Із глибини віків до нас дійшла цікава історія про кохання галицького князя Ярослава Осмомисла й Анастасії Чагрівни, що походила з бідного роду. Про це вж писано-переписано. І все ж ми вирішили ще раз порушити цю тему. Адже відомо, що кохання не визнає ні кордонів, ні віку, ні соціального статусу. Воно народжується в серці і промовляє до людей тією ж сердечною мовою. Воно впливає на них через їхній внутрішній світ. Почуття справжнього кохання виявляється через співчуття, переживання і навіть страждання, а інакше його осягнути неможливо. Особливо це непросто, коли на його шляху з’являються перешкоди. У житті закоханого князя і його обраниці їх було чимало. Він одружений правитель, який, виконуючи волю свого батька, взяв собі за дружину дочку Юрія Долгорукого. З прожитими спільно роками вони так і не зблизилися духовно. Сім’я, звісно, існувала, але вона була формальною. Навіть народження сина не принесло родинного щастя. Ярослав, який був досить чутливою і романтичною натурою, розумів: все, що з ним у житті відбувається, щось не те. Начитаний та освічений, він, можливо, десь у глибині душі і плекав надію на справжнє почуття. Але хто здатен покохати його? Непривабливого, кульгавого, хай навіть князя, який не може навіть похвалитися військовою доблестю. А це для часів середньовіччя означало немало. Але хіба кохають за щось? Випадкова зустріч із Настаською перевернула все його життя. Ми написали «випадкова» і задумались. Та чи щось взагалі у нашому житті буває випадковим? Кажуть, що випадок — це прихований Бог. Значить, за певними приписами Йому потрібно було, щоб Настаська зустрілася Ярославові. Кохання з’явилося несподівано. Анастасія була наділена особливим ореолом жіночої привабливості й душевної чистоти. Князь настільки був захоплений нею, що спішив до неї у кожну вільну хвилину... спішив, щоб відпочити у її світі від жорстокості й підступності свого власного світу. Зрештою, їх єднало не тільки це. Вона, окрім зовнішньої краси, володіла даром пробуджувати інтерес і до своєї внутрішньої сутності. Князь умів гарно говорити, а полонянка його серця — уміла слухати. інколи вони сперечалися, але тоді й народжувалась істина. Десь посередині у книжній філософії князя та народній — простолюдинки. Сам Ярослав, будучи старшим за віком і незміримо вищим за соціальним статусом, відзначав, що його кохана не поступиться ні в бесіді, ні в сміливості суджень, ні в природності поводження. Кохана князем Настуся Чагрівна протягом багатьох років допомагала чоловікові та володарю підтримувати зв’язок з його народом. Деякі історики навіть вважають, що Настя зробила певною мірою соціальний переворот, надаючи права і вольності черні. Настуся, яка не мала надійного соціального та шлюбного статусу, зберігала вплив на князя протягом усього свого життя, при цьому всього лише посідаючи власну самобутність. Вона одна з тих жінок, яка не пішла з життя обраного нею чоловіка, не полишивши по собі глибокого сліду. Щастя, здавалося, стане їхнім супутником у житті назавжди. Адже він князь, володар власної долі і розпорядник чужих. Він правитель Галича, з яким рахувались правителі різних держав. Але щось у своїх переконаннях князь опустив. Він не міг подумати, що сильнішим за нього стане свавілля галицьких бояр, які за його правління стали настільки впливовими, що в апогеї могутності князя почали чинити йому спротив. З ними протягом свого правління він навчився жити у мирі. Вони розкошували, вели свою незалежну політику, але з князем радились. Князь також завжди заручався підтримкою галицьких аристократів і таке двовладдя було вигідне обом сторонам. Навіть коли Ярослав зблизився з Настаською, бояри закрили на це очі, мовляв, ніхто у житті не безгрішний. Однак коли на першій раді дорадників князя почали висуватися родичі Анастасії Чагр, за походженням половці, цього вони стерпіти не могли. Тут вони, як кажуть, показали, хто є хто. Бояри схопили князя, закрили його під домашній арешт, примусили зректися коханої жінки, а Настаську спіймали і спалили привселюдно на Золотому Тоці. Її засудили на мученицьку смерть, бо не гідна вона, вродлива простолюдинка, сидіти на галицькому столі обіч князя. Що вона відчувала, коли йшла на вогнище? Страх, розпач, розкаяння. Напевно, все це було разом. Чи могла вона жаліти, що покохала Ярослава, чи думала, що так закінчиться їхнє велике кохання? А може, вона думала про сина Олега, коли язики полум’я обхоплювали її зусібіч? Надто дорогою ціною вона заплатила за своє кохання... Не менше страждав і Ярослав Осмомисл. У такій ситуації він відчув себе приниженим і безпорадним. Він, що мав «вісім мислів», не зміг опанувати ситуації і не зумів захистити своє кохання. Тим, хто залишається, завше важче від тих, хто помирає. З почуттям провини, з тягарем того, що він міг зробити, але не зробив, Ярославові довелося жити до кінця своїх днів. Втративши кохану, Ярослав залишися морально спустошеним та позбавленим подальшого сенсу існування. Його душу охопило сум’яття. Він картав себе, мучився і страждав, бо світлий образ Настаськи завжди супроводжував його крізь життя. А даниною цьому коханню є людська пам’ять. Вона ніколи не засуджувала за цей вчинок Ярослава Осмомисла, бо народ його направду любив. Ніколи люди якось зневажливо не ставилися і до Настаськи. Очевидно, що і вона була їхньої улюбленицею, такою собі «принцесою Діаною середньовіччя». Про це велике кохання князя і простолюдинки написано чимало прозових та поетичних рядків. Популярною у ХIХ столітті була п’єса Василя ільницького «Настася Чагрівна». Значне місце Настаська займає в історичних повістях Осипа Назарука та Івана Филипчака, в «Отчому світильнику» Романа Федоріва. Поетичні рядки присвятили їй Степан Пушик, Галина Турелик та інші поети. Усе це разом засвідчує, що велике кохання не вмирає, воно переживає віки. Іван ДРАБЧУК |
