В історії Української Повстанської Армії, хоч вона існувала і не так давно, є чимало білих плям. Можемо з упевненістю сказати, що грунтовних праць з висвітлення її боротьби проти німців чи проти совєтів не так уже й багато. Але найбільше запитань, на жаль, виникає із визначенням окремих персоналій. Річ у тому, що часто повстанці використовували різні псевдо і за ними нерідко дуже важко було визначити особу. Особливо це непросто зробити, коли схожі псевдоніми мали по кілька людей. Через це виникає плутанина. З нею ми стикнулися тоді, коли спробували визначити особу курінного «Іскри». У 1944 — 1945 pp. до Станіславського відтинку УПА «Чорний Ліс» входили курені «Дзвони» (командири: «Хмара» — Петро Мельник, а в 1945—1947 pp. — Володимир Чав’як — «Чорнота», 1922 с. Тустань, Галицького р-ну — 1951), «Бескид» (командир «Довбуш»), «Месники» (командир Олекса Химинець —«Благий» із Саджави; загинув 20.03.1945 р. в с. Лесівці), Прикарпатський курінь «Скажені» (командир «Прут» — Павло Вацик), «Сивуля» (командир «Іскра»), «Смертоносці» (командири: «Черник» — Михайло Марущак, «Куля», «Чорний» — Данило Рудак). Зауважимо, що у травні 1944 року курінний «іскра» командував куренем «Довбуш», до якого входили сотні «Листа», «Бобика» та «Чайки». Пізніше із залишків розбитого куреня «Грома» та інших повстанських загонів на території Солотвинського району було сформовано курінь «Сивуля» чисельністю майже триста осіб. Курінь оперував на теренах Ланчинського, Надвірнянського та Солотвинського районів. Після зимової блокади відділ перейшов усі села Солотвинського району, щоб стягнути вояків, які на час зими перебували вдома, та налагодити зв’язок із тереновим проводом щодо поповнення лав УПА. У той час 4-й курінь «Сивуля» складався із двох сотень: відділу 78-го «Верховинці» — сотенний «Вивірка» — Василь Гусак (пізніше — сотенний «Бобик») та відділу 79-го «Бистрі» — сотенний «Вихор» (пізніше — сотенний «Сагайдачний»). 7 січня 1946 року, на Різдво, вояки УПА перейшли в с. Верхній Майдан. Невдовзі більшовики напали на село. Почався бій, сили чекістів переважали. Намагаючись прорвати кільце оточення і не наражати жителів села на смертельну небезпеку, повстанці почали прориватися до лісу, де натрапили на засідку. Фактично всі — приблизно 70–80 осіб — загинули в нерівному бою, ніхто не міг точно порахувати загиблих. У цьому бою загинули сотенний «Чайка», чотовий «Місько», а чотовий «Зелений» був поранений. Ті повстанці, які відступали до села, дивом уціліли. Краснецькі, парищанські, ланчинські люди забрали своїх повстанців, решту поховали в селі у спільній могилі у Верхньому Майдані — всього 48 осіб. Курінний «Іскра» поклявся помститися за смерть друга «Чайки». Через два тижні він заманив у засідку «червоних». 4 лютого курінь під командуванням сотника «Іскри» провів важкий бій з батальйоном НКВД у Парищанському лісі, р-н Ланчин. Втрати НКВД — 50 вбитих і 55 поранених; втрати УПА — 41 вбитий і 25 поранених. А ось яку інформацію про напад куреня «Сивулі» подала сторона противника, щоправда, дещо раніше: «ѕ В ніч на 25 листопада (1945 р. — і. Д.) банда сотенного «Іскри» чисельністю близько 200 чоловік здійснила напад на Солотвинський РВ НКВД. Бандити оточили квартиру начальника РВ НКВД — Мамоненко і його заступника по міліції — Рябова, підпалили дім. Співробітники РО НКВД, які перебували у будинку, зав’язали перестрілку з бандитами, яка тривала три з половиною години. Винищувальний батальйон у кількості 90 чоловік бій не прийняв і розбігсяѕ Бандити звільнили із КПЗ РВ НКВД 22 заарештованих і відійшли. Для переслідування і ліквідації банди було вислано військову групу, яка, догнавши бандитів у районі села Майдана Солотвинського району, зав’язала бій, в ході якого було вбито 66 бандитів. Серед них (за неточними данними) було впізнано труп керівника банди — сотенного «іскри»ѕ Секретар Станіславского обкому КП(б)У М. Слонь». Як видно із повідомлення, напад здійснив курінь «Сивуля», проте його командир Юрцуняк—«іскра» загинув аж ... 