Продовжуємо згадувати станиславівських старост. Ці люди керували не тільки округом, а ще й нашим містом. Хтось запам’ятався добрими справами з комунального благоустрою, а чиєсь прізвище лише промайнуло у хроніках. Цього разу поговоримо про крайсгауптманів ХІХ століття.

Карпатський вигнанець
Минулого разу ми зупинились на бароні Лангенмантелі, якого історик Садок Баронч згадує у книзі «Пам’ятки міста Станиславова». До речі, згадує він його лишень один раз – у 1797 році. Напевно, нічим грандіозним барон себе не проявив.
А ось його наступник, губернський радник Антоній Лузан, аж двічі потрапив літописцям на очі. Вперше, коли за урядування цього пана, у 1808 році, євреї обмурували свій цвинтар високою кам’яною стіною. Цьому передували майже містичні події. Вночі хтось розривав могили та роздирав трупи. Містяни всерйоз вважали, що це упирі та навіть вмовили владу виставити військову охорону. Першої ж ночі солдати застрелили двох велетенських псів, яких погано годували хазяї.
Потім цей радник ганебно втік, коли Станиславів зайняли польські кіннотники. Тоді (1809 рік) тривала війна між Австрією та Францією. Союзником Наполеона виступило герцогство Варшавське, війська якого вторглися до Галичини та окупували Львів і Станиславів. Як пише мемуарист, який ховається за літерами F. C.: «із витисненням австрійського війська припинила діяти всяка офіційна влада. Крайсгауптман Антон фон Лузан і всі окружні комісари зникли, попрямувавши у гірську частину області, інші чиновники поховались по домівках».
Староста не довго милувався карпатськими краєвидами, оскільки менше ніж за два місяця австрійці повернули контроль над містом.
У 1813-му округом керує вже інший начальник – Алоїз Стутергейм. 7 листопада він примусово зігнав усю гімназію на урочисте набожество з нагоди перемоги під Лейпцигом. Австрійці, скооперувавшись із росіянами, німцями та шведами, тоді добре наваляли Наполеону. Переважна більшість польських гімназистів і вчителів потайки співчували французам, які обіцяли відновити Річ Посполиту, але на службу мусили піти.
Рік перед тим, ймовірно за того ж самого Стутергейма, почали зносити міські укріплення. Це робилося на вимогу Росії, яка тоді володіла Тернопіллям і намагалася демілітаризувати австрійські прикордонні області. Бастіони розбирали на цеглу й каміння, рів засипали – Станиславів перестав бути містом-фортецею. У 1817 році Стутергейма, цього борця з історичною спадщиною, перевели до Чернівців.

Від безладу до процвітання
Наступним старостою був Фрід­ріх Даргун. Він розпочав діяльність зі створення дорожнього комісаріату, що відав двома цісарськими шляхами – на Лисець і Тисменицю. Напевно, отой Даргун був слабохарактерною людиною, оскільки у місті царив справжній бардак. Гімназійна хроніка доносить, що вулицями вештались юрби учнівської молоді, які робили усілякі непристойності, стріляли по горобцях, а на Заболотівському передмісті били шиби у будинках та спустошували городи. Цікаво, що того самого року до Станиславова заїхав найясніший цісар Франц І. Чи побачив він безлад на вулицях? Можливо, адже вінценосець був тут цілих чотири дні, під час яких завітав і до гімназії. Як там не було, а незабаром станиславівський циркуль отримав нового керівника. Звали його Ян Геніг. Він теж не міг дати раду зі студентськими заворушеннями.
Навів порядок лише староста Францішек Краттер, який прибув до міста у 1823 році. Його вважають найрезультативнішим адміністратором. Історик Францішек Валігурський співає дифірамби цьому чиновникові: «Не тільки місто, але й цілий станиславівський округ завдячує йому багатьма корисними пам’ятками. Так, наприклад, і сьогодні існує, хоча й занед­баний, публічний сквер, а також вулиця Краттерівка, яка з’єднує Бруковану і Липову вулиці. Його стараннями у 1827 році збудовано головну військову стражницю біля колишнього єзуїтського костелу. І нарешті, згаданий староста постарався не тільки для користі Станиславова та його округу, але й цілого краю. Так, за нього було закладено нову дорогу до Угорщини через Делятин, Микуличин і неприступні Карпатські гори. Вона була завершена і відкрита у 1847 році і це надзвичайно полегшило сполучення і торгівлю Галичини з Угорщиною».
Краттер протримався на посаді цілих десять років, після чого отримав чин дійсного радника двору та пішов на підвищення до Чернівців.
На заміну видатній людині часто приходить нікчема. Але Станиславову пощастило. Після Краттера округом п’ять років керував Казимир Мільбахер (1833-1838). Він виявився гідним продовжувачем справ свого попередника. Його діяльність варта окремої розповіді – чекайте в наступних числах «Репортера».

