"Дзеркало медіа" продовжує публікувати статті з історії коломийських вулиць, надруковані в Енциклопедії Коломийщини, яка видається у Коломиї від 1996 р. Побачило світ 9 зшитків-томів цього унікального видання, яке містить різноманітну інформацію про наш край. Зауважимо, що автором публікацій про коломийські вулиці є відомий місцевий краєзнавець Степан Андріїшин.
Нещодавно розповідали про вул. Карпатську, проспект Грушевського і вул. Бандери.
Сьогодні пропонуємо статтю з Енциклопедії Коломийщини про проспект Відродження (від 2001 р. - проспект Чорновола).
Це центральна вулиця Коломиї, яка бере початок від площі Відродження, що навпроти ратуші, і веде до вул. Січових Стрільців. Довжина до 600 м.
Жодна з вулиць міста не зазнала такого впливу від змін політичних систем, як центральна, і цей вплив відбився найперше на її назвах: Ягайлонська (до 1928), Пілсудського (1928-39), Леніна (1939-41), Гетьмана Мазепи (1941), Гавптштрасе (Головна, 1941-44), знову Леніна (1944-90), від 1990 р. — проспект Відродження (від 2001 р. - проспект Чорновола - ДМ).
У Коломиї з відомих причин не збереглося повідомлень про давню топоґрафію і, цілком можливо, що саме проспект Відродження з’єднував первісне місто з Прасольним гостинцем, яким давні купці везли коломийську сіль шляхом на Обертин. Згодом у період розбудови Коломиї і особливо з відкриттям Львівсько-Чернівецької залізниці 1866 року, місто почало розвиватися і забудовуватися в північному напрямку до залізничного двірця, і вийшло далеко за межі колишніх оборонних укріплень.
Тодішня забудова, хоч і насичена різними архітектурними стилями середини 19 — початку 20 ст., все ж справляє враження гармонійної цільності. Цьому безумовно сприяло суворе дотримання традиційного тоді периметрального фронту забудови головних вулиць, чого вже не можна сказати про будівництво, яке велося у повоєнний період і в 1970-80-ті. Особливо дисонуючим порівняно з навколишніми забудовами стоїть зведений наприкінці 1970-х на проспекті Відродження № 45 багатоповерховий будинок пошти.
Проспект — віддавна місце осідку панівної верстви Коломиї, і всі збудовані тоді кам’яниці були власністю аристократії. Поруч з житловими приміщеннями часом будували і адміністративні корпуси — староство, пошта, але більшість власників переважно здавали своє помешкання в оренду приватним особам - як під житло, так і під офіси та крамниці. На перших поверхах містилися приватні крамниці та вклади здебільшого євреїв та поляків, а також різні ремісничі майстерні, покої до снідань та ресторани, які в 1939-40 рр. були націоналізовані радянською владою. Проспект Відродження, як один з найбільш живих артерій історичного центру, за всіх систем, незалежно, чи він виступав під назвою «лінія А-Б», чи «стометрівка», чи «корсо» був улюбленим місцем для прогулянок, а також ділових зустрічей як молоді, так і старших коломийців.
Переважна більшість будинків — забудова середини 19 — початку 20 ст., фасади якої ще в 1950-і, внаслідок непрофесійного ставлення до ремонту історичного центру, частково втратили своє архітектурне оздоблення. Можливо, тому нова невибаглива забудова, яка виникла згодом в історичному центрі, не так гостро дисонує з заповідною зоною.
Будинок № 1, який за теперішньою нумерацією належить до проспекту, завдяки своєму розташуванню на розі кварталу суттєво впливає на топоґрафію середмістя, бо південна його сторона звернена до площі й відповідно наповнює інформативним змістом саме площу Відродження, в той час як східна сторона працює виключно на проспект Відродження. Але справа ускладнена тим, що в 1944 р. нумерація саме цього будинку зазнала принципової зміни, бо за австрійських часів будинок належав до площі й мав № 15, а після 1944 р. його зарахували до проспекту Відродження і надали йому № 1. Таким чином весь непарний бік зазнав суттєвої зміни і, скажімо, теперішній буд. № 3 колись мав № 1, а буд. № 5 — № 3. У сучасному буд. № 1, кімнати якого виходять на проспект Відродження, нагорі були номери готелю «Беллє-Вує» з покоями для сніданку і рестораном, а внизу містився фірмовий взуттєвий магазин, головний склад роверів, спортивних та мисливських знарядь, а також різноманітних зразків зброї; у 1941-44 рр. там тримали свою крамницю брати Венґренюки з Шепарівців.
