За 14 км від Галича між двома пагорбами є село, яке розділяє непримітна річка з такою ж назвою – Нараївка.
Раніше поселення йменувалось Гербортів (в архівах ще згадується як Гербутів і Гарбуртів) – від прізвища його першого власника, шляхтича Гербортовського, пише “Репортер”.
Цей рід згадується ще в Галицько-Волинському літописі під 1253 роком. Чеський воєвода німець Герборт жив у замку Фульштейн у Моравії. Під час одного з походів Данила Галицького на Моравію Герборт підкорився йому, чим уберіг свій замок від пограбування. Цілком ймовірно, що дідич Гербутова є однією з гілок розгалуженої династії, яка виводить свої корені від чесько-німецького вельможі.
А перша письмова згадка про село Гербутів датована 1375 роком – коли народився перший відомий нам власник села Яцько Гербуртовський. Після його смерті село успадкував син – Ян. Є відомості і з ХV століття. Так, у 1421 році власник Гербутова судився з католицьким архієпископом, що мав резиденцію в сусідніх Кукільниках, за право володіння рибними ставками. А 1437 році судився знову – з дідичем Кінашева щодо розподілу лісу…
Нині Нараївка поділяється на кілька частин. Починаючи від в’їзду – Перекавки, Середина, Другий Бік і Кінець. В центрі села стоїть дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, побудована у 1925 році. До того часу тут стояла корчма. Потім, кажуть старожили, хотіли звести римо-католицький костел. Однак поляки жили в іншій частині села – за річкою, тому тодішній власник Корнелій Кшечунович наказав будувати храм там – на Другому Боці. Костел є і нині, але ще з радянських часів стоїть пусткою. Також у цьому куті у міжвоєнний час проходила колія, була станція. Нині про залізницю нагадує лише кам’яний міст.
До слова, поляки мешкали у Нараївці здавна. За Австрії їх тут було удвічі більше, ніж українців. Та під час Другої світової вони були змушені еміґрувати до Польщі. А в їхні оселі в’їхали українці з Лемківщини. Мешканка села Софія Гулич добре пам’ятає ті часи:
«Послідна польська сім’я – Покорних – ще перед війною орудувала млином, що стояв на ріці посередині села. Там вони і переховувалися під час війни. Та десь у 1943 році мусили тікати. Односельці їм навіть в тому допомагали, підвезли до Більшівців під поїзд порося та інші речі».
В центрі села, біля церкви зберігся металевий хрест з написом: «В честь 50-річчя панування найяснішого цісаря Франца-Йосифа І і скасування панщини. 1848 р». Біля основи стоїть фігура Богоматері з Дитям, а обабіч – скульптури ангелів. Хрест виготовив у Львові майстер Михайло Димета, а встановили його коштом місцевого осередку товариства «Просвіта» у 1898 році.
Нараївка сильно постраждала під час Першої світової. Через село проходила лінія фронту, воно кілька разів ставало ареною бойових дій, півтора роки тут почергово стояли військові різних армій. «З дня 1 лютого над Нараївкою від Липиці Долішньої частини Саксонського полку вдерлися до російського становища і захопили 60 бранців та 1 машиновий карабін, – писала львівська газета «Діло». А через місяць ще згадка. – 3 березня 1917 року австрійській армії поблизу села вдалось захопити в полон 3 офіцера, 276 російських жовнірів та 7 машинових карабінів».
Село тоді вигоріло вщент, відбудовували його понад 10 років.
Серед місцевих досі збереглися жахливі перекази про військовий шпиталь, який розташувався на кладовищі під лісом, у старій церкві. Його ще називали трупарнею, бо з поранених виживало небагато. Посеред цвинтаря досі є могила австрійських вояків. На жаль, ні епітафії, ні імен, ні кількості – лише бетонний однораменний хрест.
У міжвоєнний час у селі ожили національні товариства: «Просвіта», «Січ», «Сокіл», «Луг» тощо. Нагальним питанням було будівництво хати-читальні «Просвіти», яке вдалось вирішити лише у 1937 році. До того читальні почергово працювали у приватних помешканнях. Гроші для цього збирали звідусіль, найчастіше це були членські внески, кошти, зібрані з концертів, імпрез, літературних вечорів.
Односельці й сьогодні з приємністю згадують народного просвітителя і громадського діяча, дяка Нараївки й Хохонева Йосифа Сікору (1892-1952). Кажуть, умів згуртувати людей та організувати будь-яке свято. До речі, нараївці досі добре згуртовані…
У часи вже Другої світової сюди заїхав німецький воєнний журналіст. Ось що він писав у 1941 році:
«Долина Нараївки простягається на багато кілометрів. Полилося тут у світову війну чимало німецької крові. У кожному селі в цій долині є один, а то й більше цвинтарів з німецькими гробами. Та все ж лише з допомогою тутешніх людей вдається дістатися до одного з кладовищ. До того цвинтаря не має ні дороги, ні стежки. Виявилося, що більшовицька «культура» заборонила селянам дбати про могили, що вони старанно робили до радянської окупації Галичини».
Сьогодні село вражає природою і колоритом народної архітектури. Усе ще є, село живе, незважаючи на жодні війни чи політичні катаклізми. | 
