Якось мені до рук потрапила кримінальна справа про діяльність деяких членів українського підпілля на Калущині у 40-х роках ХХ ст. Після того, як інформація була оприлюднена на одному з публічних виступів, що транслювався онлайн, зателефонувала Любомира Мирославівна Боднар із Коломиї. Вона висловила припущення, що на одній із продемонстрованих під час виступу світлин був її дід — Вошка Михайло Миколайович із села Студінка.
Коли інформація підтвердилася, жінка поділилася спогадами, які вважаю за необхідне оприлюднити, адже історія має здатність повторюватись. Аналогій з нинішнім часом теж багато, бо ж сьогодні, знов і вкотре, на світовій мапі розігрується доля нашої держави, за свободу та незалежність гинуть прості наші хлопці. Тому дуже хочеться, щоб і їх боротьба та звитяга не були забуті, затерті, заговорені.
Отож поринемо у ті події, які сталися на наших теренах перед ІІ світовою війною: між сильними світу цього відбувалися заколоти, замовні вбивства, плелися інтриги та змови. Диктатори Сталін та Гітлер намагалися «домовлятися» за переділ земель, і відповідні територіальні пріоритети. Прагнення українців на самовизначення не входило до інтересів тогочасної світової політичної еліти. Оскільки наша держава знаходиться на межі між Європою та Росією, то й переходила вона від одних поневолювачів до інших, залежно від домовленостей. Найбільше страждали від цього прості люди, які хотіли лише одного – бути господарями у «власній хаті». За це зазнавали жорстоких переслідувань: спочатку від поляків, потім — від червоних «визволителів». Діяльність патріотичних осередків не була вигідною жодному режиму. У повітрі уже «пахло» війною, тому Сталін дуже боявся того, що наш народ повстане проти його «дружньої руки», з її колгоспним «раєм» та іншими «привілеями».
У 2017 році було розсекречено кримінальну справу за 1941-ий рік, №28847 у якій до відповідальності за ідеологічні переконання було притягнуто шестеро осіб. Це були члени одного осередку ОУН, хоча і діяли вони у різних селах. Із матеріалів справи відкриваються цікаві факти про героїв-оунівців, які віддали своє життя за вільну Україну. Родичі вважали їх безвісти зниклими, адже від арешту і до наших днів нічого не знали про їх долю. У роки Радянської влади зізнатися у родинних зв’язках з «ворогами народу» та спробувати відшукати інформацію про них було небезпечно. Оскільки дані матеріали були засекречені, то і праця з пошуку даних була завідомо марною.
Підтвердженням цього є довідка з відповідним грифом за 1969-ий рік про те, що інформація по даній справі відсутня. Про це вже йшлося у публікації «Вікон» під назвою «Арештовані і розстріляні. Невідомі сторінки ОУН на Калущині».
Історія отримала продовження, оскільки з'явилися нові, досі не відомі факти.
Навесні 1941 року в поле зору спецслужб потрапив Івасів Олексій Іванович з Підгірок, що працював столяром на мармеладній фабриці у Калуші. Спостереження також було встановлено за Яцураком Дмитром Васильовичем з села Бабин-Зарічний, який працював чорноробом на лісоскладі села Перевозець. Обидва в різний період були очільниками районного проводу ОУН. Справа про спостереження «За Яцураком та іншими» велася з 26 лютого по 13 березня 1941 року. 4 березня Яцурака та Івасіва заарештували. А 24 квітня 1941 року взяли під варту Вошка Михайла Миколайовича з Студінки, Брецка Степана Михайловича з Бабина-Зарічного та Шищука Дмитра Михайловича з Підгірок. А 26-го квітня того ж року — Стуса Василя Томковича, теж з Бабина. В оселях усіх було проведено обшуки. У Івасіва було знайдено револьвер системи «Вальтер» і 4 кулі до нього, а в інших — нічого важливого, окрім «разной националистической литератури». Після арешту всіх доправили до в`язниці у Калуші, а згодом — до Станіслава.
