В Івано-Франківську донька репресованого українського професора Василя Пашницького, іменем якого названо одну з вулиць міста, двадцять років не може повернути у власність належне їй за законом житло. Іда Пашницька потайки приходила до цієї звичайної, майже сільської садиби за вокзалом, біля польського костелу кожного року 22 червня, відколи знову повернулася до Івано-Франківська. Вона дивилася на вікна хати, в якій проминули перші шість років її життя, і згадувала той злощасний день, коли почалася так звана "велика вітчизняна" війна. Того дня її батька, власника цього будинку, гімназійного професора Василя Пашницького арештували органи НКВС. Викладач Станіславського учительського інституту, засновник обласної бібліотеки став одним із останніх українських інтелігентів, яких було репресовано в Станіславі радянською владою. "Вранці тато пішов з дому в ту свою бібліотеку, без якої він, як казала мама, жити не годен був, але швидко повернувся і повідомив, що почалася війна, - переповідала 71-річна Іда Василівна журналістові "ГК" спогади своєї матері, яка в той час була на сьомому місяці вагітності і виховувала 4-річну доньку, її старшу сестру. - Тато тоді тільки сказав мамі: "Пропали ми, Сонечко". Бо знав, що чиє би не було зверху - чи німці, чи поляки, чи радянські переможуть - життя нам не буде. Він був страшним правдолюбом, мав велику любов до України і думав, що у всіх має бути так, як він собі вимріяв". За Василем Пашницьким прийшли 22 червня, о п’ятій годині пополудні. То були останні арешти в Станіславі, загалом того дня було арештовано 17 осіб, серед яких - один інженер, документи якого були знайдені в місці масових страт, які проводили органи НКВС, в Дем’яновому Лазі. Під час арешту Пашницького з його будинку забрали його приватну книгозбірню, в якій були унікальні видання, придбані ціною великих особистих заощаджень. Усі книги з помешкання заледве помістилися на вантажівку. Кажуть, саме "контрреволюційні" та "націоналістичні" книжки з цієї бібліотеки стали підставою для репресій щодо неблагонадійного викладача учительського інституту, колишнього вояка Української Галицької армії (УГА). Подейкують також про донос на Пашницького від колеги-викладача. Щоправда, його донька певна, що радянські каральні органи скористалися архівами польських спецслужб. "Коли поляки в 1939 році відступали, то полишали свої секретні архіви з інформацією про неблагонадійних громадян, - міркувала Іда Василівна. - Було в тих архівах, мабуть, і досьє на мого батька". Іда Пашницька дотепер не знає достеменно, що сталося з її батьком після арешту, якою смертю він загинув. На п’ятий день радянсько-німецької війни, 27 червня, Станіслав став містом, в якому вже не було жодної влади. Вночі з міста відступили радянські війська та урядовці, але ні німці, ні мадяри до міста ще не зайшли. За спогадами очевидців, з цілого міста під стіни станіславських тюрем, де тримали політв’язнів, посходилися люди. Але в катівнях НКВС живих не залишилося. "Мама дізналася, що тато мав би бути в підвалах НКВС - в приміщенні теперішньої ЗОШ №5, - розповідала Іда Пашницька. - Але якісь жіночки побачили, що вона виношує дитину, і не пустили її, сказали, що їй туди ходити не можна". Потім, коли Іда Василівна вже була дорослою, мама розповіла їй, що, коли до міста увійшла нова окупаційна влада, то тіла замордованих виставляли біля тюрем, щоб їх впізнавали. Декого з неопізнаних хоронили у братських могилах на території старого кладовища (тепер Меморіальний сквер - ред.) - у тій його частині, де тепер проходить вулиця Мельника. Біля одного зі старих дерев на тротуарі Іда Василівна досі ставить лампадку і квіти, бо на це місце вказала мама як на батькову могилу. У серпні 1941 року вдова Василя Пашницького народила другу доньку. Але страшна післяпологова депресія, загострена втратою чоловіка, викликала в неї абсолютну апатію до життя. Три місяці вона майже безперервно спала, доглядати за дітьми приходила старенька сусідка. Тільки взимку вона раптом взяла себе в руки і ніби прийшла до тями. Однак відтоді вона стала менше довіряти людям і зовсім перестала посміхатися. До 1947 року Софія Пашницька з двома донечками прожила в будинку за залізничною колією, поряд із церквою на Гірці. "Той будинок ще у 20-х роках купила моя бабця для дітей, вона мала восьмеро дітей, стільки ж було в її сестри, яка мешкала в Станіславі, і всім тим дітям треба було дати освіту, - розповідала Іда Василівна. - Той будинок став таким родинним гуртожитком для гімназистів. Коли всі вивчилися, діти повиростали, в домі лишилася тільки моя мама. В 1932 році вона одружилася з татом, і відтоді вони жили там разом". У 1947 році сім’ї репресованого