Тому, хто хоч раз побував у невеличкому хутірці Ловаги за п’ять кілометрів від села Небилова на Рожнятівщині, важко цю чарівну місцину на березі ріки Лімниці не назвати «райським куточком». Але, як на мене, Ловаги — це передусім дух відваги. І не лише через героїчне минуле його людей, а й через відважне сьогодення: з хутором нема належного сполучення, селяни живуть без крамниці, без школи, без ФАПу, без пошти, словом, за межею цивілізації. і лише церковка Благовіщення Пресвятої Богородиці УПЦ КП, споруджена двома десятками ловагівських родин, є для людей і духовним, і патріотичним, і культурним, і соціальним центром буття.
«Сулима» і «Калина», «Голуб», «Тарас», «Дуб»... На Івана Купала у хутірці Ловаги стає людно: упродовж шести останніх років місце загибелі вояків-повстанців 7 липня 1951 року не лише збирає рідних і близьких героїв, а й перетворюється на патріотичну прощу українського духу і звитяги. «У Ловагах нині є п’ятнадцять хат, а було сорок п’ять. Одних виселили на Сибіри, а тих, що лишилися, порозселяли по чужих селах. У радянські часи у Ловагах будуватися не дозволяли — село ж бандерівське. Ловаги — то місце пам’яті про героїчну смерть українських повстанців, які через зрадника загинули від рук енкаведистів. Відтак тіла полеглих забрали десь до Перегінська. Ніхто і донині не знає, де і в якій ямі вони лежать», — каже житель хутірця іван Вацко, якому вже виповнилося 82. «Було село невеличке — звалося Ловаги, там боролись славні хлопці, хлопці-партизани» — з хвилюванням наспівує нам повстанської пісні про «Сулиму» і його побратимів жителька Ловагів Ольга Владика і згадує, що вперше її на хутірці почула ще 18-річною... Ярослав ЄФІМЧУК, депутат Івано-Франківської обласної ради: — Ми тут, у Ловагах, бо тут загинули наші рідні, і мої зокрема. Щороку на івана Купала нас приводить сюда стежина пам’яті, рясно скроплена кров’ю українських героїв-повстанців. Не знаємо, де вони поховані, але їдемо туди, де загинули у 1951 році. Коли довідалися, що тут полягли наші родичі, то спочатку спорудили дерев’яний хрест, згодом — металевий, а нині освячуємо гранітний «упівський» — всім борцям за волю України. Добре пам’ятаємо про наших двох родичів. Григорій Вацеба із села Радчі на Тисмениччині мав псевдо «Сулима», «Варнак» і в останні перед загибеллю часи, після того, як перейшов у ці краї із Яблуниці, був заступником керівника Калуського окружного проводу ОУН. Він загинув з дружиною Ганною Бабійчук зі Старого Лисця — псевдо «Калина». А переховувалися вони в хаті патріотів-ловагівців, у якій загинув і раздівський син Ярослав Белейович — псевдо «Дуб». А хто такі «Голуб» і «Тарас», які того дня також загинули, і досі ніхто не знає. Григорій Вацеба, «Сулима», — рідний брат мого діда. Нині на освячення хреста пам’яті приїхали моя мама і тета Ганя, яких 1947 року вивезли в Сибір, де я й народився. А також присутні рідні сестри «Калини» — Ганна і Броніслава з родинами. Та головно — серед нас є донька «Сулими» Ганнуся, яка приїхала з села Яблуниці Яремчанської міськради з чоловіком та синами Андрієм, який офірував будівництво хреста, і Тарасом. Ганнуся народилася там у колибі, а батьки «Сулима» і «Калина» передали її на виховання чужим людям 1950 року. Разом з дитинкою тоді батьки залишили і клаптик паперу — своєрідне послання донечці. ...Після Служби Божої у місцевій церковці колона на чолі з місцевим священиком о. іваном, у якій були рідні убієнних, місцеві жителі, депутати обласної ради Володимир Семко і Ярослав Єфімчук, районні обранці Рожнятівщини на чолі з головою райради Анатолієм Дирівим, представники районних організацій національно-патріотичних політичних сил краю, інші гості Ловагів, рушила до місця загибелі патріотів. Там, біля напівзруйнованої, але ще вцілілої почорнілої від часу хатчини на краю хутора, в якій переховувалися повстанці до останньої миті свого життя, і відбувся чин освячення гранітного пам’ятника борцям за волю України. Ігор Лазоришин |
