Подвиг галицького генерала - 12 Липня 2013 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

На це риторичне запитання про долю останнього головнокомандувача УГА Осипа Микитки можна відповісти однозначно — в анналах історії. Не перебільшуючи, — у великій історії війн і битв народів, де генерал у числі тих, хто ніколи не програвав. Навіть ті, хто ревниво відсували його в тінь, небавом мусили повертатися до Микитки. Цей отаман, відтак — генерал і головнокомандувач УГА завжди виманевровував із найскладніших ситуацій. інформацію про битви з його участю знаходимо в обширних статтях польської «Енциклопедії войсковой», як не дивно, досить об’єктивні. Поза сумнівом, їх студіюють у тамтешніх військових академіях. Практично в кожному виданні, присвяченому визвольним змаганням українців 1918—1920 pp., в іменному показчику обов’язково натрапляємо на прізвище генерала Микитки. Примітки текстів, біографічні довідки завжди починаються зі слів «відомий», «визначний військовий діяч». Потужно вписаний на скрижалях історії, Микитка якнайменше є в пам’яті сучасників, у списку дат, подій та імен, які маємо згадувати щонайчастіше як еталон моральності й самопожертви. З немалої когорти генералітету УГА та армії УНР бойовий генерал Осип Микитка мав найбільше нагород, серед яких — орден Марії-Терези. З кількох десятків характеристик військового аташе у Варшаві на українських військових та політиків щодо Микитки зазначено: «дельний комадір». У цих двох словах — висока оцінка, до речі, чи не єдина позитивна.

Кричуще несправедливо. Проте й це не єдине. Тривалий час навіть піддавали сумніву місце народження Осипа Микитки, посилаючись на відсутність окремих метричних книг. Хоча докопатися до істини можна різними способами. Соратники, які залишилися в живих після круговерті двох світових воєн, проводили велику мемуарну і видавничу діяльність. Серед них — ад’ютант Микитки П. Постолюк. Щодо місця й часу народження сумнівів бути не може — це Заланів на Рогатинщині. У ЦДіА України у Львові віднайдено низку документів з розряду сенсацій. Сьогодні про них кажемо вперше. Знайдено документи з автографом генерала Микитки, де він підписувався «Микітка».

Не відповідає дійсності й те, що він нібито народився у сім’ї заможного селянина, а також твердження, що через брак коштів не зміг продовжити навчання і вирішив піти до війська. Насправді народився він в сім’ї учителя, з польської «научитель народовий». Варто вдуматися в значущість цього виразу. Цей учитель — Микола Микитка. У Заланові й селах району батько генерала учителював понад три десятиліття. Отож вперше можемо назвати його прізвище, ім’я й по батькові — Микитка Осип Миколайович. Він був членом Українського педагогічного товариства (УПТ) в Рогатині. Важко однозначно стверджувати, що стало поштовхом для батька віддати сина саме в Перемиську гімназію. Очевидно Осипа готували до вчительської кар’єри. Проте всі плани змінив Перемишль, який був військовою цитаделлю Австро-Угорщини проти експансії зі Сходу. Двоїста атмосфера цього міста, очевидно, спонукала Микитку стати військовим. Газети того часу рясніли оголошеннями про набір у військові навчальні заклади. Для українців — це було не модно, куди охочіше військовими ставали поляки. Вступ у Віденську кадетську школу — перший мужній вчинок О. Микитки, водночас і його батьків. Кадетську школу він закінчив у 1902 р.

В. Лялька дізнався, що дочку генерала звуть Ольгою, народилася вона 16 травня 1918 р. Виростила чотирьох дітей — Елізабет, Христину, Клауса, Ріхарда. Чоловік Елізабет — Вальфанг Круля. Працює у страховій компанії. Мають синів Міхаеля та Маркуса. На той час Ольга Микитка мала 91 рік. Здається, Бог неухильно своєю волею вів нас до точки перетину. Паралельно студіюючи архівні справи, одного разу автор цих рядків натрапив на військову картку генерал-лейтенанта Осипа Микитки. Справді, його дочка — Ольга, але народилася вона не 16-го, а 23 травня. Має подвійне ім’я — Ольга-Марія. Дружину Микитки звали Франціска. Невдовзі через Віктора Ляльку отримав з Відня фотографії. На звороті однієї було: «Franziska Mykitka geb. 21.10.1889 — gest. 30.11.1976». На двох інших світлинах Микитка з дружиною. На одній, можливо, — в часі одруження. Микитка старший від дружини на десять років, якщо за дату його народження вважати 22 лютого 1878 р.

