Рада Івано-Франківської міської організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури ухвалила рішення про встановлення анотаційної дошки на будинку міської поліклініки №5 полковому лікареві січових стрільців хорунжому Богданові Кисілевському. Це рішення підтримали члени ради обласної організації товариства. Після цього з клопотанням звернулися до міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа.

За архівними даними, з 1926-го по 1942 р. Богдан Кисілевський працював на посаді лікаря-фізіотерапевта в залізничній поліклініці у м. Станиславові (нині Івано-Франківська міська поліклініка №5).
Богдан Кисілевський народився 10 січня 1887 року в родині греко-католицького священика Ізидора Кисілевського та Олени Левицької в селі Крогулець на Тернопільщині. 1910-го хлопець став студентом права Віденського університету. Згодом він перевівся на медичний факультет. За час навчання в університеті Богдан опанував латинську, грецьку, польську, німецьку, єврейську та російську мови, навчився грати на цитрі, фотографувати тощо.
1915-го, коли Б. Кисілевський завершував студії, уже повним ходом ішла Перша світова війна (1914—1918). Він вступає добровольцем до корпусу Українських січових стрільців. Служить у моравській Остраві, Перемишлі, Львові. Кисілевський разом з іншими січовиками в складі австрійських військ пройшли з боями через Карпатські Бескиди, гору Маківку, річки Серет, Стрилу, села Семиківці, Соснів, Лисоню та інші. Він дослужився до чину хорунжого, що відповідало званню підпоручника. Військовий медик Богдан Кисілевський на фронті потоваришував з лікарями Іваном Белеєм і братами Костем та Ярославом Воєвідками. Б. Кисілевський особисто зустрічався з Євгеном Коновальцем та Симоном Петлюрою.
Після розвалу Австро-Угорщини Б. Кисілевський служить в УГА під командуванням полковника, а згодом генерала Мирона Тарнавського, бореться з поляками, а коли ті витіснили галичан за Збруч, то довелося йому повоювати і з денікінцями, і з більшовиками. Стрільці УГА погнали більшовицькі орди аж під Київ. Під час наступу на це місто у щоденних походах і боях медична служба стикалася з багатьма труднощами і проблемами. Це було зумовлено тим, що воєнні дії на Наддніпрянщині мали партизанський характер. Частини були розкидані на широких просторах без зв’язку між собою, з госпіталями, базами постачання. Стрільці УГА постійно перебували в походах, вели безперервні бої, тож усе зростала кількість поранених і хворих. Не було можливості й необхідного резерву сил, щоби провести медичний розподіл тих поранених та хворих вояків, надати у повному обсязі допомогу, якої вони потребували. Серед військових частіше, ніж серед цивільних, траплялися випадки висипного тифу, а поворотний тиф досяг свого піку. Така епідеміологічна обстановка була в усіх галицьких та наддніпрянських військових підрозділах. Зокрема, помітно погіршився в другій половині жовтня 1919 року санітарно-епідеміологічний стан у розташуванні УГА. Раптово виникла і стала швидко поширюватись епідемія висипного тифу. Всі військові госпіталі були переповнені, бракувало необхідних ліків. Тож навіть самовіддана праця медичного персоналу не могла стримати поширення епідемії, жертвами якої ставали і лікарі. Наприкінці жовтня 1919-го 70% бійців Галицької Армії хворіли на тиф, одночасно у військових госпіталях перебувало 20 000 осіб, смертність досягла 30%. Це змусило окремі військові підрозділи організувати власні лікувальні установи, в яких, окрім медиків, працювали польові духівники…
«Етапні частини бригади, вишкіл на Кіш перебували тоді в районі Ялтушкова. Під час дальшого походу на південь під натиском большевиків з півночі залишилось в тому районі, як також в околицях Браїлова (біля Жмеринки, де розміщувався польовий шпиталь українців. – В. Р.), чимало важко хворих У.С.С., яких не можна було забрати в дорогу під час зимової стужі. Цими хворими заопікувався лікар д-р Кисілевський» (Із книги «УСС 1914—1920». – Львів, 1935 р. – С. 141).
Богдан Кисілевський та його побратими в складі корпусу УСС пройшли з боями майже всю Україну. Їхня медична частина розташовувалась у Вінниці, Браїлові, Жмеринці, інших містах і селах. Восени 1919-го разом з підрозділами УГА доктор Богдан Кисілевський потрапив у «чотирикутник смерті». На початку листопада 1919 р. частини УГА були затиснуті у так званому «чотирикутнику смерті» – між військами Денікіна, Польщі, Румунії та Червоною армією.
