День медичного працівника святкують у третю неділю червня. Традиція бере початок ще з радянських часів, з 1980 року. В Івано-Франківську це свято досить популярне. Тут багато лікарень, аптек, приватних клінік, ще й доволі успішно працює «кузня кадрів» – медунівер. Отже, ця розвідка присвячена медикам – і нинішнім, і колишнім.
Шпиталь чи богадільня?
Вперше заклад із медичною назвою згадується у Станиславові у 1666 році. Тоді дружина Андрія Потоцького, Анна з Рисінських, заклала у місті шпиталь при католицькому костелі. Потоцькі не шкодували грошей на богоугодний заклад і пожертвували йому 6000 флоринів. У 1685 році якийсь Станіслав Морчковський переказав шпиталю тисячу злотих. Втім, незважаючи на солідну фінансову підтримку, шпиталь довго не мав свого приміщення.
На початку 1730-х каштелян варшавський і хорунжий коломийський Павло Беное (син станиславівського архітектора) зробив щедру пожертву на будову кам’яниці для потреб шпиталю. Будинок звели у 1737 році неподалік Галицької брами. Ця двоповерхова кам’яниця збереглась і сьогодні, її адреса – Галицька, 14. Якщо не враховувати палац Потоцьких, вона є найдавнішим житловим будинком міста.
Опікуном шпиталю вважався пробощ костелу Святого Йосифа (цей храм стояв у районі лялькового театру на стометрівці). Одним із обов’язків настоятеля костелу було щоп’ятниці ходити урочистою процесією з усіма убогими від шпиталю до колегіати й там, перед вівтарем Христа, відспівувати на честь померлого фундатора Павла Беное.
Якщо відверто, то цей шпиталь мало нагадував лікарню. Більше того, хворих там узагалі не було. Скоріше це був будинок перестарілих. В інструкції пробощу вказувалось, аби в першу чергу приймав туди заслужених воїнів станиславівського гарнізону, а вже потім, за наявності вільних місць, жебраків, старців і калік.
У різний час у шпиталі мешкали від 10 до 20 осіб обох статей, які за дах над головою мусили працювати при католицькому костелі.
Статистичний опис Станиславова 1868 року називає заклад шпиталем убогих, в якому отримало притулок п’ятеро немічних старців-чоловіків. Засновний фонд складає 8000 гульденів, річний прибуток – 1268. Настоятелем шпиталю був латинський парох.
У 1900-му магістрат звів новий будинок старців та калік на 72 особи. Тепер це музична школа № 3 на Галицькій, 101.
Українці теж дбали про своїх немічних. У привілеї на будівництво руської (тобто української) церкви від 14 вересня 1669 року Андрій Потоцький дозволяє мати при ній школу і шпиталь. Це був маленький дерев’яний будиночок на чотири кімнати, праворуч від храму святого Воскресіння, що стояв на місці сучасної синагоги. Українська громада Станиславова була бідною. Коштів на підтримання закладу гостро бракувало. Як згадує історик Венедикт Площанський, у 1806 році лікарня була цілком понищена й мало не валилася. Незабаром її розібрали та продали.
Аматори на всі руки
У довоєнній Польщі дівчата співали жартівливу пісеньку зі словами: «Не май жодної надії, бо не служиш при колії». Тобто, якщо ти не залізничник із високою зарплатою, то нема чого свататись.
Втім посадовий оклад польського колійовця – це ніщо у порівнянні з доходами лікарів старого Станиславова. Вони отримували не просто багато, а непристойно багато грошей. Академік Володимир Грабовецький пише, що дружина станиславівського ремісника Снічака за лікування свого чоловіка відписала лікареві хату. Схоже, після зцілення подружжю Снічаків була лишень одна дорога – у будинок старців та калік.
