Продовжуємо розповідь про наступ російської армії на Прикарпатті влітку 1917 року. За основу матеріалу ми взяли спогади учасника тих подій — Віктора Шкловського.
«Я плакав на даху» Наступу передувала потужна артилерійська підготовка. Шкловський писав, що під Станиславовом зібрали 700 гармат. Хоча в інших джерелах цифра значно скромніша — 300. Ось що бачив очевидець: «Я дивився на обстріл зі стріху, крізь припідняті черепиці даху високого будинку, оскільки спеціальний спостережний пункт був переповнений. Спочатку їх було два, але один був розбитий ворожим снарядом, спостерігачі загинули, для похорону зібрали лишень шматки м’яса. У картині обстрілу чужих позицій мене вразило те, що шуму було дуже мало, якось мало гриміли гармати, або гриміли не всі одразу. З окопів ворога били фонтани землі, за висотою фонтана можна було здогадатись про калібр снаряда. А у повітрі над Станиславовом висіли двокольорові хмаринки розривів австрійської шрапнелі. Близько першої години дня 23 червня 1917 року* штаб на спостережному пункті отримав звістку, що кінбуржці втомилися чекати та йдуть в атаку, не чекаючи на повне руйнування неприятельських дротяних загороджень. Наш вогонь, все такий же спокійний і неквапний, був перенесений на резерви противника. З даху було видно у бінокль, як вибігали з наших окопів маленькі сірі чоловічки й бігли через поле. Спочатку наші з’явились на окремих ділянках, потім звивистий ланцюг наступаючих оперезав увесь наш фронт. Я плакав на даху». Фронт прорвали. Незабаром російські солдати вже хазяйнували в австрійських окопах, які сильно постраждали від обстрілу, але навіть напівзруйновані вражали своїм впорядкованим виглядом. Першими до окопів увірвались представники ротних і батальйонних комітетів, які знищили запаси вина. Міра розумна, оскільки в інакшому випадку наступ міг припинитися, ледь почавшись. Над колонами росіян літали німецькі аероплани. Вони зрідка скидали червоні стрічки, що вертикально зависали у повітрі. То були орієнтири для стрільби їхньої артилерії. Шкловському запам’яталася картина, коли біля дороги два солдати їли трофейні консерви, при чому столом їм слугував труп убитого ворога. Австрійці відступили за річку Павелчу, міст через яку підірвали. Перший день наступу пройшов вдало.
Вперед, на Галич! Росіянам протистояла ІІІ австро-угорська армія генерала Трестянського. Закріпитись на нових позиціях їй не вдалося. На ранок російський наступ продовжився. Відбувався він не за правилами війни, точніше всупереч їм. Попереду йшла легка артилерія, навіть без прикриття. Гармашам потрібно було зробити кілька пострілів, як австрійці відкачувались назад. Далі йшла піхота, тили якої прикривала кавалерія. Найбільш боєздатними частинами були ударні батальйони — спеціальні формування, що складалися з дисциплінованих солдат і офіцерів. Також непогано воювали кулеметні команди, гренадерські роти і саперні підрозділи. 27 червня Заамурська дивізія здобула Галич. У ході боїв росіяни розбили 26‑й австрійський корпус, взяли в полон 131 офіцера, 7000 солдат і захопили 48 гармат. Про Галич Шкловський згадує зневажливо: «Маленьке містечко, якого ніхто б і не помітив, якби не його стратегічне значення. Німці пішли, підірваний міст був таким самотнім, немов це й не міст, а сфінкс у пустелі… У місті будинків десять. На високій горі стирчать розвалені чорні стіни замку Данила Галицького».** Найбільше Шкловського вразили австрійські укріплення на галицькій горі. Чисті й сухі окопи, потужні бліндажі, броньовані башти для спостерігачів і величезні артилерійські погреби. А поруч — дерев’яні альтанки, душові, кегельбани.
Один у полі Тим часом наступ почав пробуксовувати. Війська 16‑го корпусу, що наступав південніше, стояли на місті. Каменем спотикання стало село Розсільна, яку Шкловський вперто іменує Рассульною. Штаб армії наказував зайняти село, на що генерал Стогов (командир корпусу) доповідав, що не може цього зробити, оскільки в Рассульній противник. Вже сам Корнілов телеграфував: якщо там противник, то його треба вибити! Аби підштовхнути Стогова, туди направили Шкловського. Виявилося, що наступ стримувала єдина австрійська гармата, яка стояла на горі Космачці. Солдати штурмувати висоту не хотіли, натомість влаштували мітинг. Довелося пускати вперед броньовики, які обійшли гору. Настрій у військ був поганенький. Багато солдат дезертирували. Це при тому, що противник майже не чинив спротиву. Бувало, австрійський полк вибивали з позицій лише офіцери, телефоністи й сапери, лікарі різали дротяні загороди. Натомість основна солдатська маса просто спостерігала… Розсільну таки здобули, але далі війська стали. Шлях вперед закривали угорці, які влучним кулеметним вогнем поклали росіян на землю. Шкловський намагався підняти солдат, але все було марно. Тоді він вирушив уперед сам. Пройшов неушкодженим 60 метрів, ледь не наступив на ворогів, кинув бомбу. Лише тоді його полк піднявся в атаку. За це Шкловського нагородили Георгіївським хрестом 4 ступеня, який вручав особисто генерал Корнілов. Ввечері 3 липня Шкловський був поранений у живіт. Пуля пройшла навиліт. Раненого принесли на перев’язочний пункт, де санітар із вбивчою прямотою попросив подарувати йому чоботи й куртку: «Я їх від крові відмию, а вам вони більше не знадобляться».
Аби не затоптали втікачі Шкловського евакуювали до шпиталю у Надвірній. Головний лікар там був хороший, а ось санітари майже не дивились за пораненими. «Найкращі санітари були з полонених австрійців, — згадує письменник. — Австрійці насамперед дорожили місцем, де їх годували і де з ними добре поводились. Вони були більш культурні й не могли, не вміли погано працювати — так само, як кваліфікований водій не може недбало ставитись до свого автомобіля». Поки комісар лікувався, з фронту надходили тривожні новини. З Італії та Франції противник перекинув 14 дивізій і шостого липня перейшов у контрнаступ. Керував операцією талановитий австрійський воєначальник Фердинанд Бем-Ермолі. Головний удар нанесли на схід від Золочева і далі на Тернопіль. В операції взяли участь і німецькі війська, чий бойовий дух був кращим, ніж в австрійців. Наступу сприяла анархія в російській армії. За свідченням Шкловського, «в районі Тернополя самовільно пішли з позицій два полки, потім ще один, потім ще один не пішов куди треба і підмитий фронт рухнув. Німці послали в діру кавалерію, і їй потрібно було лишень сторонитися, аби її не затоптали втікачі». Від повного розгрому росіян врятувала їхня кавалерія, яка з останніх сил стримувала противника. 11 липня росіяни залишили Станиславів, 12‑го — Тернопіль, а 15‑го армія відкотилась за Збруч — на старий державний кордон. Іван Бондарев | 