8 жовтня 1946 року. До речі, він очолював курінь із двох сотень (тобто мінімум 300 осіб) і після так красиво описаного Слонем розгрому ще тричі нападав на той же райцентр Солотвин. Тепер спробуймо з’ясувати, хто він, цей славний командир? У виданні «Реабілітовані історією. Івано-Франківська область» (книга друга), де наприкінці подано список загиблих у боротьбі з комуністичним режимом, натрапляємо на ім’я Яськів Василь Михайлович, 1914 року народження, уродженець села Старого Мартинова Галицького району. Його і подано як командира куреня УПА «Сивуля». В той же час у книзі «Міста і села Галицького району» у статті про Старий Мартинів В. Яськіва названо сотенним УПА. У наведеній цитаті з радянського джерела прізвище курінного «іскри» подають як Юрцуняк. Однак відомо, що таке прізвище є поширеним у селі Підпечарах Тисменицького району, але навряд чи хтось із підпечарівських людей із таким прізвищем може претендувати на звання курінного «Сивулі». Річ у тому, що два Юрцуняки — вихідці із цього села й справді були сотенними: Йосип 1920 р. н. — «Вовк», а Михайло 1919 р. н. — «Юрко». Останнього нерідко також іменують курінним, але свій курінь на базі сотні «Дністер» М. Юрцуняк створити так і не встиг. інтернет-джерела називають також командиром куреня «Сивуля» Федора Гречанюка — «Іскру» (1916?—8.10.1946). Народився він на Богородчанщині. із 1938 р. перебував за кордоном. В Україну повернувся у складі дружин українських націоналістів у 1941 р. У ДУН перебував до грудня 1942 р. Командував сотнею у вишкільному курені УНС «Гайдамаки» у 1943 р. та працював інструктором на різних військових вишколах. Влітку 1944 р. призначений командиром сотні в ТВ-21 «Гуцульщина». Взимку 1945 р. сформував курінь «Сивуля» у ТВ-22 «Чорний Ліс». Загинув у бою біля с. Маняви Богородчанського району, пробиваючись із оточення. Насправіді остання інформація є трохи перебільшеною. Річ у тому, що інформація про загибель «іскри» була зафіксована у повстанських виданнях, і тут домислювати щось недоречно. Подаємо її так, як про це написав повстанець «Остап». «Дня 8.Х.46 сотник «іскра» пішов з 4-ма стрільцями до с. Маняви. Розвідка донесла, що в селі немає большевиків. «іскра» зайшов до хати Сенчака івана на присілку Маняви — Бойки. Коли сотник вийшов на подвір’я, стійковий почав когось задержувати. Замість відповіді большевики відкрили вогонь по стійковому і по «Іскрі». Стійковий упав убитий відразу, а «іскра» був поранений у руку. Він почав відстрілюватися з ППС і дістав поранення вдруге. Стріляти він уже не міг. Большевики думали, що є ще хтось живий і кинули гранату, яка заподіяла смерть командирові. Тіло «Іскри» забрали до Солотвина, там його держали напоказ так само убраного, як його забили, зі зброєю і далековидом. Вони зганяли дивитися на нього всіх, хто був у місті. «іскру» забили бійці спецвідділу, який опісля ще два дні оперував у горах, використовуючи перший сніг». Зазначимо, що 20 березня того ж року в Маняві загинув начальник штабу куреня «Іскри» на псевдо «Богун». То хто ж насправді є курінним «іскрою»? Ми вирішили звернутися до народної пам’яті. Адже ще, напевно, є живі свідки, які достеменно знають правду. Хоча інколи і це не спрацьовує, як, наприклад, із сотенним «Шумом». Скільки є про нього інформації, а хто він був, цей повстанський командир, — невідомо. Схожа ситуація із «Іскрою» та і його побратимами. Бо й досі невідомі справжні прізвища бунчужного куреня «Козачка», чотових «Нечая», «Чорноліса» та інших. Цікаво, що багато учасників куреня «Сивуля» продовжували боротьбу і пізніше. Скажімо, у звіті Станіславського обкому партії про ліквідацію формувань УПА і підпілля ОУН за серпень-вересень 1948 року було зазначено про загибель сотенного УПА «Бобика» та політвиховника колишнього куреня УПА «Сивуля» — «Вихора». На жаль, їхні прізвища також не встановлено. Тож звертаємось із проханням до всіх небайдужих, хто має будь-які відомості про курінного «Іскру», хто достеменно знає про його походження, поділитися ними. Також принагідно просимо відізватися всіх, кому відомі справжні імена та прізвища повстанців, псевдо яких наведено у цій статті. Спільними зусиллями ми повернемо із забуття славетні імена наших борців за волю. Іван Драбчук |
