Є люди, які живуть довго навіть після своєї смерті. Вони живуть у пам’яті людей. І це не обов’язково мусять бути величні  історичні постаті, про яких дізнаємося зі сторінок книг. Це можуть бути люди, котрі живуть поруч, ходять із нами на роботу, разом сидять за одним столом під час святкувань. Просто їх виділяє серед нас надзвичайна гуманність, підкріплена високим і самовідданим професіоналізмом. До таких людей у Галичі безперечно належить лікар Михайло Шекета. І хоча його немає з нами уже більше сорока років, ніхто ще не чув, щоб про нього було  сказано  якесь згірдне слово. Він народився 20 листопада 1897 року у селянській родині Андрія Шекети у селі Поплавники. Крім нього, у сім’ї виховувалися брати Іван та Микола і сестра Софія (останні двоє були близнюками). Навчався в сільській початковій школі. Продовжив навчання у Рогатинській гімназії, яку закінчив  у 1914 році. Разом з братом Іваном на початку Першої світової війни сімнадцятилітнім юнаком пішов добровольцем в Легіон  Січових Стрільців. Служив в частинах Української Галицької Армії. Після занепаду ЗУНР М. Шекета навчається  в Українському університеті у Львові на медичному факультеті. Коли польська влада  закрила університет, то  його ув’язнили (тюрма у Тухолі). Після закінчення терміну покарання  він разом із своїми товаришами нелегально переходить кордон до Чехословаччини.У 1923 році М.Шекета поступає на медичний факультет Карлового університету в Празі. Закінчивши навчання, у 1926 році лікар повертається додому. Та польська влада не дала йому змоги працювати, оскільки не визнавала чеський диплом. Тому Михайло Шекета  1931 року нострифікував (підтвердив) свій диплом у Познанському університеті. У 1932 році він одружився із Марією Янович (1909  р.н.), дочкою Теофіла, відомого у Галичі громадського діяча. Саме з початку 30-их рр. він починає свою лікарську практику у Галичі.  У Станіславській окрузі ширилися чутки,  що в цьому місті є лікар, який лікує бідний люд безкоштовно. На той час в Галичі працювали два лікарі: магістратський доктор Облер і В. Мулькевич, що мав свій рентгенівський кабінет. Вони брали за прийом  від хворих по 5 злотих. Поселившись у Галичі,  М. Шекета не тільки проявив себе як здібний фахівець, але й  активно включився у громадське життя міста. Ми знайшли інформацію про те, що  на початку 1933 року він був обраний заступником голови кружка (гуртка) «Рідної Школи» у Галичі. У середині 30-их років він стає членом Українського лікарського товариства з осередком у Львові.У 1939 році  після того,  як Галичина була приєднана до складу СРСР, в Галичі відкрилася лікарня. Михайла Шекету було призначено на посаду головного лікаря. Новий  медичний заклад запрацював у триповерховому приміщенні, збудованому в 1936 році польським священиком Генріком Ангером. Та недовго довелося тішитися славному галицькому лікарю. Одні  окупанти  в 1941 році змінили інших. В  роки війни лікар не раз був у небезпеці, адже доводилось рятувати життя людей різних національностей чи політичних поглядів. Збереглися свідчення, що він на початку війни надавав допомогу  пораненим воїнам Червоної Армії. А в 1942 році, коли фашисти почали єврейські погроми, М.Шекета врятував свого давнього колегу, доктора Давида, переправивши його в загони УПА. Згодом Михайло Шекета був одним із тих лікарів, які активно підтримували  повстанський рух, передавав у ліс ліки та інструменти. Так, у 1943 році під його керівництвом пройшли у Галичі, а наступного року у Галицькому районі повітові санітарні курси, які забезпечили велику кількість  медичних працівників та санітарів для УПА. Тут навчали молодих дівчат, як надавати першу медичну допомогу.З 1944 року М. Шекета докладає багато зусиль для відновлення лікарні в Галичі.  У ній  тоді було всього  50 ліжок, а відділення постійно тулилися в різних пристосованих приміщеннях.  Не покладаючи рук, він працює і хірургом, і терапевтом, і педіатром, і акушер-гінекологом, і головним лікарем водночас. Залучає до праці свою дружину, викладача музики,  Марію Теофілівну. Вона допомагала йому протягом декількох років, працюючи безкоштовно акушеркою, а згодом - операційною сестрою. Цілодобово подружжя Шекет перебувало в лікарні. Зрештою, і мешкали вони недалеко (сьогодні це вулиця Ярослава Осмомисла, 16).  Тут, ще до війни, у родини Гузарів, вони купили обійстя і стару хату, що правила за літню кухню. Свій власний дім Шекети будували дуже довго - від 1939 аж до 1955 року.  Саме в Галичі у подружжя народилися їхні діти – син Мирослав (1933 р.н.), який пізніше також став лікарем, та дочка Марія (1935 р.н.). Під час повені у Галичі в 1941 році фундамент нової хати опинився на метр у воді. Сім’я на деякий час переїхала до Поплавник до брата Миколи. Там М. Шекета  також допомагає хворим, адже для нього найбільшою цінністю завжди було людське життя. Після війни під керівництвом Михайла Андрійовича Галицька лікарня стала районною навчальною базою для студентів Станіславського медичного інституту. У 1952 році М.Шекеті, одному з перших в Україні, було присвоєно почесне звання «Заслужений лікар УРСР». Працював М. Шекета до 1957  року, проте і після цього, будучи на заслуженому відпочинку, багатьох хворих приймав вдома. Він  користувався справжніми, а не підкупленими повагою та авторитетом. Помер Михайло Шекета 11 червня 1969 року, похоронений на старому цвинтарі у м.Галич.Михайло Шекета був, без перебільшення, народним лікарем, чудовою людиною надзвичайно доброї вдачі. У нього були великі чорні очі, якими він, буквально, гіпнотизував своїх пацієнтів і давав їм велику надію на одужання. Багато мешканців Галича та навколишніх сіл ще й до сьогодні кажуть про нього з великою любов’ю: «Михайло Шекета був  найавторитетнішим чоловіком у районі, бо  вмів лікувати все». Саме за це його  знали колись  далеко за межами Галича.М. Шекета захоплювався  природою. Розповідають, що Михайло Андрійович дуже любив народну і класичну музику, історію, знав багато мов. Як бачимо, виходець із малого галицького села став справжнім інтелектуалом духу. 

Іван ДРАБЧУК, співробітник Національного заповідника «Давній Галич»