У той час медчастина корпусу перебувала під Браїловом. Тут Богдан опікувався пораненими та хворими на тиф січовиками. Вище командування УГА робило все можливе, щоби зберегти лави армії. Навіть підписали на короткий час договір з денікінцями, які в листопаді 1919 року насувалися з півночі. А через декілька днів на медчастину УСС напала більшовицька кіннота і всіх хворих порубали шаблями. Кисілевський з одним санітаром скочили у вигрібну яму і так врятувалися… Вранці їх помітили і, напевно, також стратили б, але, побачивши на Кисілевському офіцерський мундир, відправили його у штаб на допит. У зв’язку з тим, що Кисілевський був лікарем, його забрали в полон і вивезли в більшовицький концентраційний табір біля Ростова…
Довго тривало приготування січовиків до втечі з концтабору. Все, що могло придатися в такій далекій подорожі по окупованій більшовиками Україні – мапи, баклажки для води, крупи, сухарі, деякі медикаменти, – все те полонені ховали в потаємних місцях. Богдан Кисілевський досконало володів російською, і це стало йому в пригоді при організації втечі з полону. Він легко заводив контакти з місцевими жителями, які також були не задоволені більшовицькою владою. Все було приготовлено… І нарешті – втеча. Разом з іншими втікачами Кисілевський вирушив пішки через ворожу територію до Галичини. Подорож на захід тривала майже півроку. Дніпро й річки, що траплялися по дорозі, вони перепливали на саморобних плотах…
Після втечі з російського полону Б. Кисілевський з 1919-го по 1925 рік працював хірургом і сімейним лікарем у м. Перемишлі. Можливо, там би й залишився, але 1926-го випадково зустрів фронтового друга Костя Воєвідку, який проходив практику в Станиславові. Він і «перетягнув» побратима до цього міста. Кисілевський влаштувався на посаду лікаря-фізіотерапевта в залізничну поліклініку. Нині цей будинок зберігся (на пл. Привокзальній, 17), навіть далі поліклініка працює (тепер Івано-Франківська міська поліклініка №5).
Там же, на верхньому поверсі будинку, медичне начальство виділило йому кімнату для проживання. Залізнична поліклініка славилася високим рівнем медичного обслуговування, тож там лікувалися не лише колійовці. Крім того, лікар Кисілевський регулярно виїздив на виклики, бувало, що і вночі. Він мав ровер із потужною карбідною лампою.
«Доктор Воєвідка познайомив тата з єпископом Григорієм Хомишиним. У той час владика мав великі болі хребта. Оглянувши хворого, батько призначив йому терапевтичне лікування… А одного вересневого дня 1936 року тата запросили бути анестезіологом при важкій операції аспірантці Станіславі Лукасевич (1908—1971). Він погодився, операція пройшла успішно. Відтоді їхні відносини переросли із дружби в кохання… Вони вирішили повінчатись. Але мама була полькою, а тато – українцем. Він запропонував коханій перейти з римо-католицької у греко-католицьку віру і взяти шлюб у катедрі. Вона на це погодилася. З того приводу єпископ Хомишин надіслав листа митрополитові Андреєві Шептицькому до Львова і невдовзі отримав благословення», – розповідає нині Богданів син Ігор Кисілевський.
8 травня 1937-го Богдан Кисілевський одружився зі Станіславою Лукасевич. У станиславівському катедральному соборі Святого Воскресіння хор заспівав їм «Многая літа», а владика Григорій Хомишин на завершення шлюбної церемонії поблагословив нову сімейну пару. Були на їхньому весіллі і Богданові бойові побратими – в минулому січовий стрілець, а згодом окружний лікар Станиславова і Станиславівщини Кость Воєвідка та хірург залізничної поліклініки єврей Кох, якого родина Кисілевських через кілька років, під час німецької окупації, переховуватиме на стриху своєї старої кам’яниці…
25 січня 1938-го у молодого подружжя народився син Ігор, 1941-го – Борис, а 1943-го – Ярослав. Після цього головний лікар залізничної поліклініки одразу дав Кисілевським трикімнатну квартиру на вулиці Ломоносова (тепер Маланюка), 18.
