Дізнатися щось нове про історію рідного міста можна не лише з краєзнавчої літератури, а й з давніх печаток. Адже ці маленькі відбитки минулого таять у собі багато цікавого.Вони, неначе своєрідні візитівки, представляють певну особу чи установу і несуть інформацію про неї крізь віки. Спробуймо придивитися до цих пам’яток уважніше.
Печатка вірменської громади
Найстаріша печатка, яку ми розглянемо, належала вірменській громаді Станиславова XVII століття. Тоді ця громада була дуже впливовою в місті й мала свої органи влади. Як бачимо, на печатці зображене ягня – один з найважливіших християнських символів. Воно символізує доброту та готовність жертвувати собою заради блага інших. Тварина стоїть на крилатому щиті, на якому зображений герб Потоцьких Пилява. Цією печаткою засвідчували всі офіційні документи громади та судові ухвали.
На чолі вірменської громади стояв війт з дванадцятьма райцями, що виконували свої функції довічно. До кінця XVII століття, війта і райців обирала безпосередньо вся вірменська людність. Війт здійснював адміністративне управління як уряд чи магістрат і представляв громаду перед володарем міста, іншими громадами і вирішував щодо прийняття до громади нових членів. Так званий «суд привілейованого вірменського права» здійснював цивільне судочинство аж до упадку Речі Посполитої, а карне судочинство – лише до кінця XVII століття. Під кінець XVII століття карне судочинство почав здійснювати «Обопільний суд» польської та вірменської націй під керівництвом представника володаря міста.
В кінціXVIIст. та на початкуXVIII ст. у місті діяли два магістрати – польський та вірменський. Лише в 1718 році запровадили певну зміну, що мала на меті координацію роботи обидвох магістратів в адміністративній сфері. Після утворення ще у попередній період «обопільного суду» з 1718 року було запроваджено скликання спільних засідань обох магістратів, аби в інтересах тутешньої міської громади видавати спільні розпорядження.
В кінці XVIIстоліття у станиславівських вірмен з’явилася нова інституція – рада сорока мужів, які називалися карсухнапарами. То було щось на кшталт міського сеймика, вибраного з-посеред представників вірменської громади. Та рада представляла перед владою волю цілої громади, вирішувала про нові права та розпорядження, а також про нові вибори війтів та райців. У стосунку до громади вона була виконавчою владою, що накладала громадські повинності, складала списки людності та розпоряджалася коштами, що належали громаді. На чолі цієї ради стояли два маршалки, які входили до управлінських кіл громади і були особами, які розпоряджалися її коштами. Вибори війтів і радних відбувалися щорічно десь у середині січня.
Печатка рабина Горовіца
В ХІХ столітті посаду станиславівського рабина тримала у своїх руках династія Горовіців. Вони були ортодоксами, ревно стояли на сторожісвого впливу на громаду та рішуче боролися з усіма новими віяннями. В 1844-1888 роках рабином Станиславова був Мешулім Горовіц, а після його смерті – Ісаак Горовіц (1828-1903). Він мав особисту печатку, якою завіряв документи станиславівського рабинату. Ось як описувала рабина преса у 1896 році: «Вигляд рабина Горовіца так і випромінює добробут. Круглий живіт, рожеві щоки, білосніжна борода, зморшкувате обличчя, на якому виблискують маленькі жваві очі. Ходить у гарній оксамитові рясі та малій шапочці на сивій голові. Поводиться завжди шанобливо, розмовляє переважно єврейською чи німецькою мовами».
Саме рабин Ісаак Горовіц 20 червня 1895 року заклав наріжний камінь нової синагоги. Будівництво тривало 4 роки, відкриття синагоги відбулося 4 вересня 1899 року. Однак він запам’ятався містянам і як герой гучної «дріжджової афери». Перед єврейською Пасхою в 1894 року власник фабрики спирту та дріжджів Філіп Ліберман підмовив станиславівського й тисменицького рабинів поширити звернення до місцевих євреїв, аби ті не купували дріжджі фабрики Орловського з Поділля, бо вони начебто некошерні. До «дріжджової афери» приєднався й фабрикант з Тисмениці Ісаак Ґольдфельд. В результаті фабрика Орловського потерпіла великі збитки, а її власник, дізнавшись про змову, подав до суду. Розпочався довгий і гучний судовий процес. Рабинів і пана Ґольдфельда було звільнено з-під варти, а Лібермана засудили до року тюрми. Щоправда, згодом суд скасував вирок. За дивним збігом обставин фабрика Орловського невдовзі дощенту згоріла, а її директор раптово помер.
Після смерті рабина у 1903 році духовним лідером єврейської громади став його син Ляйбіш, який раніше був рабином у Стрию. Однак із затвердженням його кандидатури виникла делікатна проблема. У Галичині з 1890 року діяла постанова щодо організації діяльності єврейських громад, яка передбачала, що рабином могла стати лише та особа, яка успішно закінчила як мінімум гімназію. Преса не вказує, чи Ляйбіш Горовіц мав погані успіхи у навчанні, чи взагалі не вчився в гімназії, однак йому довелося надсилати прохання до галицького намісника, щоб він дозволив йому брати участь у виборах рабина. Наступного 1904 року 56-річного Ляйбіша Горовіца одноголосно вибрали духовним лідером місцевих євреїв.
Печатка Каси ощадності
Наступна печатка належить Касі ощадності – одній з перших кредитно-фінансових установ міста. На її печатці видно герб Станиславова в його пізньоавстрійському варіанті. У щиті, прикрашеному бароковим картушем, на пагорбку розташована відчинена оборонна брама. Над нею – три вежі, а всередині брами видно герб Потоцьких Пилява.