Тут на здогад наштовхує ще одна архівна знахідка. Кілька фрагментів її передісторії. Навесні 1918 р. українські січові стрільці (УСС) під командою архікнязя Вільгельма ўабсбурра (В. Вишиваного) у складі австро-німецьких військ перебували на Великій Україні. З цього періоду привернув увагу лист сотника Микитки до командира вишколу УСС Никифора Гірняка: «15 серпня 1918 р. Високоповажний Пане Доктор! Щиро дякую за ваш лист і рівно ж желаю Вам доброї забави під час Вашої відпустки. Завтра приходить до мене 520 стрільців — 4 сотні. Хочу конче сформувати з них 2-й курінь, як собі це бажає Архікнязь, бо він сам тим свого часу зайнявся. З корпусу прийшло до мене повідомлення, що коли Архікнязь згодиться на мою відпустку, то зможу сейчас від’їхати. Я просив вже про це Архікнязя і кожної хвилі жду телеграми. Здоровлю вас щиро. Микитка».

Зверніть увагу на дату листа — серпень 1918-го. Шалено біжить час. Він ще має стати генералом, пізніше — головнокомандувачем УГА. Доля знову закине його на Велику Україну, де вкриються славою його бригади. і майже через два роки, у серпневі дні, генерал піде у вічність. У серпні 1918 р. він із нетерпінням чекав відпустки. Микитка їхав до свого дому, у Відень, щоб вперше побачити свою уже чотиримісячну донечку. Однак дуже ймовірно, що була це перша й остання зустріч з дочкою Ольгою. Останнє віденське літо з дружиною Франціскою. Уже 6 жовтня 1918 р. легіон УСС забирають з Наддніпрянщини і перекидають у Чернівці. Тут Микитку призначають комендантом чернівецького залізничного вокзалу. У часі хвороби архікнязя він виконує його обов’язки. Далі — повстання у Львові. Українсько-польська війна. У липні 1919 р. війна з більшовиками й Денікіним. А в час активних бойових дій не могло бути й мови про відпустку. Доля жорстоко розпорядилася особистим життям генерала Микитки. Тому й плакала 93-річна Ольга-Марія Микитка, живучи все життя спогадами матері про батька...

Австрійське командування відправило УСС якнайдалі від столиці Галичини. Повстання 1 листопада 1918 р. не могло обійтись без УСС. Микитка отримує наказ підготувати ешелони для відправлення на Львів, що й виконує блискуче. На четверту годину ранку поїзд зі стрільцями й амуніцією був завантажений і попрямував з Чернівців до Львова. Утворення ЗУНР й перші військові дії знову показали нагальну потребу фахових військових. Давала себе знати нелюбов галичан до військової справи. Після перших невдач під Львовом звертаються до отамана Микитки. Він створює армійську групу «Старе село», яка з півдня облягає Львів й веде безперервні бої. Керівництво ЗУНР запросило на пост командувача УГА генерала Омеляновича-Павленка з Києва. Він без вагань призначив Осипа Микитку командиром I-го корпусу УГА. Це був найчисельніший корпус, в його штаті числилася навіть друкарня армії. Медична сестра Марія Фединська-Білозор у спогадах писала: «Наша полева лікарня I корпусу була у складі цілої армії УГА найкраще вивінована (оснащена. — М. М.)». У лютому 1919-го бригади корпусу утримували один з найбільших фронтів: Белз — Рава-Руська — Немирів — Янів — Брюховичі. Проти корпусу Осипа Микитки не наважилася розпочати контрнаступ армія Галлера, спрямувавши свій удар на Холмську й Волинську групи армії УНР. Після поразки останньої та III-го галицького корпусу, який здав Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн, весь тягар атак противника був спрямований на корпус Микитки. Що не зуміли генерали УНР, мусив зуміти підполковник УГА. Короткими контрударами його корпус ліквідував загрозу оточення, зупинив ворога, не даючи йому розвинути успіх. Загалом проти кількох бригад корпусу Микитки діяв 27-тисячний корпус генерала Одри та 5-тисячна група генерала Карницького. У тил рушила семитисячна дивізія Стшельського. Корпус Микитки, скувавши проти себе значні сили противника, створив вигідне становище для інших корпусів УГА, щоб розпочати наступ на Чортків. Микитка стрімко розвиває успіх III-го корпусу М. Тарнавського, визволяє Тернопіль і якнайближче пробивається в район Львова. На залізниці Львів—Броди здобуває ворожий потяг. Згодом С. Шухевич у своїх спогадах про чортківську офензиву так напише про I-й корпус УГА та його командира: «Був добрий та відважний воїн. За його командування 1-й Галицький корпус немало відзначався серед інших. Колись, може, хтось у будуччині напише історію операції Галицької Армії, тоді можна буде переконатися, що цей корпус проявив найбільше рухливості й найбільше ініціативи. А це була, мабуть, виключна заслуга його командира».

