До війни в селищі Обертин на Тлумаччині майже третину населення становили євреї. Вони жили в центрі, тримали ресторани, магазини, майстерні. Війна стерла цілу громаду та їхні домівки, не залишивши й сліду. Але тепер тут взялися відновити старий єврейський цвинтар.

Талі Шнер приїхала до Обертина з Ізраїлю – подивитися на батьківщину свого батька Еміля Гундерта, який помер вісім років тому. Показує щоденник батька, списаний івритом, де він згадує Обертин – тут пройшли його дитячі роки.

«Батькові дуже пощастило народитися у затишному місці на Прикарпатті, – говорить Талі. – Стосунки між українцями, поляками, євреями в Обертині до війни були дуже добрі. Він залишався тут до 1941 року – до окупації німцями. Потім виїхав у Свердловськ, один рік навчався у свердловській політехніці, працював у батальйоні. Вірив, що тут усе добре. Потім отримав листа від брата про те, що всю сім’ю вбили. Після закінчення війни повернувся, але нічого вже не застав. В Обертині провів лише чотири години. Зрозумів, що більше тут не зможе бути, тому поїхав».

А цього літа Обертин сам дав про себе знати.

«Це було як чудо – знак з неба, – каже Талі. – Мені подзвонив чоловік, сказав, що його звати Ізраїль Шиклер. Мій батько знав його батька, бо вони жили разом в Обертині».

Ізраїль розповів Талі про місцевого бізнесмена і депутата облради Богдана Станіславського, який зібрав в одному місці надмогильні плити зі зруйнованого єврейського цвинтаря і хоче допомогти його відновити. А ще – про Крістіну Кармі, яка, як виявилося, теж знала батька Талі.

«Я зателефонувала Крістіні і виявилося, що вона шукала мене багато років, – розповідає далі жінка. – Я поїхала до неї, вона розповіла про те, як жила в Обертині і про книжку, яку написала. Потім я знайшла ще одну книжку про Обертин, яку написав Шмуль Ройх. Він був приблизно такого ж віку як і мій батько, коли жив тут. Він виріс тут, під час війни пішов служити до радянської армії, а опісля повернувся до Обертина разом з моїм батьком. Звідси вони поїхали до Коломиї, Львова, Лудзя, а потім – в Ізраїль».

Крістіна Кармі – одна з небагатьох, кому вдалося втекти під час німецької окупації. В Обертині жила у сім’ї фотографів. Мала ще дві сестри. Але у 1943 році всіх розстріляли, а наймолодшій Крістіні вдалося втекти.

«Коли її везли з Обертина в Кам’янку на страту, мама впросила, щоб доньку відпустили, – розповідає Станіславський. – Вона ціле літо переховувалася городами. Потім потрапила в родину католиків, прийняла католицьку віру, згодом переїхала до Польщі. Хотіла стати монашкою. Але настоятелька сказала: раз ти вижила, маєш їхати до себе і розповідати про це. Нині Крістіні 85 років. Минулого року вона видала книжку українською і польською про те, як чудом вижила».

Коли Кармі дізналася, що у селі відвели територію для відновлення єврейського цвинтаря, приїхала до Обертина. А нині сюди приїхала й Талі – знає, що жодних знаків своєї родини на могильних плитах не знайде, але хотіла побачити місця, де народився батько.

Поки йдемо разом з Богданом Станіславським і сільським головою Віктором Хамутом, Талі Шнер розпитує про кожен будинок, на центральній площі хоче віднайти місце, де ймовірно стояв будинок її батька. Нині тут сквер, на його місці була площа Ринок і навколо – торгові будинки. Неподалік і жив батько. Його родина торгувала алкоголем та одягом. Під час війни усі будинки євреїв, разом із синагогою зруйнували.

Сільською вуличкою йдемо до колишнього єврейського цвинтаря. Після війни його розрівняли, могильні плити зібрали, а територію використовували для господарських потреб під комунальне підприємство – працювала пилорама, гасили вапно. 10 років тому Станіславський придбав цю територію і нині зберігає там будматеріали. А минулого року частину ділянки відвів під меморіал.

«Знаю, що там був цвинтар, тому будувати нічого не можу, – каже підприємець. – Після того, як вийшла книжка Крістіни Карни, ми порадилися з сільським головою і відділили частину цієї території. Навезли ґрунт, посіяли траву, поскладали могильні плити, які знайшли на території колишнього КП. Є місце і плити, а єврейська спільнота вже нехай думає, як вони бачать цю територію».

Станіславський каже, що готовий допомогти, але займатися цвинтарем мають євреї. Додає, що Крістіна Кармі погодилася дати гроші, аби огородити це місце.

Частина плит досі розкидана по селі – під громадськими доріжками, в річці Чорняві. Але основна маса була використана для фундаменту дерев’яної комори. Тепер комору розібрали, а плити склали на відведеній території.

Поки Талі з цікавістю розглядає уламки надмогильних каменів, складених під парканом, до нас підходить 91-річний Іван Гриліцький – найстарший чоловік в Обертині – зі своїм сином. А згодом підтягуються й бабусі, які живуть поряд і не можуть пропустити приїзд делегації.

Іван Гриліцький жив у центрі, тож однолітків євреїв знав добре. Талі показує йому фото батька. Дідусь каже, що по фото не пізнає, але Мілека – пам’ятає. «Тоді бігали дітьми, а на фото – пан, – говорить він. – Мілек сі виховав. (Сховався від зачистки німців – Авт.) Я знав його добре».

На прохання Талі він пригадує єврейські пісні та починає співати на ідиші. Одну, а за нею ще одну. Жінка пізнає мотив і просить заспівати ще. Вдруге співають уже разом. Син жартує, що батько може співати довго, бо знає багато пісень з дитинства:

«Тато дитинство пам’ятає краще, ніж те, що нині. Тоді був колорит, тисячі людей, по вісім дітей у сім’ї. Нині тато добре харчується, п’є горілку з медом і шанується. Ще коня тримав, але продали два місяці тому. Батька німці забрали, коли йому було 16 років. Він здоровенький, шустрий був, то мама попросила, аби пішов за сестру Мальвіну».

Ще трохи спогадів і Талі Шнер прощається з місцевими. Каже, дуже вдячна за те, що надмогильні плити зберегли, а що з ними робити – треба порадитися.

«Після відвідин Обертина я хочу зустрітися з вихідцями з цього села – з другим їх поколінням. І разом ми повинні подумати, що мало б бути на цьому місці, – говорить Талі. – Я знаю зо п’ять людей, які родом звідси. У нас не було жодних зв’язків до цього. Після того, як я відвідала Обертин, сподіваюся, ми будемо підтримувати зв’язок. Це хороший початок, але, куди рухатися далі – вирішувати нам».

Ольга Суровська