Середа, 22.05.2024, 13:08:11

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
 
Архів новин
Головна » 2017 » Липень » 13 » Коломийське військовотворення (версія 3.0). До 100-річчя Української революції
17:34:23
Коломийське військовотворення (версія 3.0). До 100-річчя Української революції

На початку було так: революційна армія формувалася без усякого плану й будь-яких підстав. Формували майбутнє військо ЗУНР лише активніші особи (пригадаймо Василя Блавацького!), які згуртувавши довкола себе кількадесят свідомих українців, вступали у бій з ворогом, далеко поза межами своїх домівок, на стихійному фронті українсько-польської війни. У перший революційний місяць поза Львовом було обмаль тих небагатьох змобілізованих одчайдухів, котрі до того ж після перших боїв утікали з поля бою, залишаючи на ньому недосвідчених, проте патріотично налаштованих гімназистів (згадаймо Євгена Побігущого!). Вкотре підтвердилася гірка істина: кількарічна Велика війна не дала українцям того до чого напередодні її завершення уперто йшла Українська революція – своєї сильної армії, а, отже, права на існування української нації. А що війна ЗУНР з Польщею у листопаді – грудні 1918 року носила надзвичайно активний характер, бої між українським і польським військами були рішучі, а тому скороминучі. То ж після кожного бою або ворог відходив, або українське військо відступало.
Позаяк наше військо наприкінці 1918 року воювало, головним чином, піхотою і артилерією, найкращі плани на його творення практично не реалізовувалися через, з одного боку, постійну відсутність амуніції, зброї, одягу та взуття, а з другого – штучно створену поляками та Антантою ізольованість ЗУНР від решти світу й слабкість органів влади на місцях, фатальний брак комунікації між ними і Львовом. В такій ситуації управління військом було справою надзвичайно важкою, а часом просто неможливою. Якийсь час держава галичан за невміння створити і утримати своє військо мусила спокутувати утратами не лише своїх кращих синів і доньок, а й втратою територій, а надто – своєї першої столиці, що упала 22 листопада 1918 р. І було це наслідком того, що досі для багатьох громадян нової держави (котрі ще не бачили війни і не нюхали пороху) простіше було ходити до театрів, паморочити собі і людям голову тим, хто ж більший католик за Папу Римського, говорити про політику в кав’ярнях. Про справи ж військові і оборону держави думати вважалося якщо не зайвим, то, щонайменше, не вартим уваги у глибокому запіллі. На заваді цьому занепадництву духа й стала ЗУНР – держава, що і будь-яка організація, вже мала узаконений апарат примусу – Збройні сили.
Почалося все, як і перед тим, із нового заклику про мобілізацію. Заклики такі вже довго висіли на парканах і мурах Коломиї, поки не дочекалися свого часу. І він настав – у другий тиждень грудня 1918 р., що його назвемо «революційним тижнем». Бо саме між 8 і 15 грудня у Коломиї сформували похідний курінь з 515 стрільців та 11 старшини для початку першого загального наступу на Львів (т. зв. «Першу українську офензиву на Львів»). І хоч спочатку новобранцям було голодно і холодно, бо прибували вони до міста з різних місцевостей Покуття вже від неділі 8 грудня, до п’ятниці 13 грудня новий більш-менш боєздатний підрозділ був готовий до участі у боях на фронті. Суттєво у цій справі прислужився чех Франц Тінкль, що став головним мотором формування трьох сотень полку ім. Петра Дорошенка (колишнього 24 піхотного полку).
Додатковим стимулом усвідомлення необхідності боротися за власну державність стало й формування такого собі «Куреня помсти» коломийських євреїв-добровольців. Саме так вони, котрі масово зголошувалися у ті дні до українського війська, вирішили підтримати своїх одновірців, які терпіли від поляків у львівських погромах. Такий, в цілому недосвідчений, курінь нічого б не добився в реальних бойових умовах, а тому швидко ця ініціатива розтанула як перший сніг, а українські вояки не без гумору ще довго згадували, як євреї ще кілька днів тому маршируючи містом, співали на свій лад січові пісні про славну Маківку, а потім знову поховалися по своїх домівках. Однак, у порівнянні з місцевими поляками, котрі вороже сприйняли вже сам факт української державності, такий спорадичний контакт євреїв з українцями був свідченням не лише їхнього патріотизму, а й бажання підтримати ЗУНР, нехай і на такому символічно-нейтральному рівні.
