Небуденна подія зібрала у неділю, 16 вересня ц. р., біля будинку Лагодинських у Делятині великий гурт небайдужих людей. А відбулось тут урочисте відкриття Делятинського краєзнавчого музею і посвячення відновленого хреста на його подвір`ї, встановленого господарем 1902-го, який радянська влада знищила у 1959 р. Отець Петро Голіней із помічниками і церковним хором відправив молебень і промовив до присутніх щирі слова вдячності за ще один духовний осередок у Делятині. Нарешті. Не в кафе, ігротеку чи ресторан бігатимуть наші діти і внуки. Треба ж їм десь свій молодечий запал вгамувати. Слава спортові і тим спортсменам, які не шкодували сил, енергії, власних коштів, власної автомашини, не досипаючи ночей, «шибаються» по містах, базарах, магазинах, по селах і його жителях, визбирують і впорядковують для прийдешніх поколінь нашу історію, наші звичаї і побут! Таким одержимим, невгамовним, спраглим до минувшини виявився Андрій Мисюк, уродженець Делятина. Як знаменито, натхненно він розповідає відвідувачам музею про історію рідного Делятина. З якою любов`ю і пошаною він бере у руки напівзотлілий старий документ, будь-яку річ і… оживають наші предки, події епохи. Це ж як цікаво, що ось цими скребками, пластинками, крем`яними наконечниками наші пра-пращури добували собі їжу, майстрували житло, шили одяг, облаштовували свій побут, дізнатися про промисли, освіту, культуру твого рідного краю, топонімічні назви присілків, видатних земляків. – Це тут, де тепер наш город, колись знаходився Делятинський замок, а тут – «морське око», а там – перший тартак, а Саліна – це знаменита на всю австро-угорську імперію фабрика солі. Сам цісар Франц Йосип приїздив до Делятина. А на березі річки Солонець розміщувались бальнеологічні корпуси, де оздоровлювались у солоних ваннах і приймали мінеральні інгаляції пани з Відня, Кракова, Варшави… Процвітав тоді Делятин. Містом був. Аж просилася ця прегарна споруда при головній трасі на Закарпаття і в Європу стати вогнищем культури і туризму на Делятинщині. Тішилися вчителі, місцеві краєзнавці, науковці, гості зі Львова, Івано-Франківська, найвищі представники влади з району, люди із різних присілків Делятина, ба і із Заріччя, Ланчина, Яремча, Надвірної, інших населених пунктів. Були тут колишні і, можливо, майбутні депутати Верховної Ради України Василь Костицький та Юрій Дерев`янко з Києва. Після перенесеного інсульту приїхав відомий колекціонер Іван Гречко, щоб розвідати, чи не віддати йому свою колекцію ікон на склі, рівної якій немає в цілому світі, а також колекції дерев`яних різьблених ужиткових речей, одягу, хрестів, трисвічників, які він упродовж всього життя збирав по наших горах. А тепер, на схилі літ, треба це багатство десь гідно примістити, щоб не розпорошилося по приватних магнатах, або щоб не вивезли за кордон. – Але мені треба, як мінімум, 5-6 кімнат, щоб усе це розмістити і належним чином представити, – каже п. Іван. Інший львівський колекціонер Б. Васьків уже подарував Делятинському музеєві колекцію картин відомого в Делятині художника Йосипа Васьківа. Лиш якусь дещицю його багатої малярської спадщини міг розмістити у маленькій кімнатці творець музею. А де ще інші митці, котрі мають безпосередній стосунок до Делятина (Мегик, Монастирський та багато інших)? Із далекої Америки везе родинну архівну спадщину внучка М. Лагодинського, дочка відомої письменниці Лесі Верховинки (Ярослави Лагодинської) до рідного Делятина. Дуже мало місця відведено для музею такого великого селища, яке уздовж і впоперек розтягнулося на понад 10 км із його присілками Площею, Любіжнею, Лугом, Горишем, Посічем, Лотовим, Шевелівкою, Погребничем, Лугами та з його непересічними людьми, які по світах творили матеріальну й духовну культури, несли світло «Просвіти», боролися за славу і незалежність України. Чи не настав час відселити тих кілька (2 чи 3) класів в якесь інше приміщення, а будинок Лагодинських віддати повністю під музей, передбачивши біля нього місце для паркування автобусів? Адже туристи з цілого світу не шукають наших магазинів і кав`ярень. Вони їдуть пізнавати світ, шукають екзотику, старовину. Я знаю, якою є важливою і потрібною школа, бо сама педагог. І все ж, якщо дуже захотіти, то можна знайти для тих школярів достойніше приміщення із внутрішнім туалетом, із поближчим буфетом, і подальше від такої небезпечної дороги. Подумайте, панове Михайле Винник із Олегом Петрішаком і Михайлом Косилом. Адже достойний тріумвірат: священик, війт і директор школи, якщо вони за духом єдині, то гори можуть пересунути… А тут ще й районна влада підсобить із благодійниками й депутатами, бо, як випливало з їхніх виступів, із розумінням поставилися до насущної проблеми й обіцяли всіляку підтримку. Олександра ЗВАРЧУК, м. Надвірна |