Василя Пашницького довелося таємно втікати зі Станіслава. Як каже Іда Василівна, тоді зі сходу саме почали приїжджати різного роду спеціалісти і для них терміново шукали житло. Корінних мешканців вивозили під різними приводами - як членів сім’ї ворогів народу, посібників "німецько-буржуазних націоналістів", як уніатів і сектантів. "Мама переживала, що її можуть посадити до в’язниці, нас із сестрою направлять у різні дитбудинки - і сім’я пропаде, - розповідала Іда Пашницька. - Тож однієї ночі вона зібрала нехитрі пожитки - портфель з документами, татові нагороди і альманах поезій "Акорди" з татовим підписом, ще й виданий в день татового народження, і ми поїхали на Тернопільщину до її брата-священика". До Станіслава, чи то пак уже Івано-Франківська, донька Василя Пашницького повернулася тільки на початку сімдесятих років. На той час вона вже закінчила Львівський державний університет, почала працювати вчителькою. Першим місцем роботи, яке їй порадили в міському відділі народної освіти, повинна була стати ЗОШ №5. Але на той час їй ще не вдалося знайти житло у місті, тому від роботи в цій школі довелося відмовитися. "Я думаю, то мій тато з неба не допустив того, щоб я працювала в тому приміщенні, в підвалах якого він був замордований, - зітхає Іда Василівна. - Зрештою, я влаштувалася в іншу школу, директор якої сказав, що приймає мене на роботу з подяки до мого батька, в якого він колись був учнем. Так я тридцять років відпрацювала в тій школі до пенсії, і аж до 89-го року ніхто не здогадувався, що вчителькою працює донька репресованого". Іда Пашницька каже, що з самого дитинства мріяла приїхати до Станіслава. А коли нарешті наважилася на переїзд та поселилася в Івано-Франківську, то щороку приходила до старої бабусиної хати в день арешту свого батька. Вона знала, що там поселили дві сім’ї, яким дали ордери на проживання в її будинку як молодим спеціалістам. Довгі роки вона навіть не сподівалася коли-небудь знову переступити поріг рідної оселі. "У 1993 році, коли я отримала реабілітаційний лист на батька, уже діяла постанова про повернення будинків реабілітованим, - розповідала Іда Василівна. - Тоді я відважилася, подзвонила сестрі, і ми вирішили спробувати повернути наш дім, якщо стане здоров’я і нервів. Я зібрала всі документи, які мені сказали, на хату наклали арешт, щоб її не можна було приватизувати. Але на тому все й стало. Щоб повернути той будинок, треба відселити дві сім’ї, а на те, щоб купити їм квартири, кажуть, нема коштів у бюджеті. І так з тих пір - нічого, одні бюрократичні відписки". Донька репресованого каже, що одна пані, яка представляла інтереси такого ж, як вона, претендента на повернення будинку, їй делікатно натякнула, що задурно ніхто їй хату не віддасть. Але Іда Пашницька каже, що завжди з огидою відкидала думку про хабар і дотепер сподівається на справедливість. Богдан СКАВРОН Пряма мова Богдан Маланюк, голова комісії з питань поновлення прав реабілітованих Івано-Франківського міськвиконкому: "Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”, який вийшов ще в 1991 році, страшенно недосконалий. Він один з небагатьох законів, які досі не переглядалися. Цим законом передбачено виплату компенсації за роки ув’язнення, за втрачене майно, деякі пільги і навіть повернення будинків та іншої власності. Але цей закон жодного разу не переглядався, і розмір компенсаційних виплат на даний час мізерний. На початку 90-х реабілітовані отримували до 6 тисяч радянських рублів за ту власність, якої вони позбулися. Тепер розмір грошової компенсації за конфісковане майно коливається від 500 гривень (коли є підтверджувальні документи) до 100 гривень (коли є покази свідків). Через нашу комісію пройшли тисячі людей, зараз на черзі залишилося понад 900 осіб. Компенсацію за роки позбавлення волі, за втрачене майно отримали всі політв’язні, які до нас звернулися. Таких, кому була нагода повернути їхні помешкання, було зо два десятки. Найлегше повернути житло було в тому випадку, коли будинок перебував на балансі органів місцевого самоврядування, був у комунальній власності, часто в таких приміщеннях створювали ФАПи, відділи зв’язку чи якісь інші громадські будівлі. Складніше діяти, якщо там проживають інші особи. Наразі в Івано-Франківську є три будинки, з яких потрібно відселити людей, щоб повернути їх законним власникам. На придбання квартир потрібно щонайменше 1 мільйон гривень, а таких коштів у міському бюджеті на такі цілі не передбачено. Не існує також можливості забезпечити родину реабілітованих іншим житлом взамін втраченого. У прокуратурі пояснили, що чинним Житловим кодексом не передбачено створення спеціальної квартирної черги для реабілітованих". |
