Мирослав Симчич на підпільне псевдо «Кривоніс» дотепер проживає в рідному Вижньому Березові на Косівщині, одному із сіл старої української шляхти, заснованому ще визначними воїнами короля Данила Галицького. У шкільні роки п. Мирослав дуже хотів бути козаком і готувався до цього в численних сутичках з польськими ровесниками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час його було виключено зі школи. В 1941 році вступив до молодіжної організації ОУН. Під час навчання в Коломийському архітектурному технікумі восени 1943 року був направлений у перший курінь УНС (Українська Народна Самооборона) в Космачі. Як тільки почали формувати Українську Повстанську Армію, Мирослав Симчич вступив до спеціальної старшинської школи. Після того розпочалася його велика боротьба за Україну. «День, якого очікував з нетерпінням, настав. Я — в УПА, — згадує М. Симчич про ті дні в документально-художній повісті «Брати вогню» Михайла Андрусяка (ст. 129). — Табір розташовано в Завоєлах. На південний захід від Космача височить гора ўрегіт, під нею й облюбували місце повстанські командири. Партизанське пристанище мало вигляд тимчасового, повстанці не збиралися відсиджуватись у лісах. Підніжжям гори снував озброєний люд в уніформах усіх держав — мадярській, радянській, німецькій, польській, румунській, італійській, чеській... Остання нагадувала американську, у них солдатська форма відрізнялася від генеральської лише погонами. Один матеріал, однаковий покрій...». Чи не найвизначнішим у бойовій біографії Мирослава Симчича є бій, у якому його сотня розгромила цілу каральну експедицію енкаведистів, відому винищенням цивільного населення та депортаціями кримських татар, інгушів, чеченців. Про це вже довгі роки складають легенди. Більшовики намагалися знищити повстанців в окрузі Космача, де дислокувався їхній штаб. Більшовики називали це село бандерівською столицею. 1945 р. вороги вступили в Космач без бою і нещадно грабували людей. Після того прийшли захищати селян вояки УПА. Бій тривав три доби безперервно. Підмогу більшовиків вони перехопили. Тихо вручну розібрали дерев’яний міст. і, дочекавшись ранку прямо в снігу, спостерігали, як машини, набиті солдатами, що приїжджали на допомогу більшовикам, злітали з берега в річку. Дочекавшись, поки більшовики зберуться докупи, понад три години вогняною атакою знищували ворожі сили. Цікаво, що енкаведисти не знали, хто їх тоді розбив. Однак через кілька років березівський зрадник розповів все до нитки. У документах було написано, що в бою загинуло понад 430 осіб, у тому числі й генерал-майор, за іншими даними, полковник Дергачов, Герой Радянського Союзу, до речі. «Кривоноса»-бійця добре характеризує такий випадок. Після поранення в бою, коли розривна куля влучила йому в праву руку, перебивши кістку вище ліктя, він про поранення нікому не зізнавався. Натомість Мирослав міцно перетягнув рукав кожуха на кисті, щоб не стікала кров. Через кілька годин він втратив багато крові, від чого почалася гангрена. Наперекір лікарським порадам лікував недугу народними прадідівськими методами, що одразу й допомогло. Потім прийшов тифѕ Потім — неволяѕ За свою любов до України провів у російських в’язницях 32 роки шість місяців і три доби — від дня останнього бою 4 грудня 1948-го до 30 квітня 1985 р. Але довгі важкі катування в концтаборах не знищили патріотичний дух коломийця. — Коли катували, то садили на крісло, — розповідає про ті події «Кривоніс», — прив’язували руки назад, закочували штани до колін і били шомполом під колінами, змушуючи розповісти правду. Але Бог мені допомогав витерпіти ті жахливі тортури і не сказати жодного слова правди. Таких важких тортур було безліч. і тоді я, сидячи в тому кріслі, в думках весь час просив Бога, щоб дав мені сили витерпіти і чесно померти. Вони добивали мене до непритомності. Вважаю, краще було чесно померти, аніж нечесно жити... Цікаво, що байдужими до героїчного життя «Кривоноса» не залишаються навіть діти. Молодь теж бажає наслідувати справжнього патріота. У 2009 році до п. Мирослава почали надходити листи від Віктора Федоренка із села Диканьки на Полтавщині. Хлопець тоді навчався в 10 класі і палко захоплювався історією. Після прочитання роману «Брати грому» М. Андрусяка про національно-визвольні змагання 40—50-х років хлопця дуже зацікавила постать Мирослава Симчича. До речі, Віктор писав в одному з листів: «Взагалі у нашій бібліотеці немає книг про УПА і ні про яку національно-визвольну боротьбу українців. Я колись бачив у бібліотеці книгу «Літопис УПА» в декількох томах, але її на руки не дають, бібліотекар сказала, що я ще до неї малий». Тому Віктор, якого тягнуло до історичних знань, був дуже вдячний п. Мирославові за подаровані історичні книги. Під час тривалого листування хлопець зізнався, що в селі його часто називають бандерівцем або націоналістом. Але для нього це звучить як комплімент, цим він пишається. Віктор писав до Мирослава Симчича: «Ви і ваші бойові друзі будете для мене завжди прикладом мужності, сили волі, надійності і любові до України». — Кожен Божий день у боротьбі був важливим, — каже «Кривоніс». — Не було жодної хвилини, до якої ми були б байдужими. Хоча жилося тоді зовсім не легко. Але в ім’я нашої держави, майбутнього дітей, онуків, правнуків ми витримували всі тортури, всі важкості, які приносила доля. Сотенний ОУН покладає багато надій на українську молодь. Пан Мирослав абсолютно не погоджується з твердженням, яке не раз чує, що сьогоднішня молодь є байдужою чи поганою. Він переконує, що в усіх народів і в усі часи в цілому світі саме молодь відігравала першу скрипку. А молоде українське покоління є патріотичним. А якщо і є байдужі, то їх одиниці. — Сьогодні ситуація в Україні є найгіршою за останні 20 років, — розмірковує Мирослав Симчич. — Але вона не є безвихідна. Її можна змінити. Однак це можливо тільки завдяки нашим спільним зусиллям. Адже якщо ми довели Україну до такого стану, то й самі повинні вивести її з нього. Найбільшим нашим ворогом є байдужість. З цим треба боротися кожному з нас... Наостанок бесіди «Кривоніс» побажав усім українцям гуртуватися, в чому наша сила, і не показувати пальцем один на одного, а самим братися за справу, якщо щиро любиш Україну. Олена КОЗАЧЕНКО |
