говорити про коломийців-українців на фронтах Великої війни, яких якщо не передислокували на Італійський чи Сербський фронти, то укомплектовували ними так звані «робітничі сотні на жнива» і у повному воєнному озброєнні відсилали до інших місцевостей. Тим паче, що перед очима рекрутів завжди проминали валки з вояками-небіжичками, які простували до осібного військового цвинтаря у Коломиї. Саме там знайшли свій останній спочинок ті вояки, котрі не загинули десь у бою, а померли від епідемій грипу і черевного тифу вже у час творення нової держави (за підрахунками Михайла Арсака, який уклав мартиролог 95 українських вояків, котрі померли в коломийській Українській епідемічній лічниці в 1918–1919 рр., лише у період листопада – грудня 1918 р. там померло 18 осіб, переважно з колишніх 24 і 36 піхотних полків).
Тому-то заклики української влади зголошуватися до війська для оборони Львова і захисту проголошеної 13 листопада 1918 р. ЗУНР до чоловіків-українців, народжених у 1895–1897 роках, оголошення мобілізації осіб, народжених у 1883–1900 роках і перевірку осіб, народжених у 1901 році, не давали очікуваного результату, а якщо й давали – були надто мізерні і кволі, певною мірою свідчили про бойкот оборонних ініціатив української влади на місцях, ще далеких тоді від лінії фронту. Так було і в Коломиї, звідки перші нечисленні формування виїхали на допомогу Львову ще 8 листопада, а другі – повернувшись з фронтів Великої війни, поспіхом готувалися до нових реалій в умовах польсько-української війни, не маючи часу навідатися до рідної домівки. То ж святкові дні і початкова ейфорія швидко зникла, а почалася важка буденна праця творення армії – з нічого.
І тому у пригоді тут стали ті молоді українці, котрі, або ще не були у війську, або закінчили своє навчання напередодні Великої війни, однак були свідомими свого обов’язку перед Україною. Саме їм, учням Коломийської української гімназії, випала честь стати новим вояцтвом, яке боротьбою і своїм життям різьбило історичні скрижалі нашої нації. А що відразу після падіння українського Львова 22 листопада 1918 р. навчання в Коломийській українській гімназії припинилося, темно-попелясті і чорні гімназійні «мундурики» дуже швидко перемінилися на вояцькі однострої (за підрахунками за книжкою Мирослави Кочержук, бійцями Леґіону УСС і УГА були 198 осіб – учнів або випускників Коломийської української гімназії) тих, хто власним молоденьким життям пішов захищати ЗУНР на фронті.
Для багатьох коломийських гімназистів саме тоді й почалася війна, важка війна, без стояння «на струнко», зате з важкою щоденною службою, невиспаними ночами, вошами та боями. Деякі коломийські гімназисти допомагали й по-іншому: отримали доручення своїх вчителів йти до сіл й закликати молодь вступати до лав Українського війська. Щоправда, успіху такі виїзди коломийських гімназистів у приміські села майже не мали, адже їх селяни переконували, що усі, хто міг вже пішов, а тому нічого вже про це говорити.
І саме коломийські гімназисти, не дивлячись на формування ще кількох підрозділів з уже досвідчених вояків (коломийської батареї артилерії УГА, піхотних полків імені гетьманів Івана Мазепи і Петра Дорошенка), поряд зі своїми ровесниками, вперше стали справжніми добровольцями з Коломиї, які після нетривалого вишколу на початку грудня 1918 р. виїхали на фронт. Вони вважали, що обов’язком кожного фізично здорового громадянина було йти боронити свою державу. У цьому прагненні вони вже не були одинокими воїнами у полі.


© Іван Монолатій, 2017.


Переглядів: 659 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024