У горішніх кімнатах буд. № 3 містився готель і кав’ярня «Ціта», де щоденно грав оркестр, кімнати для більярду, гри в шахи, карти, а також стоматолоґічний кабінет. Внизу ще від австрійських часів була львівська цукерня. Поруч, ще від 1885 р., стояла промислова гуртівня змішаних товарів, парфумерна крамниця. По Другій світовій війні, як у буд. № 1, так і в суміжному з ним № 3, всі торгові площі підпорядкували міськторгу, а від 1970 р. після відповідних реконструкцій та переобладнання приміщень — міському відділу управління торгівлі, на базі яких згодом виник продуктовий торговий комплекс «Коломиянка».
У буд. № 5, в якому тривалий час міститься крамниця галантерейних і косметичних товарів «Берізка», за австрійських часів у горішніх кімнатах працював готель «Брістоль» з покоями для сніданку та ресторану (стара нумерація буд. № 3). У рекламі з 1911 р. повідомлялося: «Готель «Брістоль» і «Беллє-Вує» з рестораном М. Бора займають 30 кімнат». У 1941-44 рр. в приміщеннях внутрішнього двору містилася редакція ґазети «Воля Покуття» — органу Окружної управи та Проводу ОУН, відповідальним ред. був Я. Христич. На ґазеті того часу (1941) зазначена адреса ред.: вул. Гетьмана Мазепи, 3, а вже згодом (1942-44) — нова назва: вул. Головна та Гауптштрасе. Тоді ж у тому приміщенні в 1941-44 рр. працювала й редакція «Останніх вістей» — додатка до «Волі Покуття»; у 1945-50 рр. там готували вже іншу ґазету — орган коломийського МК ВКП(б) «Червоний прапор». У 1942 р. в кімнатах другого поверху тимчасово жив з сім’єю Д. Николишин, відселений німцями з вул. Дідушицьких, на якій тоді заснували ґетто. Д. Николишин працював тоді літературним редактором «Волі Покуття», і на його вечори фортепіанної музики часто приходили італійські офіцери, військова частина яких перебувала під ту пору в Коломиї. З квартирою Д. Николишина межували кімнати сім’ї Я. Христича. Внизу, в кімнатах внутрішнього двору, стояли верстати міської друкарні, а службове приміщення її директора О. Кічака стало місцем підпільних зустрічей, на яких неодноразово бували найвищі члени проводу ОУН: Ярослав Мельник («Роберт»), Василь Федюк («Курява»), Василь Андрусяк («Різун») та ін. Після війни, в 1945-53 рр., там працювала друкарня Станіславського облуправління поліґрафії, в якій друкували «Червоний прапор» та «Червоний промінь».
Під № 9 була кушнірська майстерня, а також крамниця готового футра, під № 11 за Польщі працювала майстерня М. Хом’яка з виготовлення сідел та кінської упряжі; під № 13 — фірмова крамниця цукерок, а по війні тривалий час містилася «Військова книга», згодом фотосалон «Коніка», філія Київського торгового дому. У буд. № 15 (знесений після війни) — у 1930 р. був склад годинників та радіоприймачів, а також палітурня та канцелярські товари; у №19, де тепер крамниця «Інформ-преса», містилася кравецька майстерня; у буд. № 21, в якому тепер зали «Перукарні», раніше була кав’ярня «Рояль», згодом — готель і ресторан Яна Берґа, а також офіс фірми, що відала будовою мостів і аптека «Під опікою» К. Вітославського. Під № 23, в якому містилася від 1950-х військторгівська крамниця «Супутник», за Польщі була перукарня «Антоні», з окремими кабінами для мужчин і жінок; крамниця для взуття «Саламандра», а в кімнатах горішнього поверху — покої лікаря Н. Крумгольця; фотомайстерня А. Сеньковського та канцелярія Королівського парового броваря (с. Королівка). У буд. № 25, де тривалий час міститься клуб товариства глухонімих (УТОГ), у 1931-38 рр. була друкарня Ш. Тайхера, в якій 1932 р. Я. Куник друкував прокомуністичну ґазету «Наша правда», а у подвір’ї була столярна майстерня Л. Гладунського, що виготовляла високохудожні й костельні меблі. Під № 27 містилася крамниця емальованого кухонного посуду і майстерня для виготовлення чоловічого та дамського взуття, під № 35 — крамниця з товарами уніформ, сукнями та чоловічим цивільним одягом. У буд. № 37, який ще в 1950-ті був знесений як аварійний, за повідомленням І. Білинкевича, містився заїзд, в якому 17-20 червня 1880 р. І. Франко прожив свій важкий тиждень у голоді й написав кілька творів. Згодом були знесені всі партерові будинки № 29—41 як аварійні, а на їх місці штучно засаджено сквер. У буд. № 43, що на розі вул. Й. Кобринського, від 1903 р. містився ресторан «Гамбрінус», у 1939 — редакція ґазети «Червоний прапор», у 1941-44 рр. — ресторан «Deutsches Eck» («Німецький Куток»), яким завідував українець Д. Кваснюк; по війні — спочатку «Чайна», «Їдальня № 6», «Українські страви».
