Ім’я Володимира Скрута колись було відомо чи не кожному мешканцю Станиславова. У двадцятих-тридцятих роках ХХ століття його цукерня на початку Мазепи була культовим місцем. За тістечками, тортами й смачнючим морозивом вишиковувалися довжелезні черги, а чоловіки мріяли знайти дружину, аби пекла смаколики «такі самі, як у Скрута». Зрозуміло, що унікальну рецептуру кондитер не розкривав, але не це було його головною таємницею.

Перші совіти націоналізували бізнес, забрали будинок, залишивши для особистого проживання одну кімнату на другому поверсі. Потім прийшли німці, але й за них цукерню відновити не вдалося. Франківець Сергій Вересов добре знав сина Скрута, теж Володимира, який розповів йому одну історію, пише “Репортер“.

Нацисти створили гетто в райо­ні Бельведерської, куди восени 1941 зігнали всіх євреїв. Потім почалися методичні зачистки гетто, його територія невпинно зменшувалась, мешканців розстрілювали на місці або відправляли до табору смерті. Кілька евреїв-кондитерів, колег Скрута по цеху, попросили його сховати своїх дітей. Той погодився і всю війну переховував у підвалі чотирьох дітлахів. Сказати, що це було небезпечно, – не сказати нічого. Містом швендяли численні таємні агенти, та й пересічні мешканці із радістю «здавали жидів» за пристойну винагороду. Людину, яка переховувала в себе юдеїв, розстрілювали разом з усією родиною.

Крім небезпеки, Скрут ніс на своїх плечах ще й важкий матеріальний тягар, адже дітей треба було годувати. І то не місяць-два, а кілька років, доки до Станіслава не зайшла Червона армія. Таких статків, як за Польщі, пан Володимир не мав, працював у зеленому господарстві, де платили мало.

Усе завершилось добре. Німці схованку не виявили, діти врятувались. За цей подвиг більшовики Скрута ніяк не відзначили, але й до Сибіру, як капіталіста, не відправили.