Милуючись історичною архітектурою, ми помічаємо, наскільки гармонійними і продуманими є окремі деталі давніх кам’яниць. Оригінальний декор можна знайти навіть під ногами, адже на підлогах у під’їздах ми бачимо ошатні квіти, гілля з плодами, жіночі голівки і дивовижних істот. Спробуймо дізнатися більше про ці маленькі скарби з минулого.

Вітання з Венеції

Безшовні підлоги, прикрашені мозаїкою чи різними малюнками, називаються терацо або венеційськими підлогами. Вони здебільшого створюються з цементу, до якого додаються мармур, різні види каменю чи скло. Терацо в перекладі з італійської означає «тераса». Маленькі шматочки мармуру вперше використовувалися разом із глиною для оформлення недорогих терас у будинках італійців.

Передісторія терацо сягає часів античної Греції, де підлога викладалася галькою, яка скріплювалася вапном або глиною. Згодом цей вид декоративної підлоги перейняв Стародавній Рим. Саме тоді техніка створення терацо отримала подальший розвиток під назвою «заливна кладка» або «підлога варварів». В Італії заливна кладка створювалася з суміші вапна і тертої цегли, яка надавала вапну рожевого кольору.

Перші зразки таких підлог з’явилися у Венеції ще на початку XII століття. Тоді це була заливна трамбована підлога – суміш товченої теракоти з вапном. Наприкінці XV століття майстри-ремісники вже повсюдно застосовували цей вид покриття для підлоги, ввівши його в широкий ужиток. Тоді широко застосовувалась технологія створення підлоги терацо на основі стяжки. З часом вона все більше вдосконалювалася, а поверхня підлоги прикрашалася кам’яною крихтою, подібною до хаотичної мозаїки.

Класичне венеційське терацо в ХІХ столітті переважно мало вигляд «висіву» мармурової крихти різних кольорів та розмірів. Часто в підлогу вмуровували гладкі вирізані вручну плитки з цінних видів мармуру, скляну мозаїку, перламутр, а також білу гальку. Парадність цьому виду терацо надавали орнаменти, які робили його справжнім витвором мистецтва. Таке терацо нагадувало кам’яний килим.

Інший вид терацо – паладіана – зовні нагадує бруківки Стародавнього Риму. Спочатку цей тип підлоги використовувався для мощення зовнішніх доріжок, а потім був адаптований для житлових приміщень та громадських будівель.

Найдавнішим видом терацо є пастеллоне, яке, починаючи з XV століття, прикрашало житла венеційців. Цю назву підлога отримала завдяки використанню теплих кольорів та відтінків. Традиційні кольори пастеллоне – різні відтінки червоного і жовтого.

Де можна побачити?

Чи не найвідоміші терацо в нашому місті можна побачити на вул. Короля Данила, 1, де на кожному поверсі інший рослинний орнамент. Цю кам’яницю вважають одним із найбільш яскравих і монументальних зразків стилю модерн у нашому місті. Будинок збудували у 1910 році на замовлення інженера Файбіша Ізраеля Катца. Інше крило будинку належить до вул. Мазепи і має номер 36. Тут ми можемо побачити терацо з ініціалами власника будинку та роком будівництва.

Трохи менш відоме терацо «мешкає» у кам’яниці Вайнґартена. Будинок має подвійну адресу – вул. Гординського, 17  і вул. Чорновола, 28. Він збудований у 1912 році, дату будівництва можна побачити над під’їздом з боку вул. Чорновола. Власником будинку був Кароль Вайнґартен, який належав до впливової і багаточисельної станиславівської родини.

З тутешнім терацо навіть пов’язана романтична легенда. Розповідають, що власник будинку був закоханий у дівчину, яка не відповідала йому взаємністю. Тому він задумав помститися їй і віддав розпорядження зобразити портрет цієї дівчини на підлозі у під’їзді новозбудованої кам’яниці. І ось уже понад сторіччя портрет чорнявої молодої жінки прикрашає підлогу, а по ньому ходять мешканці та гості будинку.

Ще одна «знаменитість»  – симпатичний дракончик – прикрашає підлогу в будинку на вул. Мазепи, 7. За інформацією краєзнавця Михайла Головатого, архітектором будинку був Феліціян Баян. Будинок із подвійною нумерацією 7–9 на вул. Мазепи – характерний приклад віденського неокласицизму. Достовірної інформації про те, коли точно збудували кам’яницю немає. Відомо лише, що в 1906 році підприємець Мойше Пінелес продав купцю Абрагаму Ґотфріду кам’яницю, яка носить зараз номер 5. Ґотфрід на той момент уже володів будинком № 7–9, тож, імовірно, він і побудував цей будинок на місці двох давніших десь на початку 1900-х років.