Першого відомого нам станиславівського лікаря звали Петро Петаччо. Він жив у першій половині XVIII століття й був придворним ескулапом родини Потоцьких. Кошти в італійця водилися. Спочатку він офірував костелу святого Юзефа 3000 флоринів, а перед смертю пожертвував на єзуїтський колегіум 4000 злотих. Для порівняння, у 1764 році слуга вірменського купця заробив за зиму аж 12 злотих.
Оскільки шпиталів у класичному розумінні у Станиславові не було, медики відкривали приватні лікарні у своїх помешканнях. Так, вірменський лікар Богданович тримав вдома двох хворих, а потім привіз іще двох.
Чи мали тодішні лікарі відповідну освіту? Далеко не всі. Магнатів і багатих купців, скоріш за все, обслуговували дипломовані лікарі, а середній клас задовольнявся цирульниками. Вони «академієв» не закінчували, проте мали непогану практику й дещо вміли. За твердженнями історика Грабовецького, цирульники лікували різні хвороби, пускали кров, рвали зуби, клали банки та виготовляли ліки. Плюс не забували про свою основну спеціальність, тобто голили і стригли усіх охочих. Брешу, не всіх. Монахів-тринітаріїв цирульники категорично відмовлялися стригти, оскільки ті не платили.
Припинили усе це аматорство австрійці. У 1796 році вони запровадили у Станиславові посаду окружного лікаря. Першого з них, Тадея Шкроховського, історик Садок Баронч характеризує як «людину добре знану як з освіти, так і з жертовності для добра людей».
Брехливий фармацевт
Газета «Кур’єр Станіславовский» часто друкувала рекламні оголошення аптеки «Під якорем». Її власник, доктор Байль, зазначав, що вона існує від 1777 року та є найдавнішою в місті. Шановний фармацевт, м’яко кажучи, говорив неправду.
В описі міста 1709 року, поруч із шевцями, ковалями та різниками згадуються двоє аптекарів. Якщо є аптекарі, то мусили бути й аптеки. На жаль, ані прізвищ отих провізорів, ані назв їхніх закладів історія не зберегла. Можливо, обидва добродії просто не залишили по собі доброї слави. Шарлатанів, які подовгу ніде не затримувались, тоді вистачало.
Але була ще одна аптека, яка працювала задовго до байлівської. Старий Станиславів славився як потужний осередок єзуїтів. Отці спорудили тут величний кам’яний костел (сучасна катедра) та відкрили колегіум – навчальний заклад. У списках викладачів за 1721 рік згадується брат Юрій Тенклоффен – управитель аптеки. Можливо, він невдовзі помер, оскільки наступного року в актах фігурує вже інший аптекар – єзуїт Ян Брушкевич.
У 1744 році колегіум перебрався у нове, щойно збудоване приміщення. Сьогодні там морфологічний корпус медуніверситету (площа Шептицького), будівля є пам’яткою архітектури національного значення.
Зрозуміло, що аптека була корпоративною та обслуговувала викладачів і студентів, яких налічувалось до 400 осіб. Втім єзуїти потребували грошей для своїх численних закладів, тому більш ніж впевнений, що містяни теж мали доступ до неї. Ясна річ, не безкоштовно.
Але ченці не були аж занадто меркантильними. У 1768 році росіяни, скориставшись внутрішнім розбратом, вдерлися до Польщі та окупували Станиславів. У битві під Підгайцями москалі розгромили польських повстанців і захопили 124 полонених, яких кинули до фортечних казематів. Багато з них отримали поранення, до того ж їх пограбували та майже не годували. Заопікувалися ними єзуїти. Брат-аптекар приносив в’язням ліки, обробляв рани, збирав по будинках білизну та одяг, які розподіляв серед нещасних.
Останнім єзуїтським фармацевтом був Бенедикт Чарлецький. У 1773 році Папа Римський ліквідував орден. Усе єзуїтське майно перейшло у власність держави. Як наслідок, чотири роки у Станиславові взагалі не було жодної аптеки.
Іван Бондарев |
