Національно-визвольна боротьба українського народу за свою державу в буремні 40—50-ті роки ХХ століття покликала до лав борців тисячі незламних патріотів. Одним із звитяжців когорти нескорених був Михайло Москалюк (псевдо «Спартан»). Народився майбутній повстанський командир 8 вересня 1921-го в сім’ї Юрія і Марії Москалюків у селі іванівцях Коломийського району. Михайло був найстаршим серед трьох дітей. З юних років хлопця виховували в українському дусі, поваги до людей праці і християнських чеснот. Був наполегливим у досягненні мети, мав загострене почуття справедливості і чесності. Юнак успішно виступав на сцені місцевої «Просвіти», захоплювався ідеєю української державності. В рядах ОУН — із 1939-го, військовий вишкіл пройшов у Легіоні дружини українських націоналістів. У складі українського батальйону «Нахтігаль» був учасником проголошення 30 червня 1941-го у Львові Акта відновлення Української держави. У складі цього ж військового формування боровся проти радянських партизанів у Білорусі, був поранений і втратив око.
Наприкінці 1942-го батальйон розформували, і Михайло Москалюк повернувся в рідні краї. У цей час на Станіславщині формують відділи Української національної самооборони. Михайло у 1943-му став підстаршиною вишкільного куреня УНС «Чорні Чорти» імені Є. Коновальця в Чорному Лісі. Восени 1944-го очолив створену на полонині Малиновище (Богородчанський район) сотню УПА і разом із командиром 4-го ВО «Говерля» Миколою Твердохлібом («Громом») перейшов на терени Коломийщини. Сотні присвоїли ім’я видатного діяча ОУН Михайла Колодзінського, який загинув у боротьбі за Карпатську Україну. Сотня разом із «Березівською» та «Гонти» входила до куреня «Карпатський», командиром якого був «Лісовий» (колишній офіцер Червоної Армії родом із Чернігівщини), 21-го Коломийського тактичного відтинку «Гуцульщина». Сотня діяла на теренах Коломийського, Печеніжинського, Косівського, Жаб’євського (тепер Верховинський) і Надвірнянського районів.
У вересні—жовтні 1944 р. сотня під командуванням «Спартана» воює із червонопогонниками біля Заболотова і Снятина, рейдує Коломийським, Печеніжинським і Косівським районами, різдвяні свята зустрічає у засніжених Карпатах, опісля рушає на Космач. Біля села Шепота Косівського району в лютому 1945-го разом із сотнями «Березівська» і «Гонти», які повернулися із рейду теренами Буковини, вона вступила у запеклий бій із батальйоном прикордонників, який рухався з боку Верховини. Цілий день прикордонники, постійно контратакуючи, намагалися розбити повстанців, та це їм не вдалося. Убитих і важкопоранених радянських солдатів стягували до дерев’яних колиб, де їх спалювали. Напевно, це робили для того, щоб неможливо було встановити їхні втрати. Саме вояки сотні «Спартана» знищили тих прикордонників, які вирвалися з оточення. Розгромивши цей батальйон, українські повстанці попрямували до бандерівської столиці — Космача.
— Михайло Москалюк був дуже вимогливий і мав великий авторитет серед повстанців, — ділиться спогадами легендарний командир «Березівської сотні» Мирослав Симчич («Кривоніс»), який є живою повстанською історією на Гуцульщині. — Стрільці поважали сотенного як батька. Твердий і жорсткий, він водночас був добрим і чуйним. Військову справу знав так, неначе був професійним військовим, немовби успадкував її від своїх прадідів. Зарекомендував себе чудовим тактиком: близько 40 разів сотня потрапляла у вороже оточення, але завжди виходила з нього з меншими втратами, ніж вороги. Носив захисного кольору мундир, перешитий із німецької уніформи, що підкреслював високий зріст Михайла і його поставу. У прийнятті рішень і в бою був рішучим і надзвичайно сміливим, дорожив стрільцями, в критичних ситуаціях не ризикував ними. 
Деякий час у сотні Михайла Москалюка перебував тепер відомий поет Герой України Дмитро Павличко. У своєму вірші «Спартан» він створив образ нескореного сотенного, який вмів дивитися у майбутнє, прекрасно усвідомлював, що юнаки, які поповнили сотню, мусять вчитися, щоб у майбутньому прислужитися Україні. Сотенний казав тим юнакам, які пройшли невелике загартування серед повстанців: «Та з вас уже не вийме сатана те, що ви були у сотні «Спартана». До школи йдіть, беріться до книжок, а ми без вас одбудем цей торжок, поборемся ще трохи з москалем, а потім, як належиться, помрем». 