Каса ощадності була заснована в 1868 році й мала трьох власників – депутатів міської ради Кайзеля Кєлера, Кароля Квятковського і Селіґа Рубінштейна. Будинок, де знаходилася Каса ощадності, щасливо зберігся до наших днів – він розташований на розі вулиць Орлика і Мазепи. Каса ощадності активно рекламувала свої послуги, часом у досить оригінальний спосіб, і такий творчий підхід давав чудові результати. Вже у 1872 році вона посіла четверте місце у Галичині за сумою вкладів, поступившись лише фінансовим інституціям Львова, Кракова й Тарнова.
В Касі ощадності можна було безкоштовно отримати домашню скарбничку, поклавши на ощадну книжку як мінімум 6 корон або ж просто показавши ощадну книжку, на якій зберігалася щонайменше така сума. Ці шість корон бронювалися на користь Каси ощадності, а при поверненні неушкодженої скарбнички бронювання знімалося. Коли скарбничка наповнювалася, її приносили до Каси, і весь вміст зараховувався до ощадної книжки, а не віддавався на руки власнику. Якщо протягом трьох років власник такої скарбнички не приносив її до Каси і не вкладав її вміст на ощадну книжку, вартість скарбнички стягували з його рахунку.
Проте навіть дуже успішна фінансова установа не застрахована від прикрих випадковостей. В червні 1911 року у підвалі будівлі встановили водонагрівальний котел, і під час випробувань його роботи він вибухнув. У підвалі в той час перебувало кілька осіб, у тому числі начальник Каси ощадності пан Еміль Луцький. Сила вибуху пішла догори, тож ніхто з присутніх не постраждав. Але склепіння підвалу зруйнувалося, а рахмістр пан Білінський, що працював у приміщенні над підвалом, злетів у своєму кріслі догори, зазнавши суттєвих травм. Підлога в куті кімнати була вирвана, пошкоджені стеля, меблі й документи. Проте вже 14 квітня 1912 року Каса ощадності прийняла високого гостя – ерцгерцога Карла, внучатого племінника цісаря. Тож, очевидно, наслідки інциденту швидко усунули.
Печатка капітульної бібліотеки
В 1899 році станиславівським єпископом був іменований Андрей Шептицький.Серед основних нововведень молодого владики було заснування Станиславівської єпархіальної бібліотеки на основі подарованої особистої книгозбірні. Однак уже в січні 1901 року Андрей Шептицький був покликаний на митрополичий престол до Львова. 12 квітня 1901 рокувін офіційно передав у власність Станиславівської капітули книгозбірню, зібрану ним упродовж двох років для освітніх потреб священиків. У документі стосовно кількості книг дарувальник вказав: «Бібліотека нами зібрана числить томів 3871, 3602 волюминів в вартости 8216 зл. 54 кр.».
Андрей Шептицький подбав також про печатки та екслібриси для книжок, давши вказівки щодо їхнього використання у дарчому документі. Він також узяв на себе зобов’язання щорічного виділення коштів на утримання і поповнення бібліотеки Станиславівської капітули, а в 1904 році для цієї мети створив спеціальну фундацію. Для позначення новопридбаних книг був створений екслібрис і кругла гербова печатка з написом: «БибліотекаКапитулыСтаниславовскойимени Митрополита АндреяШептицкого». Герб на цих знаках подібний до зображення на екслібрисі особистої бібліотеки єпископа та вказує на його перебування у цьому сані.
Через два місяці після акту дарування, 5 червня 1901 року,капітульна бібліотека імені митрополита Шептицького була урочисто відкрита і відтоді регулярно поповнювала свій бібліотечний фонд на кошти, які щорічно виділяв на цю ціль митрополит. У 1907 році більшість книг передали Станиславівській духовній семінарії, заснованій за активної участі Андрея Шептицького. Гарно упорядкована і доповнена найновішими богословськими творами, ця бібліотека була неоціненним науковим скарбомдля професорів і богословів Духовної семінарії в Станиславові.
Печатка гімназії
Наступна печатка належить до часів Другої Речі Посполитої, про що свідчить зображення польського орла. Але сам навчальний заклад був заснований як трикласна реальна школа ще у 1860-х роках. В 1874 році на базі цієї школи створили вищу реальну школу з зарахуванням її на державний кошт. Школа знаходилася по вул. Сапєжинській, 17 (тепер стоматологічна поліклініка медуніверситету). За відродженої Польщі наказом міністра від 19 березня 1920 року вищу реальну школу перейменували на природничо-математичну гімназію. В 1920-х роках вона була восьмикласною, а станом на 1926 рік тут навчалося 499 учнів. До гімназії приймали учнів лише чоловічої статі. У 1926 році навчальний заклад отримав назву «Третя державна гімназія імені Станіслава Сташича математично-природничого типу в Станиславові».
Указом мінстра Войцеха Свентославського від 23 лютого 1937 року на базі гімназії створили ще й ліцей, а навчальний заклад отримав назву «Третій державний ліцей і гімназія імені Станіслава Сташича в Станиславові». Одним з відомих випускників цього навчального закладу був художник і педагог Роман Гарайда, який навчався тут у 1930-х роках і залишив цікаві спогади про свою науку. Зокрема автор описував ненависного вчителя німецької мови Шмаленберґа, який нерідко бив учнів, і професора Худіо, який використовував дуже прогресивні методи викладання історії та географії.
Печатку цього навчального закладу можна було побачити не лише на офіційних документах, а й на дипломах, які для випускників ставали своєрідними путівками у життя.
Олена БУЧИК |
