Серед дослідників-краєзнавців у 70-х роках XX ст. чи не найбільший внесок у вивчення, охорону і збереження археологічних та етнографічно-мистецьких пам’яток Прикарпатського краю зробив відомий на наших теренах археолог, історик і краєзнавець Михайло Клапчук (25.02.1920 р.—5.08.1984 р.). Селянський син із покутського села Корнича Коломийського району зайнявся науковими дослідженнями ще під час навчання у Львівському університеті (1938—1941 рр.), до якого вступив після Української гімназії в Коломиї, зокрема був активним учасником в археологічних розкопках у рідному селі. Попутно його притягував і патріотичний рух, а тому 1938 р. Михайло Клапчук став членом ОУН і згодом — провідником Союзу українського націоналістичного студентства та заступником редактора журналу «Студентський вісник». Друга світова війна перешкодила дальшому навчанню, і М. Клапчук повертається додому. Коломийський окружний провід ОУН, який очолював Василь Андрусяк, у 1942 р. доручив Клапчуку очолити військову розвідку, а згодом військову референтуру обласного проводу. Він проводить вишкіл добровольців, вчить топографії на курсах розвідки. 1944 року в с. Вербіжі засновує інститут націоналістичної освіти (іНО), де викладали українознавство, історіософію, геополітику і військову справу. Та 22 червня того ж року радянська військова контррозвідка заарештувала Клапчука. Звинувачення: член ОУН (псевдо «Рак», організатор і керівник ІНО, вояк УПА (лоївка «Грубого», 1944). Військовий трибунал 1-го Українського фронту 16.09.1944 р. засудив його на десять років та п’ять років позбавлення прав із конфіскацією майна. В 1944—1954 рр. перебував у таборі особливого режиму Спецлаг у Джезказгані. У червні 1954-го був звільнений і відбував заслання в Караганді, де 1965 року закінчив заочно педінститут і до 1969 р. працював лаборантом у геологічному управлінні. Займався вивченням геології, палеоботаніки та археологічних пам‘яток. Написав кандидатську дисертацію «Палеоліт Центрального Казахстану» (1969), але з політичних мотивів йому не дозволили її захистити. 1954 року одружився з Юстиною Станіщук, родом із Делятина, яка також разом з батьком перебувала на засланні. Щоб не зрусифікувати своїх чотирьох дітей, 1969 р. переїхав із сім’єю до Делятина, на батьківщину дружини. У Делятині Клапчук працював фотографом у лісокомбінаті, у вільні хвилини збирав експонати для Івано-Франківського краєзнавчого і Коломийського музеїв. Він заснував музей у Делятині. За 30 років творчої комплексної плідної праці, незважаючи на переслідування, брак матеріальної підтримки, М. Клапчук завдяки своїй одержимості, любові до рідного краю детально вивчав пам’ятки археології, етнографії, мистецтва, історію сіл, долини ріки Пруту. Опублікував до 50 наукових та 40 газетно-журнальних статей з археології, етнографії, мистецтва, історії. Він зібрав понад 1700 архівних документів, до двох тисяч вишивок, сотні старих поштових листівок, фотографій, печаток, писанок, обстежив до 150 писаних столів, записав близько 500 народних пісень. Чимало його праць довго залишалося в рукописах. Серед них — «історико-географічний статистичний довідник Делятинщини» (1981), «Огляд історії деревообробної промисловості та лісів на території Делятинського лісокомбінату» (1983), «історія Корнича» (1983), «Сторінки історії Яремчанської курортної зони від найдавніших часів до 1930-х років» (1984), «Джерела до історії Делятинщини. Частина II. 1400—1700 роки» (1984), «Церковні будинки на Делятинщині» (1984) та інші. Про результати своїх досліджень доповідав на наукових конференціях, зокрема на археологічних у Москві (1966, 1968), Ленінграді (1966, 1967, 1968), Кишиневі (1967), Алма-Аті (1967, 1969), Києві (1975), етнографічній в Ужгороді (1972). Переслідування, каторжна праця спричинились до важкого захворювання, і відомий дослідник передчасно помер, не встигнувши опублікувати багато своїх праць. Похований у Делятині. Десь 1962 року Клапчук, приїхавши у відпустку, зайшов до обласного краєзнавчого музею, де ми познайомилися. З того часу я з ним листувався і час від часу зустрічався. Познайомившись з М. Клапчуком ближче, я переконався, що він є великим патріотом України, прагне досконало вивчити пам’ятки старовини та зафіксувати героїчні сторінки національно-визвольної боротьби. Тому я в міру можливостей надавав йому матеріальну допомогу для проведення археологічних досліджень. інколи мені вдавалося виписувати на себе відрядження у Товаристві охорони пам‘яток історії та культури чи в краєзнавчому музеї, і ці гроші я давав йому для поїздок. У листі від 26 жовтня 1977 р. він просив мене «приспішити стосовно тих грошей, що їх обіцяла мені через Вас оформити директорка музею О. Синиця, бо не маю за що навіть до івано-Франківська поїхати, а про інше й говорити нічого». З М. Клапчуком я здійснив археологічні розвідки у Городенківський, Тлумацький райони, вів розкопки палеолітичної стоянки в с. Межигірцях Галицького району. Виявлені археологічні чи етнографічні пам’ятки він сумлінно паспортизував і з детальним звітом передавав до краєзнавчого музею. Він виявив до 300 пам’яток первісної людини в Казахстані та понад 170 археологічних місцезнаходжень на Прикарпатті. М. Клапчук дорожив часом. Працюючи в архіві, він не йшов на обід. Не раз я запрошував його додому пообідати, але він часто відмовлявся через брак часу. Не раз я приносив йому щось перекусити до обласного архіву. Ми дуже швидко знайшли спільну мову, підтримували дружні стосунки. Він був у мене в гостях у січні 1984 р. на моєму 50-річчі. Я часто відвідував Клапчука в Делятині, передав йому рідкісні видання творів про УСС «Авлева жертва» (Коломия, 1926), «Чета крилатих» (1928) поета Юрія Шкрумеляка (1895—1965), який був родом з Ланчина, старовинні поштові листівки з типами гуцулів, з видами Делятина, Дори, Микуличина та інших місцевостей долини ріки Пруту, фотографії репресованого письменника Михайла Козоріса, оперного співака Михайла Голинського та інших відомих людей, які перебували в Делятині. Коли я скаржився Клапчукові, що зазнаю переслідувань з боку органів КДБ, що часто сварить мене директорка музею, не хоче відпускати у відрядження, він радив не виступати проти влади, бо посадять, не політикувати, а займатися конкретно вивченням археологічних та етнографічних пам’яток, збирати народне мистецтво, записувати фольклор, спогади відомих людей. Клапчук також признався мені, що відчуває політичний нагляд, що йому не сприяють в організації музею. Коли в 1972—1973 рр. почалася чергова кампанія моїх переслідувань після критики на обласній партійній нараді секретарем ЦК КП(б)У В. Маланчуком, Клапчука усунули від керівництва музею в Делятині. Ряд статей, які написав Михайло Клапчук на основі архівних та письмових джерел, опублікував після його смерті син, Володимир Клапчук, кандидат географічних наук, нині доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Він упорядкував багатогранну спадщину батька, доопрацював, відредагував і видав ррунтовну монографію в співавторстві зі своїм батьком «Делятинщина: історико-географічне дослідження» (Делятин, 2007 р.). Петро АРСЕНИЧ |