При ознайомленні з матеріалами кримінальної справи, що була заведена на всіх шістьох звинувачених, особливо вражає безграмотність слідчих, грубі граматичні помилки, відсутність належного оформлення документів. З усього видно, що все робилося поспіхом. Ось до прикладу таке формулювання — «своє участие в конттреволюционной организации ОУН подтвердил», проте відповідних підписів звинувачених немає, навіть будь-якої відмітки про згоду чи незгоду. У графі підпису фігурує лише друковане: «Согласен». Також видно те, що українська мова, а надто місцевий говір для слідчих був взагалі проблемою — вони його не розуміли. У справі фігурують протоколи комісій на встановлення дійсності прізвищ звинувачених. Зі слів арештованих, вони звучали приблизно так: «Єщурєк, Стусь, Вошка». Комісія, зокрема, засвідчувала, що «Єщурєк» — це «Яцурак», «Стусь» — «Стус», а от щодо Вошка, то його прізвище на власний розсуд записали «Вошко. Крім того, по батькові Яцурака записали як «Базильевич», а не «Васильович». Думаю, оскільки галичани до приходу «совітів» взагалі рідко користувалися у розмовній мові звертанням по батькові, тому Яцурака записали за іменем батька, яке звучало скорочено — «Базьо», по-вуличному. Тому й зафіксували «Базильєвич», особливо не переймаючись тонкощами тлумачення та перекладу.
Не треба мати фахової юридичної освіти, щоб побачити невідповідність у формулюванні: «арестований за участие в контреволюционной организации ОУН», слово «контреволюційний» виступає як ключове у висунутих проти підслідних звинуваченнях. Про яку революцію мова? І чому ОУН потрібно було зіставляти з російською революцією? Важко збагнути те, яке відношення могли мати прості хлопці з Прикарпаття до неї? І за це їх було засуджено до розстрілу.
Михайло Вошка зі Студінки, 1913 року народження, був одруженим. На момент арешту виховував з дружиною дворічного сина. Для того, щоб вберегти сім’ю від переслідувань, про її існування він не зізнався, а засвідчив, що неодружений. Не зважаючи на таку пересторогу, дружині разом з дитиною довелося переховуватися по лісах та в домівках небайдужих селян.
Дружиною Михайла була Юлія Йосипівна Козаровська, 1918 року народження, донька місцевого коваля, в якого Михайло працював помічником. У подружжя 22 лютого 1939 року народився син Мирослав. Після арешту Михайла Юлія з сином боялася повертатися до власної хати. У їхній дім, за відсутності господарів, заселили вчителя фізкультури. З часом, коли небезпека, здавалося, минула, вони повернулися до рідної домівки, де застали повну розруху: з хати все зникло, навіть стіни були розбиті, а все добро — розграбовано. А жила родина не бідно. Кузні теж не стало. Та це ще не все: через деякий час пів хати забрали під медпункт.
Мирослав хворів і втратив слух, навчався у калуській школі для слабочуючих дітей. Там зустрів свою долю — Марію Вітовську з села Медуха Галицького району. Боячись переслідувань, дівчина поставила хлопцеві умову: вийде заміж за нього лише тоді, коли при шлюбі чоловік візьме її прізвище. Так Мирослав Вошка став Вітовським. Пізніше всі родиною переїхали жити в Коломию. У Мирослава та Марії народилося дві доньки: Любомира і Наталія. Старша, по чоловікові — Боднар Любомира Мирославівна, 1961 р. н. Чоловіка звуть Остап. У подружжя двоє дітей — Андрій, 1980 р. н., і Мар`яна, 1986 р. н. Мар’яна одружена і має двох хлопців Павла та Ярослава. Молодша донька Мирослава, Наталія, 1973 р. н., одружена і на даний час постійно проживає в місті Тіршинройдт, Німеччина, дітей не має.
До свого останнього подиху син Михайла Вошка Мирослав сподівався побачити свого батька. Та не судилося.
Ознайомитися з документами та світлинами до Люби Боднар зібралися діти та онуки. Вони чи не вперше дізналися про свого героїчного пращура, а особливо усіх вразила схожіть Михайла з правнуком Андрієм, сином пані Люби.
Любов Боднар просить відгукнутися родичів із Бабина-Зарічного та Студінки, адже, виринувши з забуття, постать її діда зобов’язує до збору інформації про родину.
І знову вкотре перечитую справу, щоб спробувати з’ясувати місце поховання хлопців, яке донині невідоме. Відповідні записи лише підтверджують те, що на початок червня 1941-го всі шестеро перебували в тюрмі Станіславова.
З тих далеких років сплинуло немало часу. Хоча світ змінився, та виклики для свободи і незалежності України залишилися тими ж. Зважаючи на достовірно підтверджені факти, які вносять історичну справедливість, подекуди чуємо іншомовні розголоси про «безсмертний полк» та про те як «діди воювали». Так, але хто, як і за що воював, видно, зокрема на прикладі цієї кримінальної справи.
Наталія МЕЛЬНИК, краєзнавиця |
