В історії було чимало постатей, на долю яких випадали різні випробування, та якась невидима сила утримувала їх на «гребені хвилі». Здавалося, що на них зусібіч чигає небезпека, а вони знаходять вихід із найскладніших ситуацій. Очевидно, що так було потрібно Богові, бо від їхньої активності залежав певний розвиток подій. До таких особистостей, безперечно, можна зарахувати галичанина івана Голуба, який мав велику життєву енергію і брав участь у різних подіях, збуджував національну свідомість, на власному прикладі показував, що означає бути справжнім патріотом. Мусимо відмітити, що Іван Голуб був нашим земляком і брав активну участь у житті краю. Проте навіть тут про нього мало хто знає. Щоб виправити цю ситуацію, пропонуємо читачам нашого часопису історичну розвідку про незвичайну долю отамана І. Голуба. Іван Голуб син Остапа народився 13 квітня 1892 року в селі Маріямполі недалеко Галича. Військову службу він розпочав у лавах Українських Січових Стрільців і разом із ними у 1919 році дійшов до Поділля. Він зупинився в селі Ярах (тепер с. Ковалівка) Немирівського району Вінницької області. Тут іван Голуб одружився з вчителькою Ганною Пилипенко. Коли в околиці зорганізувалися повстанські загони, один з них очолив І. Голуб. Разом із повстанськими командирами А. Волинцем та С. Лисогором загони об’єдналися у Брацлавську повстанську бригаду, яка визволила від червоноармійців міста Немирів та Брацлав у 1919 році. З грудня 1919 р. по січень 1920 року іван Голуб був начальником Брацлавської повстанської групи, яка в той час боролась уже проти денікінців. Пізніше івана Голуба бачимо на чолі Брацлавського куреня ім. Гетьмана Павла Полуботка. Загін отамана Голуба нараховував 500 піших і кінних вояків та валку із 30 фір. Разом із козаками отамана Волинця повстанці вдруге звільнили м. Брацлав. Коли національно-визвольні змагання за Українську державу зазнали поразки, Іван Голуб разом із дружиною перебрався в Галичину. Однак, за деякими свідченнями, обоє знову повернулися на Велику Україну. Там у Харкові 1925 року І. Голуба з дружиною було заарештовано і засуджено. Дружина Ганна отримала півтора року, а її чоловік — більше п’яти. Відбувши своє покарання, дружина Голуба вдруге виходить заміж і повертається на вчительську працю у Вінницю. Її колишній чоловік виходить із тюрми і знову опиняється в Галичині, де, на його думку, проживати було більш безпечно. З початку 30-х рр. І. Голуб живе в Коломиї. Однак старожили стверджують, що він вів досить усамітнений спосіб життя, мало з ким спілкувався. Мав одне цікаве захоплення — розводив поштових голубів. Це, очевидно, було якоюсь родинною традицією, бо звідкись узялося прізвище Голуб. Разом з тим якась загадковість у поведінці Голуба і недовірливе ставлення до нього коломиян, не викинули його з колії активної громадської праці. Тут І. Голуб очолює часописи «Голос Покуття» (1934—1936), «Народна Трибуна» (1934), «Селянські вісті» (1937—1939), «Боротьба» (1938). У цих часописах він пише багато критичних статей на адресу польської влади, за що був неодноразово заарештований. Трохи дивно, але в Коломиї і. Голуб відкрито пропагував соціалістичні ідеї, а з приходом сюди Червоної армії в 1939 році навіть увійшов до складу Тимчасового управління м. Коломиї. З відступом радянського активу на схід у 1941-му він перебирається на Донбас. Щоправда, ходили чутки, що він виїхав туди за наказом ОУН створити осередки цієї організації на сході України. іван Голуб таки мав великі організаторські здібності й журналістський хист, бо всюди, де він появлявся, починали виходити нові газети. Приміром, під час німецької окупації в місті Горлівці Донецької області він організував вихід у світ часопису «Український Донбас» (1941), у якому закликалося творити українську армію, через що німецька окупаційна влада після трьох номерів закрила газету. У 1942 році і. Голуб із Горлівки перебирається до Вінниці, де працює інспектором Централосту й одночасно працює керівником обласного проводу ОУН. Через деякий час він уже в Житомирі, де німецьке командування дозволило йому створити штаб для викоренення в Україні наслідків сталінського режиму. Маючи великий авторитет, і. Голуб швидко створив мережу представників штабу по всій Україні. До праці в організації було залучено переважно офіцерів армії УНР та симпатиків ОУН і членів організації мельниківського крила. Таким чином, спираючись на німців, І. Голуб та його ідейні побратими вирішили розбудувати українську підпільну організацію для створення майбутнього українського війська, а також за підтримки німців викоренити з України комуністичну ідеологію. Зокрема, у планах нової організації було звільнення військовополонених українців, колишніх вояків Червоної армії і залучення їх до українських військових формувань. Зазначимо, що ініціативи івана Голуба знаходили чимраз більше прихильників, зокрема і серед української діаспори в Берліні. Довіреним особам Іван Голуб говорив: «Ми, українці, повинні використовувати момент і повинні знищити німецькими руками все комуністичне, що залишилось в Україні». У лютому 1942 року він з дозволу німецької влади створив у Житомирі школу українських підстаршин (до 30 слухачів), яку через деякий час було закрито. Відомо також, що І. Голуб вів переговори з відомим повстанським командиром Т. Бульбою-Боровцем щодо згуртування всіх сил у боротьбі проти СРСР. На початку 1944 року у Львові колишній отаман армії УНР очолив диверсійну школу, яка повинна була вести антирадянську боротьбу в тилу ворога. Цікаво, що і в німецької влади І. Голуб користувався авторитетом, допомагав українським патріотам влаштовуватися на роботу, рятував їх від переслідувань. Такі факти можемо вважати достовірними, бо, за свідченням очевидців, його бачили у формі полковника німецької армії у Львові в 1943—1944 рр. Подальша доля полковника івана Голуба невідома. Одні дослідники стверджують, що його розстріляли фашисти. А на переконання інших, він під час більшовицького наступу в 1944 році з Перемишля перебрався до Самбора, а звідти виїхав у Карпати до УПА. Серед документів того періоду згадується іван Голуб, але чи йдеться у них про нашого отамана, встановити не вдалося. Отож можемо стверджувати, що життєвий шлях нашого земляка ще не досліджено до кінця. Окремо маємо сказати про його публіцистичну спадщину, яка також чекає розвідок молодих дослідників. Адже чимало його висловлювань актуальні і в наші дні. Наприклад, у своїй статті «Праця єдина з неволі нас вирве» ще в 1942 році іван Голуб писав: «Вважаю, що в сучасний мент кожний справжній українець (незалежно від його минулих «світоглядів») не сміє бути пасивним спостерігачем-флегматиком. В жодного українця не може бути вагань. Прокляте минуле: «моя хата з краю» мусить зникнути з українського вжитку. Всякий українець мусить пам’ятати, що кожний прогаяний тепер день — це вже й ваша вина й наша втрата, і обвинувачувати когось за наше лінивство й бездіяльність не можна».Р. S. Коли статтю було підготовлено до друку, ми дізналися, що у бібліотечному фонді України є книга Костянтина Завальнюка «Отаман-галичанин іван Голуб». Щоправда, у ній розповідається про «подільський» період життя славного отамана, а його повна біографія ще чекає свого дослідника. Іван ГРАБЧУК |