Розумінню необхідності підтримки українського війська сприяли й різноманітні відозви місцевої влади, а також заклики до містян зголошуватися до Збройних сил ЗУНР. Показовими у цьому сенсі були «10 запитів до українського народу». З одного боку, їхній зміст чітко проголошував необхідність мобілізацію до війська, а з другого – вони носили антипольське, антишляхетське й антикатолицьке спрямування, що за тих невідрадних умов українсько-польських взаємин лише підкидали хмиз у полум’я вже палаючого міжетнічного конфлікту.
Відтак неділя 15 грудня 1918 р. – день присяги куреня – стала найзнаменнішою подією у тогочасному літописі революційної Коломиї. П’ять сотень українських вояків у той день склавши присягу на вірність Україні, наступного дня виїхали до Городенки, очікуючи два дні на імовірні провокації румунів по той бік кордону, а потім, знову повернувшися до Коломиї, 18 грудня виїхали на фронт, прибувши 19 грудня до Старого Села. Ці стрільці вже не були одинокими воїнами у полі, адже сотні, що їх сформували у Коломиї на основі колишніх 24 і 36 піхотних полків, вже тримали оборону поблизу Львова, Сихова, Вовчухів і Угнова. Так лише під Угновом перебували 800 вояків куреня поручника Шлемкевича. Трохи згодом до цих «коломийських» куренів додався ще й Пробоєвий Гуцульський курінь чотаря Гриця Голинського, який спочатку налічував щонайменше 110 багнетів.
Незнаважючи на те, що у ті грудневі дні Коломия і Коломийщина часто ставилася у приклад іншим як взірець мобілізації чоловіків, які вже мали певний воєнний досвід і поєднували у собі український патріотизм із розумінням дисципліни і виконання обов’язку, відчутною стала інша проблема – фактична відсутність вишколу майбутніх вояків. Адже далі непоодинокими були випадки, коли селяни і містяни, мобілізовані до українського війська у листопаді – грудні 1918 р., з нього утікали, вважаючи, що потрапити на фронт – це найбільша кара у той час, коли в сусідньому Станиславові усі кав’ярні аж ломилися від старшин, які ухитрялися не йти у бій. А ті, що таки пішли на фронт, ледве могли розраховувати на черевики, гвинтівку, а тому часто брали і те, і те, і поверталися додому. Тому у військовій справі не рідко відчувалася аматорщина і дилетантство, які були найтяжчими гріхами тогочасних будівничих ЗУНР у центрі на місцях, а швидше – у її столицях і на фронті. Темною стороною військостворення було й нерозуміння українцями необхідності власної збройної сили. Адже до військової служби, як вже було мовлено, вони, як і євреї, ставилися якщо з неохотою і презирством, то уважали її цілком невідповідною для юнака професії. А тому до останнього подиху Габсбурзької монархії галицькі українці в масі своїй трималися «австрійської клямки», щонайменше мріючи про виокремлення східної частини Галичини в окремий український коронний край. Відтак нехтування військовим обов’язком і ще деякі інші обставини й були причинами браку підготовки до справжнього державного будівництва і, у подальшому, причиною поразки наших новітніх визвольних змагань.
Натомість у грудневій Коломиї, відтятій від решти світу нерегулярним залізничним сполученням, залишалися невеликі ватаги новобранців, котрі проходили у запіллі вишкіл перед виїздом на фронт, а також поворотці з полону в Росії або Східного фронту. Інколи саме останні дивували містян співом російських воєнних пісень, аж поки ті не почали голосно обурюватися у пресі. Окрім залоги, яка разом з повітовими органами влади переймалася проблемами міста у цей непростий час, в Коломиї перебували ще й офіцери Буковинського куреня. Вони налагоджували зв’язок з окупованою румунами Буковиною, кордон з якою був вже і не таким далеким.
А тим часом Коломия потребувала обміну інформацією із навколишнім світом, зокрема налагодження поштових відправлень до поблизьких містечок і сіл, котрі через перипетії польсько-української війни далі залишалися далекою і почасти німою провінцією.


© Іван Монолатій, 2017.


Переглядів: 345 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024