Книжка о. Миколи Григорука, яка нещодавно побачила світ у видавництві «Discursus» з нагоди десятиліття Музею історії підпільної УГКЦ у Фитькові, – це глибоко особистий і водночас історично важливий текст, у якому пам’ять про переслідувану Церкву набуває конкретних обрисів через речі, історії, постаті й простір. Книжка читається як своєрідна духовна біографія музею, а водночас як щирий документ про формування культури пам’яті в сучасній Україні.

У центрі цієї праці – оповідь про створення Музею історії підпільної Української Греко-Католицької Церкви у селі Фитьків. Автор переконливо показує, що музей народився не з адміністративної ініціативи, а з живого досвіду пам’яті. Зворушливий епізод дитячого відкриття – картонна коробка зі спаленими молитовниками та імпровізованою чашею, якою в підпіллі служив Літургію священник Іван Качанюк, стає символічним початком цілої історії. Саме через такі деталі текст М. Григорука набуває особливої сили: історія тут не абстрактна, вона торкається конкретних предметів, що пройшли через руки людей віри.

Важливим виміром книжки є постать співзасновника музею – о. Івана Качанюка. Автор не лише вшановує його пам’ять, а й показує, як важливо передавати пам’ять між поколіннями, що стає актом духовного наставництва. У цій оповіді музей постає плодом співпраці двох поколінь – того, яке пережило підпілля, і того, яке усвідомило необхідність збереження його історії.

Особливої ваги текстові надає опис пошуків експонатів. У ньому відчувається справжній дух історичного паломництва: десятки поїздок, випадкові відкриття, зустрічі з родичами священників, архіви, що могли бути втрачені назавжди. Автор відверто розповідає і про складнощі – байдужість, забуття, навіть знищення пам’яток. Саме ці епізоди підкреслюють драматизм історичної пам’яті: вона ніколи не є гарантованою, її потрібно рятувати.

Цінність книги також у детальному описі музейної колекції. Вона вражає масштабом: сотні літургійних предметів, антимінсів, риз, стародруків, рукописів, тисячі світлин. Кожна категорія експонатів відкриває окремий вимір життя підпільної Церкви. Особливо промовистими є ті речі, які в умовах переслідування ставали імпровізованими сакральними предметами: пудрениці для зберігання Євхаристії, скляні чаші, саморобні кивоти. Через ці деталі читач краще усвідомлює, що підпільна Церква була не лише інституцією, а й насамперед спільнотою віри.

Книжка також має виразний богословсько-історичний вимір. Присвяти мученикам УГКЦ, згадка про постаті Григорія Хомишина чи Андрея Шептицького вписують історію музею у ширший контекст духовної традиції Української Греко-Католицької Церкви. Музей тут постає не тільки як культурна установа, а як місце духовної пам’яті.

Надзвичайно промовистими є й розділи, що стосуються сьогодення. Опис моменту, коли на початку повномасштабної війни музейні експонати довелося пакувати у валізи, звучить майже символічно: історія переслідуваної Церкви несподівано перегукується із сучасною боротьбою за українську ідентичність. У цьому сенсі музей і книжка про нього стають актом культурного спротиву.

Стиль о. Миколи Григорука поєднує простоту оповіді з уважністю до деталей. Він не прагне академічної дистанції – натомість пропонує текст, у якому наукова інформація органічно переплітається з особистими спогадами, духовними роздумами та живими історіями. Завдяки цьому книга водночас виконує кілька функцій: документує історію музею, популяризує історію підпільної Церкви і формує культуру пам’яті.

У підсумку ця праця є значно більшою, ніж ювілейне видання. Вона нагадує, що історія складається не лише з великих подій, а й із збережених молитовників, старих фотографій, рукописних пісенників і пам’яті людей.

кремим акцентом видання є інтерв’ю Оксани Процюк з о. Миколою Григоруком «Пізнаючи минуле, ми відкриваємо себе і формуємо ідентичність українця греко-католика», яке напередодні було опубліковане в газеті «Галичина». У ньому о. Микола розкриває глибший сенс музейної праці: пам’ять про підпілля є не тільки історичною темою, а й джерелом формування сучасної ідентичності. Ці роздуми надають книжці ширшого культурного виміру, адже вона говорить не тільки про минуле, а й про духовну відповідальність перед майбутнім.

Книжка о. Миколи Григорука – переконливе свідчення того, як приватна ініціатива, натхненна любов’ю до Церкви та історії, може створити інституцію національного значення. І водночас – це нагадування, що пам’ять потребує не лише дослідників, але й тих, хто готовий її жертовно берегти.

Оксана Процюк, "Галичина"