На території, де сьогодні будинок пошти і суміжний з нею сквер, у 1939-41 рр. на жовтневі та травневі комуністичні свята встановлювали тимчасову урядову трибуну, повз яку проходили перші радянські демонстрації. Починались вони традиційно з військового параду, який закінчувався ефектним маршем окремої кавалерійської частини.
У буд. № 47, який спеціально збудували для пошти і в якому, як і в новій п’ятиповерховій будівлі під № 45, розміщені всі телеґрафно-телефонні та поштові служби, в перші дні після військового перевороту 1 листопада 1918 р. містився Військовий комітет на чолі з сотником В. Бемком. Буд. № 49, в якому тепер службові кабінети вузла зв’язку та електрозв’язку, раніше був житловим будинком, який винаймав директор Коломийського шпиталю — хірурґ С. Каліневич; у 1890 р. в ньому відкрив фотоательє Е. Юркевич; згодом бюро у справах еміґрації до країн Америки, а також кабінет лікаря-рентґенолога Дмитра Станкевича. Під № 51, в якому містилося відділення для розповсюдження преси, від поч. 1890-х був фотосалон «Мариля» В. Дроздзєвича, а в сквері, що виник між буд. № 51 і № 53, де від 1990 р. домівка колишніх політв’язнів, у 1989 р. був відкритий пам’ятник членам коломийського окружного КПЗУ. У буд. № 55, що на розі вул. І. Франка, до 1939 р. була польська школа ім. Коперника, у 1939-41 рр., 1944-48 рр. там працювала педшкола, у 1941-44 рр. — укр. школа ім. Л. Українки (дир. В. Проців), відтак СШ № 2 (дівоча), а від 1953 до 1991 р. — служби міськвиконкому; у червні-жовтні 1990 — редакція «Вісника Коломиї»; після 1991 р. — податкова адміністрація і соцзабез.
У буд. № 2 ще від 1890-х містилася крамниця з дичиною, фруктами з південних країн та делікатесами; кімнати з широким вибором паперових виробів і канцтоварів; крамниця з верхнім одягом та кушнірська майстерня. Після 1920 р. там уже ресторан і кімнати для сніданку, а також крамниця чоловічої та жіночої білизни, годинникарська та ювелірна майстерні. Під час Першої світової війни будинок зазнав великих пошкоджень, але згодом його заново відбудували. У буд. № 4 діяв торговий дім «Продукція», велика гуртівня якого займала приміщення у внутрішньому дворі будинку, в кількох кімнатах було експедиційне бюро, фірмова крамниця взуття, службові кабінети торгового банку (залічкового товариства), а також аптека Д. Бехера і книгарня Є. Чабака.