На сучасній вулиці Василіянок (давніша назва – вулиця Скарги) є двосекційна кам’яниця під номерами 5 і 7. Господар цієї кам’яниці теж був «подвійним» – Марія Буркґардт та Ян Бігун. Підлоги в обох під’їздах прикрашені їхніми ініціалами – «МВ» та «JВ». На підлозі видно також дату будівництва – 1911 рік.

Терацо у вигляді орнаменту є також у будівлі на вул. Незалежності, 18 та в багатьох інших історичних кам’яницях міста.

Виробництво

На початку ХХ століття у Станиславові та його околицях було аж три виробники венеційських підлог. Що зовсім не дивно, адже місто тоді активно забудовувалося. Однією з найбільших у Станіславові була фірма «Серафіні», яка займалася кількома видами діяльності, зокрема виготовленням цементних та бетонних виробів, а її офіс знаходився на вул. Зарванській (тепер вул. Заклинських). На жаль, про власника підприємства Доменіка Серафіні інформації обмаль. У Станиславові він з’явився десь біля 1901 року. В 1907 році заснував фабрику цементних виробів. Усіляко намагався стати «своїм» у місті, займався благодійною діяльністю. В 1907 році виконав роботи для костелу (залив підлогу) на вул. Ґіллера за дуже низькою ціною і погодився чекати на оплату кілька років, ще й пожертвував на костел певну суму. Займався також оформленням подвір’я казарм Швайковського (тепер вул. Франка, 4).

У 1910 році Серафіні брав участь у ремонтних роботах Каси ощадності (тепер вул. Мазепи, 14). Був спонсором футбольної команди «Станиславовія» і сам трохи грав у футбол. Фірмову позначку Серафіні можна побачити на підлозі в будинку на площі Міцкевича, 6. Є припущення, що його нащадки можуть жити в місті Фронтоне, Італія. Там на зламі ХІХ і ХХ століть жила велика і відома родина промисловців Серафіні. Деякі члени родини емігрували також до Нью-Йорка. Ймовірно, сам Доменік Серафіні помер і був похований у Станиславові.

Знаною і шанованою в Галичині була перша крайова фабрика цементних виробів Джованні Джуліані, яка відкрилася у червні 1898 року у Львові. Вона пропонувала бетонні труби, плитку, виготовлення венеційських підлог терацо, сходів, балконів, залиття фундаментів. У 1899–1905 роках фірма «Джованні Джуліані» займалася каналізаційними роботами в Станиславові. Тоді каналізаційна та водопровідна системи носили локальний характер, тому міська рада і магістрат вирішили їх розширити. Відповідні проєкти були розроблені в 1908–1909 роках. З цією метою в одному з віденських банків узяли кредит на загальну суму 4 млн корон, але початок Першої світової війни перервав будівельні роботи.

З 1902 року запрацювала філія цієї фабрики в Станиславові на вул. Зарванській, 18, яка зразу ж отримала відповідальне замовлення і зайнялася бетонними роботами для нової міської газовні на «лані за Бельведером» (теперішня вулиця Ленкавського). У січні 1903 року будівництво завершили, а приміщення старого газового заводу закрили. В червні 1909 року засновник фабрики помер, що мало не викликало паніку на будівельному ринку Галичини. Син покійного мусив подати оголошення в пресі, що, незважаючи на смерть засновника, підприємство продовжить свою роботу і виконає всі замовлення, яке воно отримало.

У Вовчинці під Станиславовом працювало ще одне підприємство, де виготовляли бетонні вироби, плитку і підлоги терацо. Його власником був інженер Самуель Ландау.

Підлоги терацо були популярними не лише в австрійські часи, а й за часів Другої Речі Посполитої. Щоправда, у 20–30-х роках минулого століття прикраси на них стали значно лаконічнішими – переважно це ініціали чи прізвище власника будинку.

З 1960-х років підлоги терацо застосовувалися переважно для приміщень громадського призначення, де вимагалися покриття підвищеної міцності та зносостійкості. Такі підлоги можна було побачити у будівлях вокзалів та на об’єктах транспортної інфраструктури, у виробничих цехах і адміністративних комплексах, лікарнях та поліклініках, школах і дитячих садках. Зустрічаються також постаменти до пам’ятників із терацо.

У середині 1960-х років було представлене терацо на основі епоксидної смоли. На початку 1970-х років близько 30 % усіх встановлюваних терацо належали саме до цього типу. Це дозволило отримати більшу різноманітність кольорів і зменшило товщину підлоги, що заливалася. Для виробництва підлог терацо використовували відходи мармуру та інші відсіви гірничодобувної галузі. Плитка в ті часи була в дефіциті, у зв’язку з чим було необхідне покриття для підлоги зі схожими характеристиками, але низькою собівартістю виробництва. Таким матеріалом і виявилися підлоги терацо.

В подальші роки підлоги терацо не користувалися особливою популярністю, адже більш поширеним покриттям була плитка. І лише на початку 2000-х років вони знову ввійшли в моду.

Олена БУЧИК