Безперервні бої на Коломийщині в січні—березні 1945-го із великими силами військ НКВС призвели до значних втрат серед повстанців. У Коломийській окрузі із 15 сотень боєздатними залишилися тільки дві — «Мороза» і «Спартана». Михайло Москалюк зі своїми бійцями постійно рейдував, завдаючи відчутних ударів по загонах червонопогонників і їх прибічників. У селах Середній Майдан і Глинки Надвірнянського району була колонія поляків, які співпрацювали із чекістами і ненавиділи український повстанський рух. Сотня «Спартана» заявилася туди. Не бажаючи зайвого кровопролиття, полякам поставили ультиматум: або вони покинуть територію протягом 24 годин, або їх знищать. Ситуація мала загрозливий характер і польські колоністи покинули Надвірнянщину.
Рейдуючи теренами області наприкінці листопада 1945-го в складі куреня «Чорного», чоти із сотні «Спартана», якими командував чотовий «Буря» (Василь Пеньківський, село Саджавка Надвірнянського району), напали на Отинію, випустили з в’язниці близько сотні заарештованих українських націоналістів. Пізніше повстанці під командуванням «Бурі» взяли курс на Кубаївку Ланчинського району, де й відбувся жорстокий тригодинний бій. Ворог зазнав тоді значних втрат, з нашого боку загинуло троє. Боротися із ворогом ставало дедалі важче, у райони активності УПА перекидали великі додаткові сили НКВС.
Оцінюючи реально ситуацію, яка склалася, командування УПА ухвалило рішення про реорганізацію збройних сотень. Так з’явилися відділи із 10-15 осіб, яким було легше маневрувати і харчуватися. Повстанці почали здебільшого використовувати нові методи боротьби — засідки, диверсійні і пропагандистські операції. 12 січня 1946-го відділ повстанців із сотні Колодзінського під командуванням «Спартана» вночі напав на станицю «стрибків» у селі Княждвір Горішній Печеніжинського району. Після півгодинного бою «стрибків» роззброїли, забравши 22 кріси, 2 СВТ, кулемет Дегтярьова, 10 гранат, 2000 патронів і амуніцію. Серед повстанців не було втрат.
Щоб організувати цю станицю у Печеніжинський РВК, совєти за повістками викликали жителів Княждвора. Вдень «стрибки» поралися по господарству, а вночі патрулювали село. «Стрибків» вивели за село, де Михайло Москалюк провів з ними бесіду, всипали їм буків, а потім відпустили. Більшовики після того припинили спроби організувати станицю «стрибків».
25 лютого 1946 року повстанці відділу Колодзінського вступили у запеклий бій із загоном НКВС у лісі біля села Слободи Рунгурської Печеніжинського району. 26 лютого повстанська стежа знищила в селі Раківчику Косівського району старшого лейтенанта і двох енкаведистів. 31 березня повстанці зіштовхнулися з облавниками біля смт Ланчина, ворог втратив чотирьох вбитих і мав шістьох поранених і панічно розбігся.
Взимку 1946-го сотня «Спартана» в Товмачику Коломийського району зайшла на територію залізничної станції, яка була частково зруйнована. В одному з уцілілих приміщень перебувала група НКВС під командуванням капітана, який вихвалявся своїми подвигами, як він воював із повстанцями в Чорному Лісі. Повстанці безшумно зняли вартових, раптово відчинили двері і на порозі зі своїми хлопцями «Спартан» голосно крикнув: «Не думайте чинити опір, ви всі будете знищені!». У вікна наставили автомати і кулемет. Перелякані солдати покидали зброю на підлогу. Сотенний запитав, чи є росіяни, і наказав стати тим в один бік, українцям — у другий, а євреям — окремо. Михайло Москалюк звернувся до українців: розповів про завдання і мету УПА, наголосивши, що вони воюють проти свого народу. Після цього наказав капітанові зняти портупею і здати зброю. В цього «героя» — борця із повстанцями так тремтіли руки, що хвалько не міг зняти портупею. Повстанці забрали зброю, солдатів відпустили, а капітана забрали із собою.
Відважний командир становив неабияку загрозу для тодішніх окупантів. Про це свідчить такий факт: у селах розклеїли оголошення, що за голову Михайла Москалюка радянська влада встановила винагороду 500 тисяч карбованців (на той час астрономічна сума).
Боротьба повстанців тривала. Під час одного з рейдів теренами області 27 вересня 1946 р. на свято Чесного Хреста вони завітали в село іванівці, де політвиховник Гайворон провів мітинг, на якому зібралося близько 10 тисяч жителів. Таке ж зібрання відбулося в Саджавці Ланчинського району. 