Маємо підстави вести мову й про стратегічне бачення подій тоді ще полковника Микитки. Практично в усіх наших дослідженнях випадає нарада генералітету УГА та армії УНР, яка відбувалася 15 травня 1919-го у Бережанах буквально у переддень чергового наступу поляків. Проходила вона за участі С. Петлюри. Верхівка двох армій розглядала стратегію наступних дій перед перспективою війни на три фронти — проти поляків, більшовиків і денікінців. Микитка запропонував перевести армію в Карпати в напрямку Чехословаччини, де в обмін на нафту могли б отримати матеріальну підтримку. Потім УГА від заходу через Стрий і від сходу — війська УНР заатакували б польську армію, яка могла бути розгромлена. Пропозиція Микитки багато важила не лише в плані тактичному, а ще більше — в геополітичному. Європа входила в нафтову еру. Частка Галичини на світовому ринку видобутку нафти стрімко зростала і вже у 1909 р. становила 5,15%. Цей фактор плюс доброякісна дипломатія могли вплинути на результат визвольних змагань. «П’ємонт нації» міг бути не так у складі Польщі, як реально в обрисах ЗУНР. Нафтові монополії могли бути «за» будь-яке державне утворення в нафтоносній Галичині. Пропозицію Микитки підтримували майже всі присутні. Найцікавіше, що про бережанську нараду пише польський мемуарист С. Вишневський, очевидно, спираючись на дані розвідки: «...Пропозицію полковника Микитки не проведено в дію. Не відомо, чи спричинилась цьому польська офензива...»

Керівництво ЗУНР й УНР не зуміло розвинути успіх й стратегію після чортківського наступу. ініціатива остаточно перейшла до поляків. УГА почала відступати за Збруч. Про дієздатність корпусу Микитки й водночас талант його як командира можемо судити із семиденної битви під Кам’янкою Струмиловою—Красним. У наших історіях визвольних змагань загалом про УГА чомусь не згадують бодай в переліку. Подаємо перебіг боїв у баченні їх на той час противником. Після пролому лінії оборони українців 16 травня під Великими Мостами «подальша акція групи «Буг» полк. Мінкевича натрапила на сильний опір ворога, який боронив підходи до мосту в Кам’янці Струмиловій. При намірі атаки на Неслухів створилася критична ситуація для сусіднього другого полку уланів, який наткнувся на сильний опір, відступаючи, відкрив ліве крило бою. В утворений прогин ввійшов 26-й полк піхоти, який уперся на Милятин, але в тяжких боях був відкинутий звідтам. Рештки I-го корпусу отамана Микитки, сконцентрувавши великі сили в районі Буська й окопавшись на правому березі Бугу під Ракоблудами, опанували лінії, зайняті раніше групою «Буг». Польські відділи не витримали і відступили на лінію Деревляни—Неслухів. Противник кілька разів відновлював атаки, сильно загрожуючи групі «Буг». Тим часом Друга стрілецька дивізія мала завантажитись на поїзд в Красному з метою відправлення у Львів. Позаяк Буськ був ще в руках українців, то 2-га стрілецька дивізія, бажаючи виконати своє завдання, спрямувала свій 4-й полк через Яблунів на Буськ, змушуючи українців, загрожених оточенням, відступити. Таким чином, ліквідовано загрозу групі полковника Мінкевича»...