Після того, як 1941 року німецькі окупанти зайняли Станіслав, вони оголосили про зустріч адміністрації з місцевою інтелігенцією. «Запросили» на ту зустріч і Богдана Кисілевського. Підслухавши розмову офіцерів, він зійшов із балкону міського театру і, ховаючись, пішов додому. А інших – адвокатів, архітекторів, лікарів, учителів, митців, урядників, котрі прийшли на цю зустріч, – під конвоєм відвезли до павлівського лісу і там розстріляли…
«У 1942 році батька викликав німецький комендант Станіславської тюрми і запропонував йому роботу лікарем. Тоді в’язниця (належала до ІІ класу, називалась «карно-слідчою». – В. Р.) містилась на вул. Новаківського (нині вул. Сахарова). Там ледь не щодня вбивали людей, і лікар був більше потрібний для констатування смерті. Батько знав повадки німців і, нічого не відповівши їм, пішов порадитися до окружного лікаря Івана Белея, з яким служив у Січових стрільцях. «Богдане, тікай звідти! – одразу сказав той. – У Маріямполі є вакантне місце завлікарні (колишній лікар – жид утік від німців), отож їдь туди…», – згадує син Ігор.
Невдовзі родина Кисілевських переїхала на десяти фірах до Маріямполя. Кілька з них були повністю завантажені книжками: Богдан Кисілевський мав чи не найкращу в Станіславі медичну бібліотеку. На новому місці він одразу здобув симпатії людей, оскільки багатьох врятував від вивезення в Німеччину. Кисілевський вводив їм у м’язи перекип’ячене молоко, від чого люди діставали сильну гарячку та висипку, подібну до тифу. Німці таких до роботи не брали, а штучна хвороба тривала тиждень і людина переносила її нормально.
Маріямпіль на той час – це чудесне містечко на Дністрі. Тут були замок часів Галицького князівства, парк, велика школа, костел, дитячий будинок, Народний дім, млин, пекарня, молочарня, три крамниці, аптека. Тоді Богдан Кисілевський організував у цьому містечку лікарню. Мав у Маріямполі багато друзів і приятелів – це директор школи Корнелій Монастирський, священики о. Онуфрій, о. Шкредко, пани Черняхівські, Каменецькі, Кочути, Волошини, Тарасевичі… Вони часто разом обговорювали події на фронті, слухали «Голос Америки» тощо.
1944-го, коли німці відступали, їхній лікар запропонував Богданові виїхати до Німеччини, навіть давав своє авто, але Кисілевський відмовився покидати рідну землю… Вже через місяць прийшли обдерті, з карабінами на шнурку, ковпаківці, а ще через тиждень – регулярні війська НКВС. У краї встановили радянську владу, яка почала переслідувати й арештовувати українську інтелігенцію. Чекісти забрали отця Онуфрія і ще багатьох містян, яких здали донощики-сексоти…
За «других совітів» Богдан Кисілевський оперував ночами у криївках українських повстанців, передавав зв’язковими упівським командирам інформацію про наміри енкаведистів. До нього часто приходили поляки із села Вовчкова. Вони поважали Кисілевського, хоча знали, що він підтримував зв’язки з ОУН. Богдан допомагав грішми, медикаментами, лікував поранених, навіть робив хірургічні операції. А оскільки в той час було сутужно з бинтами, марлею, перев’язувальними матеріалами, то вечорами дружина доктора і його син Ігор рвали-різали простирадла, скручували стрічки в бинти, а Богдан Ізидорович дезінфікував їх у «Біксі» й передавав через зв’язкових повстанцям у криївку, що була на «Лимковій скелі»…
На початку 1946-го Богдана Кисілевського викликали до району – в Жовтень (нині Єзупіль) – і запропонували організувати новий лікарський кущ із лікарнею в с. Деліїв, за 7 км від Маріямполя. Разом із сім’єю Кисілевський виїздить до пункту призначення, де організовує лікарню на 20 ліжок і поліклініку на 8 сіл. Тут він до 1955 року займав посаду головного лікаря.
«Хтось із жителів цього села (напевно, М. Шевчук) написав анонімку, що мій батько був у Січових стрільцях і тримає зв’язки з ОУН-УПА. Довго нас перевіряли, кілька разів провокували різними методами і нарешті головного лікаря звільнили з роботи на тій підставі, що нібито диплом австрійського університету не є дійсним на території СРСР. Наприкінці 1956-го батька знову поновили на роботі – вже лікарем-терапевтом», – розповідає Богданів син Ігор Кисілевський.
16 січня 1957-го на 70 році життя доктор Богдан Кисілевський відійшов у засвіти. Ритуальний обряд здійснювали його рідний брат о. Нестор і ще два священики. Панахиду відправляли в церкві Св. Дмитрія села Делієва, що неподалік від м. Галича. Прощаючись навіки з полковим лікарем УСС, деліївці заспівали стрілецьку пісню…

Василь РОМАНЮК,
лауреат премії ім. І. Вагилевича, член НСЖУ.