Куди поділися привілеї?
Коли черговий староста вже традиційно перевівся до Чернівців, йому на заміну прислали Францішка Лоренца. На початку ХІХ століття якийсь Франц Антон Лоренц був бургомістром Львова. Може, це той самий? При ньому місто отримало три важливі установи: казино, цивільний шпиталь і лазню, яка працює і досі. Останній раз староста згадується у 1846 році.
А ось його наступник зумів вляпатись в історію. Є таке поняття, як «чорні» краєзнавці. Наприк­лад, ви працюєте в бібліотеці над підшивкою старих газет і раптом помічаєте, що сторінки з цікавою статтею немає – хтось її видрав. Або по каталогу замовляєте історичну книгу. Однак бібліотекарка розводить руками, мовляв, кудись поділася. Це означає, що тут встиг­ли попрацювати оті кляті «чорні» краєзнавці.
Так ось, один зі станиславівських старост належав саме до цієї категорії. Йдеться про барона Вільгельма Кріга. Його тато Франц був президентом губернського правління, та фактично керував усією Галичиною. У1847 році Кріг-молодший вилучив багато старовинних міських привілеїв, серед яких документ про заснування Станиславова. Офіційно мотивував це тим, що манускрипти треба завірити у Відні. Натомість забрав їх до моравського міста Брно, куди перевівся по службі. Пізніше станиславівський бургомістр Ігнацій Камінський намагався повернути безцінні артефакти, але після смерті барона документи безслідно зникли.

До і після революції
2 січня 1848 року губернатор Галичини граф Стадіон підписав указ про призначення нового станиславівського старости. Ним став Август Герард фон Фестенбург. Його рідний брат Еміль Жерар займав посаду львівського бургомістра, а сам крайсгаупт­ман до того два роки очолював жешувський циркуль. Цікаво, що мешканці Жешува, довідавшись про перевід їхнього старости, написали до Львова колективну петицію, аби Фестенбург залишився в них. Не допомогло.
Невдовзі по його прибуттю до Станиславова в імперії спалахнула революція. Фестенбург швидко знайшов спільну мову з тутешніми поляками, які створили у місті національну гвардію. Справитися з нею староста не мав ані сили, ані волі. Тому вже 13 квітня 1848 року його відкликали до Львова, замінивши стрийським окружним комісаром Найсером. Той швидко розігнав гвардійців і навчив містян любити цісаря.
У 1852, 1853 роках у Станиславові згадується новий староста, якийсь Маєвський. Призначити на цей пост поляка – скидається на певну поступку австрійської влади. Втім бургомістр Ігнацій Камінський згадує, як той Маєвський всіляко його утискав за пат­ріотичні переконання.
Справжнім патріархом серед окружних начальників є Юрій Веніамін Остерман. Він займав цей пост від 1854 по 1867 рік. За його каденції відбулася реформа (1867), згідно з якою регіонам розширили автономію та зробили посади бургомістрів виборними. Відтоді в історії Станиславова на перший план виходять міські голови.

Іван Бондарев