За місяць він ураганом проходить ключові залізничні вузли центральної України: Проскурів, Бар, Ялтушків, Браїлів, Жмеринку, Вінницю, Бердичів. Продовжуючи вимітати частини Червоної армії, захоплює Фастів. I-й корпус першим увійшов у Київ. Микитка стає комендантом міста. Помилкова стратегія політиків призвела до того, що українські війська змушені були залишити Київ. Водночас відкрився третій числом фронт — денікінський. До речі, за спогадами учасників, наступ на столицю Микитка не дуже схвалював, оскільки УНР мала б визначитися з Денікіним, що важливіше для нього: протидія більшовикам чи політика «єдінонедєлімості» щодо України. Час вкотре підтвердив правильність стратегії захисту державності, яку пропонував Микитка.

Тривали запеклі зудари з денікінцями. Висоти біля хутора Романова тричі переходили із рук в руки. У цих боях особисто брав участь командир корпусу О. Микитка. Вирішального флангового удару завдала 9-та бригада. Отож ворога розбито. Серед трофеїв — понад 40 возів різного майна, дуже доречного для УГА. Водночас Микитці доводилося вести бої з південною групою радянських військ. Через важливість цих операцій йому підпорядковують II-й корпус А. Вольфа. Незважаючи на літньо-осінні успіхи двох українських армій, уже на початок листопада вони перестають бути як єдине ціле внаслідок розсікання їх денікінцями. Останні також ще не розуміють про свій близький кінець. У частинах УГА починає лютувати тиф. Армія нагадує гігантський шпиталь із майже 25 тисячами хворих. існують версії про спровокування епідемії тифу, своєрідну тиху бактеріологічну війну. Можна уявити цих понад 20 тисяч у строю! УГА ще довго могла бути самостійним гравцем. Радянська армія являла собою колоса на глиняних ногах. Достатньо прочитати розпачливі донесення реввійськрад з більшовицьких фронтів про стан армії й командного складу. Більшовиків рятувало чудо в образі неузгодженості дій поляків, денікінців та українців. історик В. Мороз взагалі вважає, що ми програли основну війну — війну дипломатії.

Петлюра, «витягнувши» понад 70-тисячну УГА на береги Дніпра, не зміг до її вишколеності, дисциплінованості додати чинник дипломатичний та політичний. На цей період Петлюра перебував у Варшаві. А диктатор ЗУНР Петрушевич спочатку — в Румунії, потім — у Відні. Обидва вперто ігнорували аргументи командування про порятунок УГА. Зрештою, М. Тарнавський за згоди командирів корпусів узяв ініціативу на себе, почав переговори з Денікіним заради врятування УГА. Петлюра й Петрушевич усувають Тарнавського від командування армією та віддають під трибунал. Новим командувачем УГА призначають О. Микитку, начальником генштабу — Г. Ціріца. Обом присвоюють звання генералів. Хоча бути генералом Микитка мав усі підстави ще в травні-червні 1919 року. Микитка таки переконує Петрушевича в потребі переговорів із Денікіним й отримує згоду. У договорі з денікінцями було застережено всі політичні складові для українців. Микитка здійснив рішучі кроки заради врятування армії, зібрав її в одному місці, перемістив шпиталь до Одеси. Відновив він зв’язок з Петрушевичем, запропонував йому приїхати до Одеси для врегулювання політичних проблем. За його відсутності сам вів переговори з генералом Шилінгом, а також з представниками англійської та французької місій. існує навіть твердження, ніби генерал якось вигукнув: «Де мій президент?».