Незважаючи на втрати серед повстанців, підступні методи діяльності НКВС, серед яких — вивезення родин вояків УПА і їхніх помічників у Сибір, боротьба українських націоналістів із загарбниками не згасала. 8 квітня 1947-го в запеклому бою біля Саджавки, де рій під командування «іскри» (Миколи Михасюка) і сотні «Спартана» оточили близько 200 енкаведистів, повстанці завдяки гранатам вирвалися з оточення, та нарвалися на чекістів, які наступали з Ланчина. Наші партизани залягли і продовжували оборонятися, на пропозицію ворога здатися сміялися. Смертю хоробрих впали тоді вояки УПА «іскра», «Смілий», «Бігун», «Малий», «Ворона», «Смішний», «Сірий». «Бігун» і «Малий», щоб не здатися живими ворогу, застрелилися. Четверо бійців вирвалися з оточення, ворог втратив 13-х вбитими і мав велику кількість поранених. Про мужніх і нескорених повстанців, які своєю молодою кров’ю скропили незалежність України, народ склав пісню «У Саджавці, біля Пруту», яку співають донині.
У 1947 р. найбільш боєздатними в Коломийській окрузі були сотні «Березівська» і «Спартана». Провід ОУН запропонував Михайлові піти з рейдом на Захід, на що незламний воїн відповів: «Тут народився, тут і помру в боротьбі за Україну». За твердженням письменника лауреата Шевченківської премії Михайла Андрусяка, знаного дослідника національно-визвольної боротьби на Гуцульщині, «Спартан» у 46—49-х роках обіймав посади військового і організаційного референтів Коломийського надрайонного проводів,  у 49—50-х — референта пропаганди цього надрайону.
«Спартан», здавалося, був невловимим, постійно змінював місця постою. Не допомагала навіть встановлена велика винагорода за голову зверхника. Тоді чекісти вдалися до нового провокаційного способу нищити українських повстанців руками самих українців. НКВС провів хитромудру операцію, мета якої полягала в тому, щоб один із перевертнів одружився із рідною сестрою Михайла Москалюка, ввійшов у довіру до підпілля. Він отримав чекістську кличку «Жуков». Підлий зрадник дізнався, де може бути невловимий провідник. Це рідне село Іванівці, бункер був біля батьківської оселі, де жила сестра з ним. Удосвіта 2 лютого 1950 р. велика група чекістів оточила хату Москалюків. Михайло зрозумів, що тепер уже доведеться заплатити не лише власним життям, а й життям дружини і бойового побратима Прокопа Рибчука («Лиса»), який був субреферентом надрайонового проводу. Адже завданням енкаведистів було захопити його живим, тому він вів переговори з совєтами, а Рибчук і дружина Ольга Москалюк знищили документи. Потім пролунали три постріли і все стихло... Тіла повстанців виставили біля будинку НКВС у Ланчині для залякування.
Зрадник за свою юдину роботу отримав 36 тисяч карбованців, 18 тисяч залишив у банку, а решту забрав готівкою. Тваринний страх переслідував зрадника, через підлість якого загинуло 18 українських патріотів, через неминучу розправу над ним вояків УПА. Він звернувся до начальника Ланчинського НКВС Єрофєєва, щоб йому видали паспорт, аби виїхати за терени області. Начальник із нецензурними словами вигнав його з кабінету, сказавши, що він нікому не потрібний, оскільки продав брата дружини. СБ УПА вирахувала перевертня і винесла йому смертний вирок. За твердженням уродженця села Княждвір, а тепер жителя Надвірної Романа Потятинника (народився у 1930-му), повстанці пожаліли для нього кулю, і вбили проломивши зрадникові череп поліном. До речі, пан Роман, будучи учнем Коломийської середньої школи №3, а потім студентом технікуму, разом з іншими хлопцями допомагав повстанцям, а саме: доставляв батареї для радіоприймача, медикаменти і ліки.
Дотепер не вдалося достеменно встановити місце поховання відважних повстанців. Під час розкопок улітку 1991 р. у селищі Ланчині, які проводили «Меморіал», рухівці та родичі загиблих під орудою Олександри Зварчук, не вдалося відшукати останки загиблих. Відомий краєзнавець із Делятина Степан Голіней висловлює припущення, що тіла повстанців замурували у пивниці НКВС, де тепер розташоване новозбудоване приміщення Ланчинської селищної ради і відділення поштового зв’язку. На честь незламного командира УПА в іванівцях погожої недільної днини 12 серпня 2001 року біля батьківського порогу з участю тисяч людей з усієї області освятили бронзове погруддя «Спартана». Посприяв у цьому колишній голова ОДА Михайло Вишиванюк і головний архітектор області Михайло Ходан.
Неспокійні тривожні часи переживає нині наша держава. Український народ на Донбасі бореться із російським імперіалізмом. Під гуркіт артилерійської канонади і автоматних черг лунає закличне бандерівське гасло «Слава Україні!». У ньому відчутний незборимий дух нації. Самопожертва і героїзм повстанців, серед яких «Спартан» зі своїми бойовими побратимами, займає одне із гідних місць в історії визвольного повстанського руху. 

Іван КМЕТЮК, Василь ІВАСЮК