Під № 6, що був власністю голови спілки різників Я. Стадниченка (він мешкав на вул. М. Верещинського), в центральних кімнатах містився «Банк Покутської землі»; в тому крилі, де містилася хлібна крамниця, була перукарня; декілька кімнат займало бюро фабрики рільничих машин братів Плезя, крамниця солодощів та овочів В. Баранюка, а також рибна крамниця. У внутрішньому дворі будинку стояли великі склади нафти, свічок та різних мастил, про що досить красномовно сповіщала його реклама: «Нафта печеніжинська, мило з фабрики Рожновського, щітки з Кракова, олія і терпетина крайові». Сам Я. Стадниченко тримав свою крамницю з ковбасними виробами і м’ясом в буд. № 4. Під № 8 ще від 1890 р. містилася крамниця фарфору, шкла, ламп і дзеркал, а також великий вибір рам, у 1930-і там містився магазин заморських вин, коньяків, рому та горілки. Під № 10 була майстерня для виготовлення парасоль; у буд. № 12 — склад рільничих машин. Після війни знесли як аварійні буд. № 10, 12, 14 і згодом на тому місці вибудований новий № 12, де тепер фотолабораторія «AGFA».
Під № 16 на другому поверсі була фотомайстерня М. Гнатківської та крамниця з машинами до шиття і писання; а в 1941-44 рр. там квартирувала українська поліція, але згодом перебралася на вул. Ринок, 21, навпроти універмагу «Коломия»; тепер там ощадна каса та обмінний пункт валюти банку «Аваль», а також кафе «Півник». У буд. № 18 продавали збіжжя, а під № 22 тривалий час — посуд та господарський крам. У 1996 р. ця крамниця перейшла у власність агрофірми «Прут», і після відповідного ремонту тут постала продуктова крамниця «Світлана». На скруті вул. Валової, що поруч з буд. № 24, у 1942-43 рр. німці влаштували головний вхід до ґетто, який суворо охоронявся і при ньому постійно чергував німецький поліцай. У буд. № 24, ще від кінця 19 ст. на першому поверсі містився ресторан, після 1920 — кав’ярня «Варшавська», від 1937 р. — ресторан і кав’ярня «Полонія», в інших помешканнях — майстерня і маґазин капелюхів і шапок, крамниця мод Ісидори Німкевич, а в подвір’ї — майстерня з виготовлення возів М. Німкевича. Після 1939 р. там була їдальня спецторгу для військових; до сер. 1950-х — ресторан «Карпати», згодом — їдальня «Трембіта»; від сер. 1980-х — «Дієтична їдальня», опісля кафе «Лаванда». Під № 26 була майстерня з виготовлення різних написів і вивісок, а також католицький готель «Фріц» з кімнатами для сніданків і ресторану, м’ясна крамниця і помешкання польського лікаря Якуба Сєроти. Згодом там було дитяче кафе «Казка».
У буд. № 28 в 1920-30-і скликало до себе офіцерське казино з відкритими кортами для великого тенісу та кількома залами з музикою, з кімнатами для сніданків і ресторану. Після Другої світової війни і переобладнань там залишилося тільки одне приміщення, де розмістилась районна, а згодом міська бібліотека. У другій половині 1970-х навпроти збудували ресторан «Черемшина» і торгово-кулінарний комплекс, а на початку 1980-х за проєктом коломийського архітектора М. Шевчука для нього виготовили дах в яскраво вираженому гуцульському стилі з елементами народної дерев’яної архітектури. Від 1996 р. — там торговий комплекс «Водолій» (співвласники М. та М. Юзюки).
Приміщення №30 ще перед Першою світовою війною австрійські улани використовували для своїх службових потреб і в ньому декілька разів проводили різні промислові й мистецькі виставки; згодом там був військовий склад, а після 1920-х його переобладнали під кінотеатр «Марс», який у 1939-41 рр. мав назву ім. С. Кірова, у 1941-44 рр. — «Вікторія», у 1944—1990 рр. — знову ім. Кірова, від 1990 р. — дитячий кінотеатр «Джерело». У буд. № 32 раніше працювала дитяча лікарня, згодом дитяча поліклініка. Збудували його в 1860-і й використовували до 1939 р. як староство.
Від осені 1939 р. там квартирували спочатку радянські військові структури, в 1941 р. — угорська жандармерія, згодом німецьке відомство, а від весни 1944 до 1950-х, як в основному корпусі, так і в навколишніх допоміжних приміщеннях містилися слідчі відділи МВС.
Від проспекту на схід і на захід пролягає низка бічних вулиць: Гетьмана Сагайдачного, П. Куліша, Валова, бульвар Л. Українки, а також вул. І. Вагилевича, Я. Головацького та Й. Кобринського.
Далі буде... |