Попередня діяльність О. Микитки дає підстави стверджувати, що він міг ще багато чого зробити для врятування армії, й не тільки. Але 16 грудня його підкосив тиф. Виконання обов’язків він покладає на Тарнавського, до командування повертається аж 14 січня. Це дуже великий проміжок часу, позаяк тоді важив кожен день, тиждень. Якихось активних дій Тарнавського за цей час не бачимо. Понад те УГА й українське суспільство загалом роз’їдала бацила більшовицької агітації. В УГА виник ревком. Микитка ще встигає стягнути армію до кордону з Румунією, сподіваючись переправити її туди. Однак румунська сторона цього не дозволила. Зрештою, генерал мав ще один варіант порятунку: відступити з Денікіним до Одеси й кораблями відбути в Європу. Проте вступило в свої права питання честі генерала Микитки, честі командувача армії. Син народного вчителя не міг ігнорувати те, що прищеплювали йому в гімназії й школі кадетів. Микитка залишився на своїй землі з армією, хоча і в багатьох аспектах уже умовною. існує в історії легендарної УГА чорна сторінка й водночас ганебна: створення Червоної української Галицької армії (ЧУГА), що можна розглядати і як тактичний хід, і як велику помилку та наївність. Далі сталося нечуване — цей крок було зроблено ціною зради командувача Микитки і начальника генштабу Г. Ціріца. У договорі з командуванням 12-ї Радянської армії для галичан обумовили певну автономію. Діяла теза: обіцяйте українцям все. Торгу не підлягало питання Микитки. Ревком ЧУГА заарештував його і Ціріца й на вимогу ЧК передав ревтрибуналові 14-ї Радянської армії. Факт не оминув уїдливої іронії історика В. Мороза: «Червоні» галичани для початку створили ревкоми, а далі так розчервонілися, що навіть заарештували командувача армії та його шефа штабу (генералів Микитку та Ціріца) й передали їх більшовикам. Мабуть, цей «генеральський ясир» червоній орді був найганебнішою сторінкою в історії УГА». На мою думку, передусім ганебною сторінкою галицького й наддніпрянського політикуму. Витворений ними хаос поглинув 70-тисячну вишколену, професійну, найбільш боєздатну УГА.

П’яним азійським «вершникам революції» протистояли тоді польські й українські війська. Це, мабуть, був другий випадок після битви Собєського з турками під Віднем, коли обидва народи рятували Європу. Під Замостям полягла вся українська дивізія генерала Безручка. Збереглися документи, де польська влада дякує українським командирам за мужність й відвагу. «Чудо над Віслою» врятувало Польщу та Європу від більшовизму. Саме у серпні у помсту за поразку розлючені червоні вожді наказали розстріляти генерала Микитку. Відмовою служити Москві у будь-якій формі він ні на хвилину не підсилив ворога й морально долучився до його поразки, навіть не будучи на полях боїв під Львовом чи Варшавою. Генерал Микитка добре розумів політичну й військову вагу свого вчинку.

О. Ключенко, характеризуючи усіх командувачів УГА, найбільш позитивно пише про генерала Микитку: «З австрійської школи він виніс все найкраще: велике почуття відповідальності, обов’язковість, совісність, пильність та ревність у праці. Послідовність у виконанні доручених йому завдань. Прихильність і дбайливість стосовно своїх частин та людей. Рішучий і невблаганний до всіх ворогів народу. Скромний у своїх особистих справах. Щирий і послідовний патріот. Найкращий старшина-фронтовик. Всіх перевершив своєю пильністю, вірою і рішучою поставою, коли йшлося про добро армії та народу. Добровільна смерть в Кожухові ставить його постать в один ряд з найбільшими героями нашої армії».

Поважна група львів’ян, у т. ч. історик Ярослав Лялька, побували в Рогатині з ідеєю побудови пам’ятника командувачеві УГА Осипові Микитці саме в райцентрі. Тут ніби й не проти, є непогане місце для його встановлення. Проте першочерговим вважають все ж пам’ятник Шевченку. Шевченко — це, звичайно, святе. Жертовність — найвища чеснота, а жертовність еліти, яка, маючи все, не пішла на сумнівні компроміси, не купилася, — удвоє більшої проби. Але не так про черговий, якийсь сотий більш чи менш вдалий пам’ятник українському генієві потрібно думати, як про 200-й його ювілей, щоб його бездарно не затрафаретили, як це зробили з 20-літтям незалежності України. Пам’ять про справжнього героя України Осипа Микитку зачекалася. Сподіваюся, це дослідження приверне увагу обласних і районних керівників і виведе пам’ять про генерала Микитку поза межі й черги із забуття, якщо не сказати — тупого малоросійського безпам’ятства.